Борис Декслер
1896 - 1964
На початку липня 1952 року, в начальника 3-го відділу МДБ у Степлагу, капітана Зайцева відбувався допит. Перед чекістом сидів колишній полковник Української повстанської армії Євген Басюк. Ще у вересні 1944 року Басюка завербували радянські спецслужби та він очолив агентурно-бойову групу МДБ СРСР. За ґрати він потрапив через нестримне мародерство та інші посадові злочини, та професію провокатора не забув. Капітану Зайцеву українець доповідав все, що знав про якогось Бориса Декслера, переконаного сіоніста, що ненавидів радянську владу.
За свідченнями стукача, сіоніст Декслер готував у Степлагу озброєне повстання. Бандерівець Басюк повинен був підготувати бойову групу в 5 відділенні табору, а «єврейську групу», в 3 відділі, Декслер ніби-то створив вже давно. Басюк стверджував, що Борис Декслер пропонував захопити інші табори у Карагандинській області, і далі з боями просуватись до афганського кордону. Якщо не вийде – піти в сибірські ліси та чекати допомоги з Москви, де давно створений підпільний сіоністський центр, пов'язаний з Америкою. Виглядало абсолютно неймовірно, але увесь оперсклад Степлагу щиро мріяв, якщо не довести Бориса Декслера до «вишки», то додати йому ще десятку-півтори до отриманого десятилітнього строку. Декслер відкрито називав себе ворогом більшовиків і сіоністом, всіляко демонстрував свою зневагу наглядачам, і достатньо набрид адміністрації табору.
Народився Борис Мойсейович у 1896 році в Мінську в сім’ї Мойсея Шлеймовича Гордона та Естер Давидівни Деслер. Мойсей Гордон був представником давньої фамілії рабинів, а дід з боку матері, реб Ісраель Давид Деслер, був відомим, як найближчий учень одного з засновників руху «Мусар» – Саби з Кельма.
До радянсько-німецької війни у Бориса Моисейовича у паспорті було записано подвійне ім’я, Борис-Ісай. Просто Борисом він став через помилку військового писаря, коли потрапив у 1943 році до шпиталю. Іншим було і прізвище.
Співробітникам відповідних органів Декслер пояснював, що в 1919 році, коли він виписувався з тифозного відділу Столипінської лікарні у Києві, то не помітив, що у посвідченні в його прізвищі – Деслер – з’явилась зайва буква. Старі документи були втрачені, замість них видали в лікарні з помилкою, такий варіант потрапив ще в один документ то так і залишився. Так його і почали писати в офіційних документах.
Сімейна легенда каже, що правда виглядала по-іншому. В молодості його звали Шая Гордон, а змінив він прізвище та ім’я навмисно, щоб приховати своє походження. Якщо вірити анкетним даним, його батько, Мойше Гордон, був годинникарем, і помер ще у 1905 році. Однак у сім'ї Декслер розповідав, що батько його, мінський рабин, у 1931 був висланий до Палестини. В обмін на Гордона та інших релігійних діячів, арештованих у Мінську, радянська влада отримала від британців групу єврейських комуністів. До початку Другої світової війни, старенький рав Гордон жив у Ієрусалимі. Були у Бориса Декслера і рідні брати, визначні «рошей єшивот» у Литві, та жодних зв'язків із ними він не підтримував.
Ще підлітком Борис Декслер переїхав із Мінська до Вільно. У місті, що називали Литовським Іерусалимом, Борис потрапив на навчання у відоме в цілому світі видавництво єврейських Ромма. Свою кар'єру у сім’ї Ромм, Декслер розпочав, як «хлопчик на побігеньках», а згодом перейшов на книжковий склад. Увесь вільний від роботи час Борис Декслер присвятив навчанню у місцевому єшиботі. Захоплюючись не лише релігійними, але й світськими науками, юнак багато читав ночами. Щоб не засинати, він придумав оригінальний спосіб: щойно починав куняти, пхав ноги до тазу з льодом та холодною водою.
У 1913 році Борис Декслер переїхав до Києва, де влаштувався на роботу до книжкового магазину Гольдфайна. У Першій світовій війні юнак не брав участі через слабе здоров’я. Однак у революцію поринув із захопленням. Надивившись на звірства різних сторін відносно євреїв, Борис Моисейович у 1918 році добровоільно втупив до Червоної армії. Молоді євреї тоді масово йшли до більшовиків, які на кожному куті кричали про рівноправ’я народів і боротьбу зі старим режимом. Зарахований до загону, що боровся з бандитизмом, Декслер воював до кінця 1918 року. Деякий час він навіть був комісаром бронепоїзду. Але з фронтів Громадянської війни йому довелось піти через тиф, яким він захворів в окопах.
Спочатку 1920 року, ще зовсім слабий, він повернувся до Києва, де з часом влаштувався на роботу у газетний кіоск. За якийсь час познайомився із дівчиною – своєю першою дружиною Бузею Дівінскою. У Києві ситуація була важкою, і молода сім’я вирішила пошукати щастя у Москві. Виїхали туди у 1921 році, а через рік у пари народилась донька Лія.
Увесь період НЕПу Борис Моисейович змінював професії, але найдовше рахувався у радянській столиці кустарем: шив мішки та продавав до магазинів. Колишній боєць Червоної армії, близький за переконаннями до Бунду, Декслер з часом переконався, що ліві ідеї не лише підривали єврейську національну самосвідомість, але й не давали відповіді на жодне важливе питання.
Позбавлені джерел існування, а нерідко і громадянських прав, містечкові євреї почали жити гірше, ніж за царського режиму. Давня мова єврейського народу – іврит – була фактично заборонена, а та єврейська преса, що друкувалась у Радянському Союзі на ідиш, розміщувала лише переможні реляції про країну робітників і селян.
Уже у 1922 році Борис Декслер серйозно вирішив покинути Радянський Союз, та переїхати до Палестини. Однак його молода дружина навідріз відмовилась розмовляти про репатріацію з маленькою донечкою на руках. Всупереч цьому, Декслер продовжив мріяти про Ерец-Ісраель, а з часом знову почав ходити до синагоги. Свою громадську діяльність він почав, як організатор кооперативного руху. З притаманною йому енергією займався створенням у Москві артілей, котрі дозволяли релігійним євреям не працювати в суботу.
З часом сімейне життя Декслера почало руйнуватись.У 1933 році Борис розлучився із Бузею. У Радянському Союзі його більше нічого не тримало. Він написав своєму двоюрідному братові Зісі Деслеру, що жив у Тель-Авіві, і попросив добути йому британський сертифікат на виїзд до Ерец-Ісраель. Однак просто так сидіти на місці, очікуючи візи він не міг. Довго перебуваючи у єврейських колах, Декслер дізнався, що в Москві діє справжнє сіоністське підпілля.
Познайомившись у синагозі з Марком Єфимовичем Бронштейном, який ще при царизмі займався розвитком у Саратові сіоністського руху, Декслер швидко став його другом. Нерідко Бронштейн приносив йому читати газети та книги з Ерец-Ісраэль, а також розповідав про те, що відбувається у Палестині. Влітку 1933 року Бронштейн познайомив Декслера з Йосифом Каминским. Камінський, лікар за професією, був визначним сіоністом, в молодості навіть виступав на Десятому сіоністському конгресі у Базелі. Після короткої перевірки Бориса Мойсейовича прийняли до лав організації під назвою «Альгемейн-Сіон». Її активісти позиціювали себе, як «загальні сіоністи», не афілійовані з якимось конкретним сіоністським рухом. Серед них, окрім Бронштейна та Камінського, був друг Жаботинського, книговидавець Віктор Кугель, грузинський рабин Давид Баазов, член Сіоністської трудової партії «Цеирей Цион» Саша Гордон, івритський письменник Авраам Криворучка, він же Криворучко, він же Карів. Борис Мойсейович відрекомендувався товаришам прихильником релігійно-сіоністської партії «Мізрахі», як найближчої до його поглядів.
Першим і основним завданням, яке ставили перед собою «Альгемейн-Сіон», – отримання та поширення серед свого оточення, газет, журналів і сіоністської літератури із Палестини. Борис Мойсейович почав поширювати газети «Давар» та «Форвертс», які отримував в основному від доктора Камінського і Саші Гордона.
Намагаючись збільшити коло своїх прихильників, учасники «Альгемейн-Сіон» працювали не лише серед «старих» сіоністів, але й планували створити молодіжну організацію. За це мав відповідати Декслер, що обертався у хасидських колах Москви. За матеріалами слідства, створена ним молодіжна група складалась приблизно із 20 осіб. Всі вони були учнями підпільної любавичеської єшиви «Тиферіс Бахурім» («Краса молоді»). Учасниками молодіжної групи були Неех Богатин, син головного рабина Саратова – Йосифа Яковича Богатина, а також його брат – Гершл Богатин. Визначним представником релігійної молоді був і Мотл Ханзин, колишній член правого Гехалуца з Конотопа, студент історико-філософського відділення МГУ, що працював у правлінні Московської єврейської общини. Намагаючись виховати молодь у національному дусі, Борис Декслер з товаришами проводили лекції по історії Ерец-Ісраель, про будівництво єврейського національного центру та міжнародному положенні Палестини, спільно з молоддю відзначали єврейські свята.
Ще однією ділянкою роботи, за яку відповідав у «Альгемейн-Сіон» Декслер, було налагодження зв’язків з сіоністами, що знаходились у засланні, а також надання їм матеріальної допомоги. Гроші йшли на «викуп» тим євреям, які отримували дозвіл на виїзд із Радянського Союзу і повинні були сплатити значні «відступні» у радянську казну.
Збори «Альгемейн-Сіон» проходили на квартирах у Йосифа Камінського та Віктора Кугеля, молодь найчастіше збиралась у коридорах Московської хоральної синагоги, розміщеної у Большому Спасоглініщевскому провулку. Один раз сіоністи зібрались у Поляковській синагозі на Большой Бронной, ще один раз – на старому Дорогомиловському єврейському кладовищі. Проходили подібні зустрічі й в інших містах. Зокрема влітку 1933 року сіоністи засідали в одній з підпільних квартир міста Можайська. За відомостями органів НКВС, що мали серед присутніх свою людину, на можайських зборах активу «Альгемейн-Сіон» було прийняте рішення про розгортання сіоністської діяльності в СРСР.
Вперше Борис Декслер був арештований 28 вересня 1934 року. Напередодні арешту йому нарешті прийшов виклик від брата та повідомлення про сплату витрат, необхідних для переїзду до Палестини. Однак замість берегів Яффи, він побачив стіни Бутирської тюрми.
Відповідаючи на питання уповноваженого Секретно-політичного відділу НКВС Матусова, арештований відразу назвав себе переконаним сіоністом та заявив, що класова боротьба в Палестині повинна була мати другорядне місце, адже це заважало основній меті єврейського народу – створенню своєї держави. Висловивши невдоволення радянською національною політикою, Декслер заявляв про те, що за активною асиміляцією радянських євреїв стояла продумана діяльність партійних і державних органів, що вели наступ на єврейську культуру.
Дізнавшись у місцях позбавлення волі про арешт Йосифа Камінського, Декслер змушений був розповісти про свою подорож влітку 1934 року по Україні. Побувавши в основних єврейських центрах Української РСР, Борис Декслер зустрічався з колишніми активістами сіоністського руху та релігійними євреями, яких москвичі планували залучити до підпільної роботи. В Одесі емісар "Альгемейн-Сіон" зустрічався з Пінхасом Фельдманом, що виїхав до Ерец-Ісраель, та примудрився вивезти з радянського Союзу останки одного з творців сіоністського руху — Йехуди Лейба Пінскера. За словами Декслера, він просив Фельдмана передати своїм контактам у Палестині, щоб ті створили кредитне товариство допомоги для євреїв, що бажали виїхати з Радянського Союзу до Палестини. Повернувшись до Москви, Борис Декслер отримав повідомлення про зустріч активу «Альгемейн-Сион», що планується, де він повинен буде дати звіт про подорож в Україну.
Збори «Альгемейн-Сіон» проходили в середині літа 1934 року в готелі «Національ», розміщеній на Моховій вулиці. За словами арештованого одночасно з Декслером лікаря Камінського, саме Борис Декслер запропонував на зборах скликати всесоюзну конференцію представників сіоністських груп. Легітимний орган – «Мерказ» – міг бути вибраний, як він вважав, лише на всесоюзній сіоністській конференції. Несподівано проти цієї ідеї виступив Саша Гордон, що запропонував не скликати конференцію через конспіративні міркування, а ввести до складу «Мерказа» ще кілька осіб. Жодну з прийнятих резолюцій з’їзду сіоністи виконати не встигли.
За причетність до сіоністського підпілля та антирадянську агітацію, Борису Декслеру дали п’ять років позбавлення волі. Після звільнення з Бамлага у вересні 1939 року він вирушив у місто Александров Володимирської області. У Москві йому, як колишньому політв'язню, прописатись не дозволили. На роботу Декслера брати боялись, тому жити доводилось з продажу речей, що йому зі столиці привезла донька. Полегшення відбулось лише з переїздом до міста Шуя Володимирської області, де йому вдалось отримати патент і влаштуватись фотографом.
Коли почалась радянсько-німецька війна, Декслер був у відрядженні в Іваново. Жодних причин любити радянську владу у нього не було, але бити нацистську наволоч він вважав своїм обов’язком. У серпні 1941 року Борис Мойсейович записався у народне ополчення – окремий транспортний батальйон 33 армії. Його останнім місцем служби був 1247 стрілецький полк 377 стрілецької дивізії, що воювала на Волховському фронті.Під час одного зі страшних боїв 1943 року старшина медичної служби Декслер був важко поранений. Коли його витягнули з-під обстрілу, він був без свідомості. Декслера відправили у тил, де він кілька місяців перебував на реабілітації в евакогоспіталі № 1289 в Баку, звідки його комісували за станом здоров’я.
У січні 1944 року, після виписка з Бакінського госпіталю, він приїхав у Москву до доньки Лії. На життя знову довелось заробляти агентом, що збирав замовлення на збільшення фотопортретів. А ця діяльність не лише давала непоганий заробіток, але й передбачала постійні відрядження по всьому Союзу.
В травні 1946 року Декслер виїхав з Баку до Грузії. Офіційною причиною подорожі було робоче відрядження у Кутаїсі, але звідти Декслер заїхав у Тбілісі. Там жив його давній соратник по «Альгемейн-Сіон» – рабин Давид Баазов. Зустріч сіоністів проходила у Баазова вдома. Згадали загиблих у неволі товаришів, ділились новинами про власне життя і про те, що відбувається в Ерец-Ісраель. Ця зустріч Декслера з Баазовим була останньою. Видатного лідера грузинських сіоністів не стало у вересні 1947 року.
В середині лютого 1948 року Борис Декслер виїхав до міста Якутськ. Це місто Декслер обрав не випадково. Там жили його двоюрідні сестри Ревека Левіна і Двойра Курцман-Ольштейн, яких заслали у Східну Сибір із Каунаса. Чоловік однієї з них, Ілля Курцман-Ольштейн, був в Литві членом ЦК релігійно-сіоністської партії «Мізрахі». Коли Декслер дізнався, що його двоюрідні сестри з сім'ями живі, він продав свою дуже хорошу колекцію марок одному академіку, закупив багато продуктів і вилетів у Якутськ.
Вперше за довгі роки зустрівшись із кузинами, Борис Мойсейович дізнався, що його рідні брати загинули під час окупації Прибалтики, помер в Палестині батько, а «червоний Молох» добрався і до його двоюрідного брата – Гірші Деслера. Гірша, мешканець литовського міста Кельме, був у 1947 році арештований органами НКВС і відбував покарання в Ухто-Іжемському виправно-трудовому таборі.
Коли Декслер виїжджав з Якутська, Ревека та Двойра попросили його за першої можливості відвідати брата, що знаходився за ґратами у важких умовах. Пообіцявши потурбуватись про брата, Декслер попросив призначити йому наступне відрядження в Ухту. Про зустріч з братом не могло бути й мови, тому Борис Мойсейович вирішив організувати йому передачу. Допомогла йому в цьому лікар табору Віра Федорівна Лівчак, дружина репресованого інженера Долгоплоска, в майбутньому – теща відомого єврейського активіста Меїра Гельфонда. Тфілін та необхідні для релігійногоєврея книги – псалми-«Теілім», «Сідур», збірка галахічних кодексів «Кіцур Шулхан Арух» – передав інший вільнонайманий. Ним був колишній в’язень радянських таборів Шая Туровський, рідний брат розстріляного під час репресій у РСЧА комкора Семена Туровського. Декслер також допомагав людям, що перебували у таборі, відправляти листи на свободу. Одним з них був товариш двоюрідного брата, Йосиф Меллер, організатор сіоністського центра «Іхуд» у Польщі, що сидів за нелегальне переправлення євреїв-емігрантів з СРСР. Його кореспонденцію Борис Мойсейович відправляв родичам, що знаходились у Варшаві.
В лютому 1949 року Борис Мойсейович одружився вдруге. Його обраницею стала Розалія Гедальївна Суслович, що народилась у місті Очаково, і давно перебралась до Москви. Пара оселилась у приватному секторі, в селищі, поруч із залізничною станцією «Красний Строітель» на околиці радянської столиці. Молодята не прожили разом і року, як Бориса Декслера арештували вдруге.
За Борисом Мойсейовичем прийшли 21 серпні 1949 року. Декслера посадили у знайому йому Бутирську тюрму. На систематичних нічних допитах, що тривали до 7-10 години ранку, Декслер тримався стійко. Відомий філософ і дисидент Григорій Померанц, що сидів в таборі із сіоністом, згадував, що Декслера допитували з тортурами. Від Бориса Мойсейовича, що стояв під двохсотсвічковою лампою, спрямованою в очі, вимагали назвати прізвища тих, хто співчуває сіонізму. «Він напружував свою старечу пам’ять і називав небіжчиків. На тиждень йому дали спокій, потім знову допитували. І знову він називав небіжчиків», – тоді переконаний комуніст, Померанц захоплювався ідейною стійкістю сіоніста – «старого років 70». Так запам’ятався Померанцу 55-річний на той момент Декслер.
Декслер буквально знущався зі слідства. Мало того, що назвав людей, які давно загинули в ГУЛАГу, виїхали до Палестини або і так відомих органам, але і постійно нагадував МДБ про їх агента – Гордона. «З ким із колишніх членів сіоністського підпілля вам доводилось зустрічатись після відбування покарання?», – допитувався молодший лейтенант Чумоватов, – «Кілька разів у Великій синагозі бачив Гордона Сашу, але він мені нічого не розповідав». Свідчення 1949 року відрізнялись від свідчень, даних Декслером під час першого арешту. Всю провину він намагався перекласти на все того ж «Сашу» з «Альгемейн-Сіон». Лише під тиском арештований змушений був визнати, що попередив головного рабина Москви Шлойме Шлейфера: член правління хоральної синагоги Саша Гордон – агент МДБ! І ходить він у синагогу не молитись, а виявляти ворогів радянської влади. Борис Мойсейович запропонував рабину негайно викинути чекіста з синагоги, але жодної реакції не було. Не допомогла і розмова із заступником Шлейфера по общині – ребом Давидовим.
Декслера звинуватили у проведенні серед осіб, що його оточували, антирадянської націоналістичної агітації. Мовляв, у розмовах зі своїми знайомими він стверджував, що єврейське питання у культурному та матеріальному відношенні може вирішитись лише у державі Ізраїль, а політика партії та радянського уряду скерована на знищення єврейської національної культури.
Чекісти згадали й те, що в Палестині у Бориса Мойсейовича жили двоюрідні брати, з якими він активно переписувався, використовуючи вигадані прізвища. Це теж увійшло до справи. Так само, як і той факт, що в орендованому помешканні в Красном Строітєлє, він неодноразово збирав «міньян» – молитовні зібрання релігійних євреїв, а також святкував з ними Песах і Шавуот. Від пильного погляду емдебешників не вислизнуло і те, що Декслер відправив до Ухти кілька посилок із релігійною літературою, призначеною релігійному єврею Якову-Меєру Фрідзону. Або те, що в Баку він намагався навчати івриту доньку своєї подруги, а також підтримував зв’язок з сіоністами, що відбували покарання. Знали вони і про його поїздку до Тбілісі до рабина Баазова, а також про зв'язки з сім'єю литовського сіоніста Курцмана-Ольштейна.
Постановою «Особливої Наради при Міністрі державної безпеки СРСР» від 19 квітня 1950 року Борис Декслер був засуджений на 10 років виправно-трудових таборів. Враховуючи особливу небезпеку його особи для держави, сіоніста скерували в Степной табір МВС СРСР у Казахстані. В Степлагу, або Особливому таборі № 4, сиділи виключно політичні ув’язнені. Борис Декслер поїхав відбувати строк, так і не побачившись із дружиною і своїм шестимісячним сином, Юлієм, що народився у грудні 1949 року, прямо під час слідства. Борис Мойсейович добре запам’ятався іншим в’язням. Серед євреїв-ув'язнених він сформував «Езрат-Аніім» – своєрідну касу взаємодопомоги, а також сіоністську групу. Фелікс Бергер, засуджений за членство у львівському «Союзі Єврейської молоді» розповідав, що Сеньку Фрідмана, який сидів у таборі, «націоналіст Декслер» постійно пиляв: нема чого бігати до українки у жіночу зону, якщо є єврейські дівчата.
Серйозніша інформація потрапляла в оперативний відділ Особливого табору. Колишній боєць УПА Басюк був не єдиним джерелом, що повідомляло про «необеззброєного» Декслера, який збирає всередині Степлагу підпілля. Частина цих свідчень не позбавлена елементів фантастики – «у Декслера в Одесі проживають два сини, котрі також є членами сіоністської організації та ведуть боротьбу з Радянською владою» – але все зводилось до того, що жодний строк Декслера виправити не міг. Колишній радянський воєначальник, генерал-лейтенант Василь Тєрєнтьєв, що відбував борг перед Батьківщиною в Степлагу, доносив у квітні 1952 року, що Декслер поводив себе абсолютно зухвало. Працюючи у бригаді Тєрєнтьєва, сіоніст заявляв, що не визнає Радянський Союз, як свою державу: «Моя Батьківщина – тільки в Палестині!».
Борис Декслер був звільнений зі Степлагу 4 вересня 1954 року. Визначенням Карагандинського суду, без вказаної статті КК і терміну, його скерували на довічне заслання в Іванівську область. Його дружина і син, що жили на той час в Одесі, змушені були зробити нерівноцінний обмін і переїхати у місто Іваново.Мешкала родина у крихітній кімнатці комунальної квартири, але двері до Борис Декслера не зачинялись. Старі релігійні євреї, студентська молодь – всі обожнювали заходити до Бориса Мойсейовича. Іноді, брали книги, яких у Декслера було понад дві тисячі. Серйозно зацікавившись проблемою освіти у школах, він переписувався з цього приводу з письменником Константином Паустовським. Було у Декслера листування і з істориком книги, артистом естради Ніколаем Смірновим-Сокольским.
Витримавши роки ув’язнення в тюрмах і таборах, Борис Декслер ставився до ближніх з надзвичайним співчуттям, часто допомагаючи абсолютно незнайомим людям. Одного разу вони з дружиною зустріли дівчину, що гірко плакала, її виключили з інституту через непорозуміння, Декслер не лише надав їй притулок, але й поставив на вуха всі інстанції. Навіть написав велику статтю, що була надрукована у головній міській газеті. Своїм натиском старий сіоніст добився того, що студентку поновили у найкоротші терміни.
Про Палестину Борис Декслер не забував до свого останнього дня. Регулярно слухав радіо «Коль Ісраель», Борис Мойсейович урочисто вставав, почувши на ізраїльській хвилі гімн «Ха-Тіква». Щороку він писав листи до Верховної Ради СРСР з клопотанням про виїзд до Ізраїлю, але з такою ж регулярністю отримував відмову.
Вся надія у Бориса Декслера була на сина. «Колись ти будеш в Ізраїлі, Юлій, а там всі люди як брати і сестри», – так говорил спадкоємцю Декслер, що вірив у святість людей, які вирішили відродити єврейську державу через дві тисячі років вигнання і поневірянь.
Борис Мойсейович Декслер, незламний підпільник з «Альгемейн-Сіон», помер у жовтні 1964 року в Іваново. Після смерті Декслера, його дружина написала листа на им’я Косигіна, з проханням про репатріацію до Ізраїлю. Через два роки дозвіл несподівано прийшов. Декслери репатріювались в Ізраїль. В одному з листів «Організації вязнів Сіону», що допомагала сем'ї Декслера влаштуватись на новому місці було написано: «Його вдову без будь-яких сумнівів можна прирівняти до дружини солдата ЦАХАЛа, що загинув за Батьківщину». Борис Декслер дійсно був солдатом, що віддав своє життя за Ерец-Ісраель.
Бібліографія та джерела :
Интервью Моше Декслера проекту «Еврейские герои» (19.09.2023).
Архивное дело Декслера Бориса (Исая) Моисеевича ‒ ГА РФ. Ф. Р-8131 Оп. 31. Д. 65162.
Архивное дело Декслера Бориса (Исая) Моисеевича ‒ ГА РФ. Ф. 10035. Оп. 2. Д. 26096.
Выписки из следственного дела Каминского И. Б. ‒ Ф. Р-34930, Центральный архив ФСБ России.
Выписки из следственного дела в отношении Кугеля В. Р ‒ № Н-9.263, Центральный архив ФСБ России.
Померанц, Григорий Соломонович (1918-2013). Записки гадкого утенка / Григорий Померанц. – Москва: Текст, 2020.
Бергер Ф. Е. Как это было… // Жертвы войны и мира: Сб. / сост. В. М. Гридин. – Одесса: Астропринт, 2000. – (Одесский «Мемориал»; вып. 10). - С. 63–95.