На початку липня 1952 року, в начальника 3-го відділу МДБ у Степлагу, капітана Зайцева відбувався допит. Перед чекістом сидів колишній полковник Української повстанської армії Євген Басюк. Ще у вересні 1944 року Басюка завербували радянські спецслужби та він очолив агентурно-бойову групу МДБ СРСР. За ґрати він потрапив через нестримне мародерство та інші посадові злочини, та професію провокатора не забув. Капітану Зайцеву українець доповідав все, що знав про якогось Бориса Декслера, переконаного сіоніста, що ненавидів радянську владу.

За свідченнями стукача, сіоніст Декслер готував у Степлагу озброєне повстання. Бандерівець Басюк повинен був підготувати бойову групу в 5 відділенні табору, а «єврейську групу», в 3 відділі, Декслер ніби-то створив вже давно. Басюк стверджував, що Борис Декслер пропонував захопити інші табори у Карагандинській області, і далі з боями просуватись до афганського кордону. Якщо не вийде – піти в сибірські ліси та чекати допомоги з Москви, де давно створений підпільний сіоністський центр, пов'язаний з Америкою. Виглядало абсолютно неймовірно, але увесь оперсклад Степлагу щиро мріяв, якщо не довести Бориса Декслера до «вишки», то додати йому ще десятку-півтори до отриманого десятилітнього строку. Декслер відкрито називав себе ворогом більшовиків і сіоністом, всіляко демонстрував свою зневагу наглядачам, і достатньо набрид адміністрації табору.

Народився Борис Мойсейович у 1896 році в Мінську в сім’ї Мойсея Шлеймовича Гордона та Естер Давидівни Деслер. Мойсей Гордон був представником давньої фамілії рабинів, а дід з боку матері, реб Ісраель Давид Деслер, був відомим, як найближчий учень одного з засновників руху «Мусар» – Саби з Кельма.

До радянсько-німецької війни у Бориса Моисейовича у паспорті було записано подвійне ім’я, Борис-Ісай. Просто Борисом він став через помилку військового писаря, коли потрапив у 1943 році до шпиталю. Іншим було і прізвище.

Співробітникам відповідних органів Декслер пояснював, що в 1919 році, коли він виписувався з тифозного відділу Столипінської лікарні у Києві, то не помітив, що у посвідченні в його прізвищі – Деслер – з’явилась зайва буква. Старі документи були втрачені, замість них видали в лікарні з помилкою, такий варіант потрапив ще в один документ то так і залишився. Так його і почали писати в офіційних документах.

Сімейна легенда каже, що правда виглядала по-іншому. В молодості його звали Шая Гордон, а змінив він прізвище та ім’я навмисно, щоб приховати своє походження. Якщо вірити анкетним даним, його батько, Мойше Гордон, був годинникарем, і помер ще у 1905 році. Однак у сім'ї Декслер розповідав, що батько його, мінський рабин, у 1931 був висланий до Палестини. В обмін на Гордона та інших релігійних діячів, арештованих у Мінську, радянська влада отримала від британців групу єврейських комуністів. До початку Другої світової війни, старенький рав Гордон жив у Ієрусалимі. Були у Бориса Декслера і рідні брати, визначні «рошей єшивот» у Литві, та жодних зв'язків із ними він не підтримував.

Ще підлітком Борис Декслер переїхав із Мінська до Вільно. У місті, що називали Литовським Іерусалимом, Борис потрапив на навчання у відоме в цілому світі видавництво єврейських Ромма. Свою кар'єру у сім’ї Ромм, Декслер розпочав, як «хлопчик на побігеньках», а згодом перейшов на книжковий склад. Увесь вільний від роботи час Борис Декслер присвятив навчанню у місцевому єшиботі. Захоплюючись не лише релігійними, але й світськими науками, юнак багато читав ночами. Щоб не засинати, він придумав оригінальний спосіб: щойно починав куняти, пхав ноги до тазу з льодом та холодною водою.

У 1913 році Борис Декслер переїхав до Києва, де влаштувався на роботу до книжкового магазину Гольдфайна. У Першій світовій війні юнак не брав участі через слабе здоров’я. Однак у революцію поринув із захопленням. Надивившись на звірства різних сторін відносно євреїв, Борис Моисейович у 1918 році добровоільно втупив до Червоної армії. Молоді євреї тоді масово йшли до більшовиків, які на кожному куті кричали про рівноправ’я народів і боротьбу зі старим режимом. Зарахований до загону, що боровся з бандитизмом, Декслер воював до кінця 1918 року. Деякий час він навіть був комісаром бронепоїзду. Але з фронтів Громадянської війни йому довелось піти через тиф, яким він захворів в окопах.

Спочатку 1920 року, ще зовсім слабий, він повернувся до Києва, де з часом влаштувався на роботу у газетний кіоск. За якийсь час познайомився із дівчиною – своєю першою дружиною Бузею Дівінскою. У Києві ситуація була важкою, і молода сім’я вирішила пошукати щастя у Москві. Виїхали туди у 1921 році, а через рік у пари народилась донька Лія.



Увесь період НЕПу Борис Моисейович змінював професії, але найдовше рахувався у радянській столиці кустарем: шив мішки та продавав до магазинів. Колишній боєць Червоної армії, близький за переконаннями до Бунду, Декслер з часом переконався, що ліві ідеї не лише підривали єврейську національну самосвідомість, але й не давали відповіді на жодне важливе питання.

Позбавлені джерел існування, а нерідко і громадянських прав, містечкові євреї почали жити гірше, ніж за царського режиму. Давня мова єврейського народу – іврит – була фактично заборонена, а та єврейська преса, що друкувалась у Радянському Союзі на ідиш, розміщувала лише переможні реляції про країну робітників і селян.

Уже у 1922 році Борис Декслер серйозно вирішив покинути Радянський Союз, та переїхати до Палестини. Однак його молода дружина навідріз відмовилась розмовляти про репатріацію з маленькою донечкою на руках. Всупереч цьому, Декслер продовжив мріяти про Ерец-Ісраель, а з часом знову почав ходити до синагоги. Свою громадську діяльність він почав, як організатор кооперативного руху. З притаманною йому енергією займався створенням у Москві артілей, котрі дозволяли релігійним євреям не працювати в суботу.

З часом сімейне життя Декслера почало руйнуватись.У 1933 році Борис розлучився із Бузею. У Радянському Союзі його більше нічого не тримало. Він написав своєму двоюрідному братові Зісі Деслеру, що жив у Тель-Авіві, і попросив добути йому британський сертифікат на виїзд до Ерец-Ісраель. Однак просто так сидіти на місці, очікуючи візи він не міг. Довго перебуваючи у єврейських колах, Декслер дізнався, що в Москві діє справжнє сіоністське підпілля.

Познайомившись у синагозі з Марком Єфимовичем Бронштейном, який ще при царизмі займався розвитком у Саратові сіоністського руху, Декслер швидко став його другом. Нерідко Бронштейн приносив йому читати газети та книги з Ерец-Ісраэль, а також розповідав про те, що відбувається у Палестині. Влітку 1933 року Бронштейн познайомив Декслера з Йосифом Каминским. Камінський, лікар за професією, був визначним сіоністом, в молодості навіть виступав на Десятому сіоністському конгресі у Базелі. Після короткої перевірки Бориса Мойсейовича прийняли до лав організації під назвою «Альгемейн-Сіон». Її активісти позиціювали себе, як «загальні сіоністи», не афілійовані з якимось конкретним сіоністським рухом. Серед них, окрім Бронштейна та Камінського, був друг Жаботинського, книговидавець Віктор Кугель, грузинський рабин Давид Баазов, член Сіоністської трудової партії «Цеирей Цион» Саша Гордон, івритський письменник Авраам Криворучка, він же Криворучко, він же Карів. Борис Мойсейович відрекомендувався товаришам прихильником релігійно-сіоністської партії «Мізрахі», як найближчої до його поглядів.

Першим і основним завданням, яке ставили перед собою «Альгемейн-Сіон», – отримання та поширення серед свого оточення, газет, журналів і сіоністської літератури із Палестини. Борис Мойсейович почав поширювати газети «Давар» та «Форвертс», які отримував в основному від доктора Камінського і Саші Гордона.

Намагаючись збільшити коло своїх прихильників, учасники «Альгемейн-Сіон» працювали не лише серед «старих» сіоністів, але й планували створити молодіжну організацію. За це мав відповідати Декслер, що обертався у хасидських колах Москви. За матеріалами слідства, створена ним молодіжна група складалась приблизно із 20 осіб. Всі вони були учнями підпільної любавичеської єшиви «Тиферіс Бахурім» («Краса молоді»). Учасниками молодіжної групи були Неех Богатин, син головного рабина Саратова – Йосифа Яковича Богатина, а також його брат – Гершл Богатин. Визначним представником релігійної молоді був і Мотл Ханзин, колишній член правого Гехалуца з Конотопа, студент історико-філософського відділення МГУ, що працював у правлінні Московської єврейської общини. Намагаючись виховати молодь у національному дусі, Борис Декслер з товаришами проводили лекції по історії Ерец-Ісраель, про будівництво єврейського національного центру та міжнародному положенні Палестини, спільно з молоддю відзначали єврейські свята.

Ще однією ділянкою роботи, за яку відповідав у «Альгемейн-Сіон» Декслер, було налагодження зв’язків з сіоністами, що знаходились у засланні, а також надання їм матеріальної допомоги. Гроші йшли на «викуп» тим євреям, які отримували дозвіл на виїзд із Радянського Союзу і повинні були сплатити значні «відступні» у радянську казну.

Збори «Альгемейн-Сіон» проходили на квартирах у Йосифа Камінського та Віктора Кугеля, молодь найчастіше збиралась у коридорах Московської хоральної синагоги, розміщеної у Большому Спасоглініщевскому провулку. Один раз сіоністи зібрались у Поляковській синагозі на Большой Бронной, ще один раз – на старому Дорогомиловському єврейському кладовищі. Проходили подібні зустрічі й в інших містах. Зокрема влітку 1933 року сіоністи засідали в одній з підпільних квартир міста Можайська. За відомостями органів НКВС, що мали серед присутніх свою людину, на можайських зборах активу «Альгемейн-Сіон» було прийняте рішення про розгортання сіоністської діяльності в СРСР.

Вперше Борис Декслер був арештований 28 вересня 1934 року. Напередодні арешту йому нарешті прийшов виклик від брата та повідомлення про сплату витрат, необхідних для переїзду до Палестини. Однак замість берегів Яффи, він побачив стіни Бутирської тюрми.