Захар Трубаков
1912 – 1998
У лютому 1967 року майстра цеху київського підприємства «Світанок» Захара Трубакова викликали на допит в Прокуратуру УРСР. Захар Абрамович був відомий слідству як один з небагатьох в'язнів Сирецького концентраційного табору, яким вдалось здійснити втечу з Бабиного Яру. У 1943 році німці заставили Трубакова та інших в'язнів Сирецького концтабору приховувати сліди своїх злочинів: знищувати тіла розстріляних у Бабиному Яру євреїв, радянських військовополонених, пацієнтів Кирилівської психлікарні. Радянська прокуратура спішила: і через кілька десятиріч на волі все ще були злочинці, що скоювали страшні звірства. Багатьох, в основному звичайних виконавців, ловив КДБ, але великих шишок в основному притягали до відповідальності західні правоохоронці, що звертались до СРСР за допомогою. Роботу з пошуку вбивць треба було завершувати.
За словами Захара Трубакова, з тих, хто утік з ним вночі з 28 на 29 вересня 1943-го в'язнів, живими у 1967 році залишилось 8 чоловік. Все вони готові були підтвердити його слова про злочини, що творились за наказом штурмбанфюрера СС Пауля Отто фон Радомскі, ненажерливого звіра, що сидів ще до війни за вбивство у Гамбургу. Свідок Трубаков пам'ятав все в деталях і серйозно допоміг слідству. Ось коротко його історія.
Народився Захар Абрамович Трубаков в містечку Сураж на Брянщині, у 1912 році. Коли Зямі не виповнилось і року, батьки – Аврум-Меєр Трубаков та Ханна Кричевська, з сестрою Зями Бертою, братами Льовою, Лейбою, Наумом і Мулею переселились у єврейську слобідку, передмістя Києва. Гнали їх у велике місто злидні: кравець Аврум-Меєр Трубаков не вставав від швейної машинки, але витягнути сім'ю із злиднів не міг. Під час Громадянської війни Трубакови мало не загинули від погрому. Врятувала їх тільки корисна для денікінців професія голови сімейства.
З приходом у Київ більшовиків погроми закінчились, але життя і надалі було важким. Коли Зямі виповнилось десять років, пішов з життя батько. Мати ледве утримувало сім'ю, тому дітям довелось працювати з юних років. Дитинство та юнацькі роки він не любив згадувати до кінця своїх днів.
Напередодні радянсько-німецької війни Захар Абрамович був одруженим чоловіком. Працював він на посаді майстра по холодній та гарячій обробці металу на секретному підприємстві – заводі № 225 у Києві. На самому початку війни завод, як такий, що виробляє продукцію військового призначення, був спішно евакуйований з української столиці в Іжевськ. Однак Трубакови вибратись із міста не змогли. В лікарні після важкої операції лежала Аня, дружина Захара Абрамовича.
У вересні 1941 року фронт наблизився до Києва. Ті, хто був завбачливим, штурмували вокзал, прагнучи вибратись у тил, хоча основна маса мешканців продовжувала вірити радянській пропаганді, яка обіцяла, що Київ німцям ніколи не здадуть. Але радянські частини залишили місто. В Києві було чути вибухи, у різних місцях виникали пожежі, а серед населення запанувало тривожне мовчання.
Після того, як закрилась лікарня, Трубаков перевіз хвору дружину та дворічну дочку Світлану на Солом'янку, де жила його теща, Дарія Петрівна. В місті вже господарювали німці. Зранку 28 вересня 1941 року Захар Абрамович побачив розклеєні на стовбах листівки. Виготовлені з великою кількістю помилок, папірчики починались фразою: «Всі ж-ди міста Києва та його околиць повинні з'явитись в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на кут Мельника і Докторівської вулиць (біля кладовищ)...». Були поширені чутки, що євреїв збираються кудись евакуювати – можливо, і в Палестину.
Але цього ж місяця в місто якимось дивним шляхом просочились й інші чутки - наприклад, що у захопленому раніше Мінську німці влаштували дикий єврейський погром. Наступного дня Трубаков побачив велетенський натовп євреїв, що йшли у напрямку вулиці Мельника. Вискочивши з під'їзду, він приєднався до натовпу, у якому побачив масу знайомих. Намагаючись відмовити їх, Захар Абрамович наштовхувався на стіну нерозуміння. Люди говорили, що їм з дітьми нікуди було подітись, інші просили припинити паніку, мовляв, німці ведуть їх на роботи. Кияни не могли повірити, що культурна Німеччина змогла виховати покоління, що прагне взяти реванш у всього світу, і особливо у якогось міфічного «міжнародного єврейства». Дійшовши майже до самого бар'єру, що виріс на вулиці Пугачова, Трубаков побачив, як людей беруть під варту солдати з собаками. Вони були одягнені в темно-зелену форму, головні уборі німців прикрашали дивні кокарди із зображеними на них черепами. Людей, що зайшли за бар'єр, гітлерівці назад не випускали. Трубаков вибрався із натовпу і вирушив додому. Відійшовши на невелику відстань, він почув ледь чутні постріли. Очевидно, в районі рову у Бабиному Яру відбувалось щось жахливе.
До дружини Трубакова, українки, у окупантів претензій не було. Йому ж, єврею, що залишився в окупованому місті, довелось робити «липу»: паспорт у нього відібрали ще на самому початку війни, коли він рив траншеї, а в профспілковому квитку він був не Зямою, а Захаром – на український лад. У військовому квитку чоловіка Аня акуратно вирізала сторіночку, на якій було вказано його національність.
Як новим «арійцям», Трубаковим вдалось замість відібраної – «для потреб Вермахту» – квартири заселитись у нове житло по вулиці Саксаганського. В Києві активно впроваджувався «новий порядок»: абсолютно ні на кого не зважаючи, окупанти розстрілювали поранених червоноармійців прямо на вулицях. Одного разу Трубакови бачили абсолютно моторошне вбивство старого, який не зміг розібрати вуличний завал. Есесівець забив його лопатою, а потім прикінчив пострілом з пістолета.
Реєструватись на біржі праці Захар Абрамович боявся, але довелось підкоритись двірнику, призначеному новою владою домоврядником. «Пане Трубаков, коли ви підете на біржу праці?», – питав нацистський холуй, з підозрою поглядаючи на нового мешканця. Зареєструвавшись металістом, Трубаков вирішив замаскуватись ще більше. З дружиною вони влаштували у себе вдома справжній театр: повісили ікону, а на видне місце поставили… портрет Гітлера. Побачивши таку «законослухняність», двірник до них більше питань не мав.
Жити єврею в місті, в якому його знало багато людей, було небезпечно. Як не старався Захар Абрамович і його дружина сидіти тихше води і нижче трави, з цього нічого не вийшло. Зустрівши одного разу свою стару знайому і запросивши її в гості, Трубаков в першу чергу почув: «3яма, то ти тут у Києві переховуєшся? Це ж небезпечно!..». Він вмовляв знайому мовчати, але вона все одно розпатякала про зустріч своїй матері. І жінка, чий чоловік воював у Червоній армії, тут же настрочила донос у Гестапо…
Тим часом німці через домоврядника вимагали від всіх мешканців зробити собі посвідчення особи. Отримуючи від паспортної комісії свій «аусвайс», Захар Трубаков знову викликав підозри у двірника, який мало не підскочив, почувши по батькові – «Абрамович». Якби не слов'янська зовнішність Захара, а головне – православні святці, в яких домоврядник, на своє здивування, знайшов підозріле ім'я, – біда була б неминуча.
Життя в окупованому Києві була голодним. Щоб прогодувати сім'ю, Захар Абрамович змушений був їздити на велосипеді, знайденому в новій квартирі, по селах, де селяни з задоволенням обмінювали речі на продукти. В основному він торгував відрізами тканини, які залишились вдома у його двоюрідної сестри Люби, що втекла разом із чоловіком, відомим у Києві кравцем, на схід.
Будь-яка з цих подорожей могла закінчитись для нього трагічно. Повертаючись одного разу з білоцерківського напрямку, Захар Абрамович несподівано зіштовхнувся з поліцаєм, який випірнув з-за повороту. Прислужником нацистів виявився колишній робітник з заводу № 225, на прізвище Сорока. Трубаков зблід від жаху, але, на щастя, працювали вони в різних цехах, і поліцай знав лише його «російське» прізвище, а не підозрілі ім'я та по батькові. Поговоривши про різне, колишні колеги поїхали кожен своєю дорогою. Іншим разом, рухаючись на велосипеді по самому центру Києва, на Хрещатику, Захар Абрамович почув жіночий вигук: «Зяма-а! Почекай, Зяма-а!». Кричала комірниця його цеху, енергійно махаючи Трубакову руками. Несподівана зустріч не стала трагічною лише через щасливу випадковість: поруч не виявилось жодного поліцая.
Скоро за ним все ж прийшли. «Давай, знімай одяг», – наказав слідчий в поліції, куди привели затриманого. Захар Абрамович швидко скинув штани. «Знімай і труси!». Розуміючи, що стоїть на межі загибелі, Трубаков почав повільно їх знімати. Конвоїр це помітив і вдарив Трубакова у пах. Слідчий, що проводив фізичний огляд, очевидно, помітив сліди обрізання, але раптом ошелешив Трубакова своїм вердиктом: «По звичайному паспорту він не єврей!». Повертаючись додому, оговтавшись від шоку Захар Абрамович спитав немолодого російського німця-«фольксдойча», який був його конвоїром, про причини затримання. «Пишете один на одного, а нам доводиться розбиратись...», – пробубонів німець. Так гітлерівці відреагували на донос, написаний матір'ю знайомої.
Захар Трубаков вирішив піти у ліс. Знайти партизанських зв'язкових було важко, крім того, ця справа була ще й дуже небезпечна, але йому вдалось добитись свого. Явку Трубакову призначили на 20 січня 1943 року, на квартирі у тещі. В домовлений час туди дійсно прийшов чоловік, якого Трубаков привів до свого друга, єврея Леоніда Долінеру, що також залишився в місті. Зв'язковий назвався по-українськи – Юрко. Зовнішність його була подібною до єврейської, але вільно володів німецькою і, за його словами, у німців вважався «фольксдойчем». На частину поставлених питань відповідати він відмовився, але встановив друзям дату виходу в ліс – 5 лютого 1943 року. У Фастові до їх групи повинен був приєднатись ще лейтенант МВС.
За два дні до того, як планувалось піти у партизани, 3 лютого, Захар Трубаков поїхав на велосипеді за продуктами в Білу Церкву. Повернувшись, він побачив вдома двох незнайомців у цивільному, що показали посвідчення агентів міської поліції. Під дулами пістолетів, які вони ховали у кишенях плащів, «бобіки» відвели арештованого у будівлю поліції на вулиці Короленка.
Провівши в тюремній камері ніч, Трубаков вранці був приведений на допит. У просторому кабінеті сиділи четверо, один з яких, ще зовсім молодий чоловік, люб'язно звернувся до Трубакова: «Ну, Захаре, розповідай, з ким і куди ти збирався йти?». Так і не дочекавшись від Трубакова зрозумілої відповіді, молодий слідчий і його колеги почали вибивати свідчення силою. Трубаков продовжував мовчати. Потім була очна ставка: в кабінет завели арештованого Леоніда Долінера. Закривавленого Долінера важко було впізнати, але він з порогу заявив, що бачить Трубакова вперше. Долінера знову побили до втрати свідомості, але він ніяк свої свідчення доповнити не хотів. Однак, слідство мало всю інформацію про плани товаришів тікати в ліс. Звідки поліцаям були відомі деталі, Трубаков швидко зрозумів: чорного від побоїв, в кабінет слідчого привели того самого «Юрка». Він зразу ж впізнав Захара Абрамовича як чоловіка, що збирався тікати до партизана. «Перший раз бачу його, пане слідчий», – стояв на своєму Трубаков. В хід знову пішло рукоприкладство. Як закінчився перший допит, Захар Абрамович не пам'ятав – отямився вже у камері.
Після допитів в поліції Захара Трубакова та інших заарештованих привезли в Гестапо. Вже в гестапівській камері Юрко, що помирав від побоїв, розповів, що випадково потрапив на очі агентам поліції під час сніданку в буфеті Єврейського базару. Після довгих тортур в поліції він погодився показати, де живуть Трубаков і Долінер, розраховуючи таким чином за межі тюрми та втекти. Втекти у нього не вийшло – агенти весь час тримали його під руки – але людей, виходить, здав.
В одну з ночей партизанський зв'язковий помер. Йому пощастило вмерти в камері, а не у душогубці на колесах, на якій регулярно відправляли «проїхатись» мешканців камери № 14. В цю «камеру смертників» Трубаков був переведений 17 лютого 1943 року. Разом з ним в камеру № 14 перевели ще двох євреїв: Леоніда Долінера та підлітка родом з Воронежу, Мішу Коршуна. Заповнивши на в'язнів якісь картки, нацисти вивели їх в тюремний двір і посадили в криту машину, оббиту з середини оцинкованим залізом. Їхали недовго, і люди, що приготувались до смерті від задухи, відчули, що машина зупинилась. Вийшовши з кузова, Трубаков з товаришами побачили територію, обгороджену двома рядами колючого дроту. Між ними були натягнуті оголені дроти, через які пропускався струм високої напруги. Але понад усе Захара Абрамовича ошелешило інше: на одній з будівель німці повісили справжній череп з двома перехрещеними під ним людськими костями.
Це був Сирецький концентраційний табір, що знаходився за п'ять кілометрів від Києва. Після фільтрації за національною ознакою, до євреїв підійшов «фольксдойч», якого звали Ростислав і сказав, що їм доведеться багато і добре працювати. При цьому інструктаж відбувався прямо біля шибениці, на якій розхитувався посинілий труп. Після лазні та санобробки в'язнів розподілили по великих землянках. Захар Трубаков, Леонід Долінер і Міша Коршун опинились в так званій «ж-дівській» землянці № 2. Серед двох сотень її мешканців були не лише євреї, але назва міцно за нею закріпилась.
Захар Абрамович несподівано зустрів свого двоюрідного брата – перукаря Ківу Кричевського, оточенця, що приховував свою національність. Ківа, що став у таборі Льонею, розповів, що в концтаборі орудує всього чотири німці: замісник начальника – галбфюрер, ротфюрер на прізвисько «Рудий», перекладач Іван Рейн і головний – есесівець на прізвище фон Радомскі. Решта були судетськими німцями або російськими фольксдойчами. Охорона складалась із поліцаїв. Як не дивно, найбільше за всіх, за словами Кричевського, в таборі лютували бригадири і сотники – кримінальні в'язні. В таборі виявився ще один знайомий Трубакова – черговий у той день, Юрко Павловський, колишній колега по заводу. Павловський, що не знав про єврейське походження Захара Абрамовича, навіть відзначив «співробітника» привітанням, але тут же його обібрав. Сперечатись із таборовим сотником Павловським інші в'язні не радили, тому Трубакову довелось розлучитись із своєю чудовою польською парою чобіт. Натомість він отримав якийсь мотлох і кусок хліба.
Працювати на земляних роботах було пекельно важко, але в'язні Сирецького табору смерті тримались, як могли. Покажеш слабкість -тут же отримаєш кулю з «браунінга» фон Радомскі. Долінера скоро перевели на будівництво, Мішу Коршуна – на більш легке корчування пнів, а сам Захар Абрамович потрапив до бригади, що займалась осушуванням болота.
Весь час Захар Трубаков безуспішно намагався передати звістку дружині. Але йдучи одного разу в строю містом, він примудрився кинути на землю записку і крикнув жінці з дитиною, що проходили поруч: «Дівчинко, дивись, хтось загубив папірчик. Підійми і віддай мамі.» Мати сказала дівчинці підібрати записку і віддати їй.
В один прекрасний день, працюючи на околиці міста, Захар Абрамович побачив, як до нього наблизилась дружина Аня і його свояк, Віктор Іванов. Як пізніше виявилось, він влаштувався в поліцію працювати склярем, і йому видали форму. Охоронець, на прізвище Шевченко відвідувачів не виганяв, а порадив покласти продуктову передачу біля кущів. Цей же поліцай потім порадив йому перейти на будівельні роботи, де простіше було отримувати передачі, та й сама робота була легша. Леонід Долінер швидко навчив Трубакова теслярству. На будівництві дійсно було спокійніше, а принесений Анею самогон на хабар бригадиру і поліцаям дозволив чоловікові і дружині вперше поговорити.
Але ситуація в таборі щодня погіршувалась все більше. Фон Радомскі вже не їхав додому, не застреливши за день двох-трьох людей. Приймаючи одного разу нових арештантів, есесівець зі своїми підручними побачив молоду жінку, дружину якогось партизанського командира, що тримала на руках немовля. Їх тут же вбили. Іншого разу, спіймавши молодого хлопця, що намагався втекти з табору, нацисти доручили бригадиру Морозу відповідальну місію – повісити втікача перед строєм. Великий любитель самогону, що насолоджувався своєю дрібною владою, Іван Мороз відразу виконав наказ хазяїв. На очах у Захара загинули і легендарні футболісти київського «Динамо», що обіграли команди німців і угорців із розгромним рахунком. Особливо йому запам'ятався воротар «Динамо» Микола Трусевич, що крикнув прямо перед розстрілом «Да здравствует советский спорт!» («Хай живе радянський спорт!»). Навесні 1943 року фон Радомскі придумав чергове знущання: у в'язнів забирали увесь верхній одяг. Це робилось для того, щоб в'язні помирали ще швидше.
Але все це не могло зрівнятись із загибеллю підопічного Захара Трубакова – підлітка Міші Коршунова. Заради сміху найжорстокіший бригадир, на прізвище Майкобог заставив хлопця залізти на високе дерево, яке, голосно регочучи, наказав в'язням спиляти. Ще живого Мішу, який упав разом з деревом з великої висоти, почали закопувати в яму. Коли він отямився, один з поліцаїв прямо в ямі відрубав хлопчику голову.
Тим часом в німецьких газетах, в які родичі завертали в'язням передачі, все частіше почали говорити про «вирівнювання лінії фронту». В'язні відразу ж зрозуміли, що цим евфемізмом німці називали свій відступ з території України. В таборі утворився своєрідний штаб: в'язні почали готуватися до втечі.
Однак не встигли вони продумати всі деталі, як німці отримали від когось із своїх стукачів інформацію про приготування ув'язнених. Раптом табірне керівництво почало вимагати робітників ніби-то на будівництво будинку для якогось генерала. До будівельної бригади дивним чином потрапили багато людей зі штабу і групи втікачів. З цих «будівельних робіт» не повернувся ніхто. Тоді, у серпні 1943 року, загинув начальник штабу Аркадій Іванов, підпільники Володимир Лагода, Іван Талалаєвський, Єгор Веденецький, Сергій Бестужев, Ізя Фельдман та багато інших.
Через якийсь час після загибелі підпільників в таборі відбулись зміни. Вранці 18 серпня 1943 року в Сирецький табір приїхали високі есесовські чини. Переглянувши картотеку ув'язнених, есесівці відібрали близько сотні колишніх партизан, євреїв і комуністів. Серед них був і Захар Трубаков. Під дулами автоматів в'язнів пригнали у сумнозвісний яр у Бабиному Яру. Замість очікуваного розстрілу, всю сотню ув'язнених закували в ланцюги, вказали певне місце і заставили копати грунт. Викопавши до вечора глибокий і широкий котлован, в'язні попрощались із життям, але несподівано їм наказали вилізати і йти до великої землянки. Наступного дня закутих людей знову погнали рити яму, але маленький сухий есесівець, що прибув з фон Радомскі несподівано призупинив роботи, вказавши на нове місце. Німці явно щось шукали.
Тілько на четверту добу в'язні Сирецького табору добрались до твердого пласту. Захара затошнило. У нього під ногами лежали не камені, а трупи розстріляних у вересні 1941 року людей. Намагаючись приховати свої злочини, німці спеціально відібрали так звану «команду № 1005», яка повинна була ексгумувати тіла, що збереглися, а потім спалити їх.
Після жахливої знахідки частину ув'язнених повели на єврейське кладовище, звідки вони принесли надгробні плити та залізні огорожі. Сухий німець, що виявився штурмбанфюрером СС Еріхом Тонхайде (свідеки знали його як Топайде), розмітив майданчик, який команда обклала плитами та огорожами таким чином, щоб вийшло піддувало. Тонхайде, що безпосередньо приймав участь у знищенні євреїв Києва в 1941 році, тепер був призначений відповідальним за знищення останків жертв. Трупы діставали баграми, крюками і навіть екскаватором типу «Полік», потім в'язні вкладали їх рядами, обливали нафтою і підпалювали. Помост запалювали одночасно з чотирьох сторін. Спочатку вогнище сильно диміло, але потім тіла горіли уже без диму, в той час, як знизу, з-під піддувала, в спеціально пристосовану яму cтікала чорна густа маса – людський жир. Яму закопали, а кості, які вціліли размололи і просіяли через решітку.
За підрахунками Захара Трубакова, за все время работ узниками было построено около 60 печей, на которых они сожгли около 125 тысяч трупов. Пять печей одновременно пылали в Бабьем Яру круглые сутки. Иногда объятые пламенем тела начинали двигать конечностями. Некоторые узники от такой работы лишались рассудка или кончали жизнь самоубийством.
Захара Абрамовича із ув'язненим Рапопортом, який потім загинув, есесівці призначили «гольдзухерами»: заставляли шукати сховане у вбитих золото, а також виривати спеціальними кліщами золоті коронки.
Крематорій просто неба в Бабиному Яру не припиняв функціонувати до самого кінця окупації Києва. Червона армія наступала, і нацистські злочинці все енергійніше намагались знищити свідчення своїх злочинів, постійно підвозили на знищення все нових і нових смертників. Одного разу Захару Трубакову довелось розвантажувати «душогубку» з багатьма оголеними жінками. Як виявилось, німці таким звірячим чином вирішили позбутись від персоналу одного з офіцерських борделів, що діяли на вулиці Саксаганського.
Незважаючи на загибель першого штабу підпілля, Захар Абрамович та його товариші – Володимир Кукля і Яків Капер – не втрачали надію здійснити втечу. До них вирішили приєднатись найвідчайдушніші: Леонід Долінер, Володимир Давидов, Даниїл Будник, Яків Стеюк, Філіп Вілкіс, Леонід Хорош, Леонід Островський, Георгій Баженов, Володимир Котляр, Ківа Кричевський, Борис Ярославський, Семен Берлянд та інші. Групу підготовки втечі очолив колишній співробітник НКВС, рішучий Федір Єршов. План був у тому, щоб непомітно вночі відкрити двері з землянки. Для цього необхідно було підібрати ключ до амбарного замка, на який зачинялась решітка на вході. Це здавалось нереальним завданням, але одного разу один з ключів, який підпільники діставали з одягу убитих, несподівано підійшов. Таким самим чином в'язні знайшли ножиці, стамески, ножі, інший інструмент. Були виготовлені драбини для подолання дротових огорож.
Поступово група людей, що бажали втекти з Бабиного Яру, збільшилась до п'ятдесяти осіб. Жахлива робота в Бабиному Яру поступово підходила до завершення, а через Дніпро все чіткіше було чути звуки канонади. В результаті 29 вересня 1943 року до лідера групи Федора Єршова підійшов схвильований перекладач Яків Стеюк: «Федю, остання пічка для нас. Чув на власні вуха». В той же день вахтовий офіцер Фогт, що часто балакав зі Стеюком, коли вів групу з розкопок в районі Кирилівської психіатричної лікарні, прошепотів тому на вухо: «Морген – капут!». Часу на роздуми не лишилось. Єршов передав у ланки наказ: «Вночі бути напоготові!».
Вночі ніхто із втікачів не склепив очей. О другій годині ночі відповідальний за замок Володимир Кукля просунув руки крізь решітку. Ключ повернувся як по маслу, але раптом почувся голосний звук, це клацнув замок. Відразу ж прилетіла охорона. Потупцявши перед входом та не помітивши нічого підозрілого, фріци пішли. Через двадцать хвилин Кукля знову взявся до справи. Другий оборот ключа був абсолютно безшумним, але вся операція в результаті зайняла кілька годин. Щойно шлях був розблокований, підпільник Борис Ярославський ударом молотка покінчив з прислужником німців Никоном Куценко, який постійно знущався з ув'язнених. У землянці піднялась метушня, всі почали швидко скидати кайдани. На шум в землянці знову прибігли охоронці: «Вас люс?! (Що сталось?!)», – голосно спитав старший. Перекладач Яків Стеюк не розгубився і пояснив німцю, що в'язні побились через варену картоплю, якою «добрі самаряни» обдарували землянку перед ранкою стратою. Гітлерівці, почувши Стеюка, задоволено зареготали і знову пішли геть.
Щойно стихли їх кроки, двері темниці відчинились. Люди висипали назовні. Коли нацисти отямились, вони почали строчити з кулемета та іншої зброї. Захар Трубаков біг поруч з кузеном Ківою Кричевським і підпільником Георгієм Баженовим. Раптом кулемет на вишці замовк. Виявилось, що прямо у дворі табору йшла рукопашна бійка охоронців та втікачів. Кулеметник не міг вибрати ціль – так міцно зчепились зневірені смертники з нацистськими бісами. Ближче до головного входу вже лежали десятки трупів. Людей убив кулями німець, що заліз на дах землянки. Як тільки він почав перезаряджати свій автомат, Трубаков зміг з товаришами вибігти назовні. За огорожею кулі вже не діставали, але недалеко від єврейського кладовища втікачі напоролись на двох озброєних есесівців. Пролунала черга, кілька в'язнів впали, і німці, впевнені у своїй влучності, побігли далі. Захар Абрамович глянув по боках: Георгій Баженов і Ківа Кричевський були убиті, поруч лежали ще троє. Він побіг далі і скоро побачив інших: Долінера, Калашникова, Куклю, Капера і Кадомського. Друзі повідомили, що попереду – колючий дріт і треба шукати інший вихід. Повернувши вправо, Трубаков і ще кілька осіб потрапили у двір чи то лікарні, чи то заводу. Вибігши через комплекс на київську вулицю, в'язні побачили величезну кількість людей. Німці спішно евакуювали Київ, тому перехожі порадили Трубакову з товаришами йти на околицю міста. Якийсь дід, що не злякався страшного виду втікачів, провів їх до Керосинної вулиці. В'язні прямо пішли до тещі Трубакова.
Щасливо дійшовши до безпечного місця, втікачі розділились. Захар Трубаков ховався у родичів до жовтня 1943 року, поки німці не вигнали всіх мешканців вулиці з міста. Доїхавши з сім'єю на станцію Кожанка, Захар Абрамович вирушив в село Романівку, де жили з сім'ями два брати і дві сестри його тещі. В окупованому селі Трубакову довелось знову ховатись: в дім, де вони зупинились, несподівано прибули на постій німецькі радисти. Від викриття його врятував жіночий одяг, в якому Захар Абрамович вийшов прямо під носом у німців з дому та сховався потім в сусідському хліві.
З Романівки Трубакови перебрались до родича, дядька Ігната, що жив на хуторі Кожанка. Перед самим звільненням німці відправили Захара Абрамовича і дядька Ігната рити окопи поруч з хутором і думали що всі в цьому окопі і залишаться, але все обійшлось. Зовсім деморалізовані радянським наступом, окупанти ледве встигли забратись. Крок в крок за ними йшла червоноармійська штрафна рота. Слід зазначити, що зовсім не всі мешканці були раді поверненню радянської влади. Здогадавшись, що Трубаков єврей, хтось із сусідів вирішив вимістити свою злобу, підстерігши його прямо на ганку. Випущена з обрізу куля пролетіла в кількох сантиметрах від його голови. З Кожанки Трубаковим довелось терміново виїжджати.
Відразу після звільнення Червоною армією Києва Захар Трубаков разом з іншими в'язнями Сирецького концтабору, що залишились живі, повідомили про звірства німецьких загарбників у Бабиному Яру спеціальній комісії. Ними ж в листопаді 1943 року в Києві були затримані і передані в Обласне управління НКДБ Мороз, Бистров і Сорока, що зрадили своїх товаришів, які готували втечу, у серпні 1943 року.
Допитували Захара Трубакова, як одного з небагатьох, хто вижив в Сирецькому концтаборі, неодноразово. Запрошували його і на гучні процеси проти нацистських злочинців, що проходили в кінці шістдесятих років в Німеччині. В 1980 році Захар Абрамович знову згадував пережите, коли давав свідчення у справі колишнього командира поліційного батальйону Йоганеса Піля, яке розслідували німецькі правоохоронці.
У 1990 році, разом з сім'єю, Захар Абрамович Трубаков репатріювався в Ізраїль. Його спогади у шістдесяті роки вже були використані письменником Анатолієм Кузнєцовим для підготовки відомого документального роману «Бабин Яр», але в Ізраїлі Захар Трубаков вирішив сам видати книгу мемуарів. В повісті-хроніці «Таємниця Бабиного Яру» він розповів про жахи та підлість окупаційного періоду. Якби книга вийшла в радянському видавництві, вона безперечно була б сильно цензурована.
Героя повстання в Сирецькому концтаборі не стало 25 листопада 1998 року. Йому пощастило пережити багатьох своїх друзів і соратників, що залишились в пісках Бабиного Яру або загиблих на фронтах війни проти нацизму. Киянин Захар Трубаков жив, щоб ми пам'ятали: це ніколи не повинно повторитись.
24.09.2023
Переклад: Лідовська Ольга
Бібліографія і джерела:
Протокол допроса Трубакова Зямы Абрамовича от 14.02.1967 г. // ГДА СБУ - Ф. 7. - Спр. 48 - Т. 1., лл. 148-154;
Протокол допроса Трубакова Зямы-Захара Абрамовича от 28.05.1980 г. // ГДА СБУ - Ф. 7. - Спр. 48 - Т. 1., лл. 154-159;
Записка бывших заключенных Сырецкого концлагеря Д. Будника, В. Давыдова,С. Трубакова, И. Долинера, В. Кукли «В Сырецком концлагере» // ДАКО, ф. П–4, оп. 2, спр. 85, арк. 176–182.
О зверствах немецких оккупантов в Киеве и Киевской области, 18.11.1941–1.12.1945. ‒ ОГА СБУ, ф.11, д.937 // Проект "J-Doc"; https://zikaron.nadavfund.org.il/items/show/1747
Дело Следственного отдела КГБ УССР с материалами документирования массового уничтожения гитлеровцами советских граждан в урочище Бабий Яр г. Киева в 1941–1943 гг., 1980, 9.11.1943–26.09.1980. ‒ ОГА СБУ, ф.7, оп.1, д.48 // Проект "J-Doc", https://zikaron.nadavfund.org.il/items/show/1704
Виталий Нахманович. Источники и литература. Проблемы систематизации и особенности изучения // Проект издания серии тематических сборников документов и материалов «Бабий Яр: человек, власть, история», Общественный комитет «Бабий Яр», 2004 – 2020; Украинский институт национальной памяти.
Тайна Бабьего Яра: документальная повесть-хроника / Захар Трубаков. - Тель Авив: Кругозор, 1997. - 184 с.