До кінця грудня 1943 року Житомирщина нарешті звільнилась від гітлерівських загарбників. Яків Богорад прагнув повернутись у діючу армію, але військові медиків переконати було неможливо – шістнадцять ран, багато з яких зробили його інвалідом, говорили самі за себе. «Отже, я поранений. Уже вкотре. Але серйозних ран, що зробили мені інвалідом, – дві-три», – писав пізніше Богорад у своїх незавершених спогадах.

Командир партизанської групи залишився в селі Лебединці. Там він отримав радісну новину – його батьки живі, вони повернулись в рідну квартиру у Києві. Всі роки окупації сім'я Богорадів разом з молодшими дітьми перебувала в евакуації, в далекому удмуртському місті Сарапул.

Бойові заслуги Якова Богорада були високо відзначені: в травні 1944 року – орденом Вітчизняної війни I ступеню, а пізніше – медалями «За відвагу» та «За перемогу над Німеччиною». Однак не про нагороди думав колишній командир партизанської групи. В жовтні 1944 року Богорад прийшов у Кабінет єврейської культури Академії наук УРСР з іншою метою. Втомлений необхідністю доводити людям факт героїчного спротиву євреїв під час війни та настроєний відновити історичну справедливість, він гаряче та пристрасно розповів присутнім про боротьбу євреїв-партизанів, наполягаючи на необхідності увічнити їх подвиг у наукових публікаціях.

Його емоційний виступ не залишився без уваги – як доповідав агент Серафимов, що спостерігав за завданням НКДБ за єврейською інтелігенцією, прохання Богорада активно обговорювались на засіданні Кабінету. Провідні єврейські вчені та літератори – Співак, Лойцкер, Майданський, Береговський, Лернер, Каган, Балясна, Шкаровський, Гутянський та інші – відгукнулись як на прохання Богорада і його соратників-ветеранів, так і на звернення Іллі Григоровича Еренбурга, що закликав збирати матеріали для «Чорної книги» – документального свідчення про злочини фашистів проти єврейського народу.

Поступово життя поверталось на мирний шлях, заліковуючи рани війни. 10 листопада 1946 року в житті Якова та Ніни Субботенко почалась нова сторінка – вони стали чоловіком і дружиною. Однак в мирному житті теж були проблеми: Богораду відмовили не лише в поверненні на фронт, але й у вступі на омріяний факультет міжнародних відносин. Довелось іти в Політехнічний, де нескінченні креслення дуже погано вдавались пораненій правій руці ветерана. Богорад пішов з інституту та почав шукати роботу. І тут доля зробила несподіваний поворот – він став журналістом газети «Правда України» і республіканського радіо. Зрештою, жодних несподіванок. Дар слова у нього завжди був непересічний.

У 1948 році, коли Ніна чекала дитину, Богорад вирішив поновити своє справжнє ім'я та національність. В пошуках поради він вирушив на прийом до самого Ковпака – заступника Голови Верховної Ради України, легендарного партизанського командира, якого бійці з любов'ю називали Батя. Але той, вислухавши Богорада, по-батьківському порадив: «Не починай. У ці часи боротьби з космополітизмом краще залишайся, як і в партизанському загоні – Іваном Даниловичем». Всередині все клекотіло від гніву та несправедливості, але Богорад розумів – право на необачний крок він втратив в той момент, коли почав відповідати не лише за себе, але й за життя дружини та майбутньої дитини.

У 1951 році він прийшов у «Радянську Україну». Член спілки журналістів України, він писав про різноманітні напрямки життя радянських громадян. Його журналістські маршрути пролягали через найбільші будівництва країни. А ще читачі знали його не лише, як автора гострих фейлетонів, але й як спортивного оглядача – якийсь час він вів і футбольну колонку.

Його перу належить вагомий спадок – понад чотирьохсот публікацій різних жанрів: від глибоких аналітичних статей до запальних гуморесок. Для серйозних матеріалів він обирав підписи І. Богорад, Я. Богорад або І. Пастух, а коли брався за сатиру, перетворювався в Буслика або Салівона Тирсу.

У Києві життя звело Якова Богорада з письменником Віктором Платоновичем Некрасовим. Знайомство переросло в міцну дружбу. Історія Богорада залишила слід у творчості письменника – його прізвище носить герой одного з найпронизливіших оповідань Некрасова, «Друга ніч». І хоча ні зовнішність героя, ні сюжетні повороти не повторюють історію реального однофамільця, в образі Льоньки Богорада, що потрапив на фронт наївним і чистим юнаком, проглядаються риси характеру і доля молодого Яні Богорада.

Про людські якості Богорада говорить історія, яку часто згадував мистецтвознавець Михайло Факторович, що теж, дружив і з Богорадом і з Некрасовим. Ще в шкільні роки, в розпал репресій, коли заарештували батька його однокласниці, тільки Яня Богорад насмілився проголосувати проти виключення доньки «ворога народу» з комсомолу.

Ця принциповість, звичайно, була з ним і в журналістиці. Віктор Некрасов захоплювався тим, як серйозно Богорад ставився до кожного листа у редакцію. Одного разу в «Правду України» написав інвалід війни, що втратив обидві ноги, – просив допомогти з отриманням візка. Не маючи можливості допомогти самостійно, він зі всіма ділився цією історією, і нарешті вона дійшла до того, хто зумів знайти такі гроші. Дізнавшись про це від друга, Некрасов, не роздумуючи, заплатив за коляску три тисячі рублів зі своєї недавно отриманої Сталінської премії. Але на цьому друзі не зупинились – народилась ідея допомогти й іншим фронтовикам-інвалідам. Богорад підготував звернення до уряду, яке підписали лауреати Сталінської премії: Корнійчук, Василевська, Гончар, Первомайський, Некрасов. Їх голоси були почуті – інвалідні візки стали надавати фронтовикам безплатно.

Два останніх роки життя Богорад присвятив роботі над спогадами, але завершити їх не встиг. 22 червня 1984 року Яків Залманович Богорад помер після тривалої хвороби, залишивши дружину, сина Володимира та дочку Зою. Коли звістка про його смерть досягла емігрантського Парижу, Некрасов надіслав вдові коротку, але повну болю телеграму: «Нінка реву цілий день. Віка».

Через чотирнадцять років, 28 липня 1998 року, Федосію та Марії Суботенко, а 25 лютого 1999 року і їх доньці Ніні Суботенко-Богорад було надане звання «Праведник народів світу» – найвище визнання подвигу тих, хто рятував євреїв в роки Голокосту.

Історія Якова Богорада та сім'ї Суботенко – про те, як в найстрашніші часи людяність перемагала страх, а справжня мужність не мала національності. Єврей-партизан, що встав на захист своєї землі, та українська сім'я, що ризикувала своїми життями та своїх дітей заради чужої людини, – їх подвиг став символом того, що перед спільним ворогом всі люди рівні, а милосердя сильніше за ненависть.

Редакція «Єврейських героїв» дякує за наданий матеріал українській журналістці Маргариті Яковлевій, авторці проєкту «Слово праведника».

28.11.2024
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга



Бібліографія та джерела: