top of page

Моше (Міша) Бар-Цві

1922 – 2001

У жовтні 1948 року на базі ВПС Армії оборони Ізраїлю, що була розміщена поруч із кібуцем Рамат Давід, кілька військових зі складу зброї вирішили організувати комуністичний осередок. Один з них поділився цікавою новиною: виявляється, високий мовчазний штурман літаків «Дакота», який читав час від часу газету в офіцерському клубі, репатріювався не будь-звідки, а з Радянського Союзу. «Він то вже, точно наша людина!» – заявив солдат однодумцям і пішов знайомитись. «Росіянина» звали Моше Бар-Цві, але сам себе він називав «Мішею». Бар-Цві на пропозицію приєднатись до прихильників Комуністичної партії відмовився цілковито, та навіть розсміявся у відповідь: «А ти сам був у СРСР? От злітай туди на екскурсію і, якщо якимось дивом повернешся, тоді й поговоримо». Солдат продовжував наполягати, і на це отримав вже пряму відповідь: «Припини крутити мізки і собі і людям!»

Репатріант з СРСР, Моше Бар-Цві з країни робітників та селян не просто виїхав, він утік. Народився він 10 квітня 1922 року на південному заході України під зовсім іншим прізвищем – Мільман. На початку 1920-х років релігійна єврейська сім'я Мільманів проживала в містечку Сатанів на Поділлі (у Хмельницькій області). Невідомо, коли вперше представники цього роду опинились у Сатанові, але і дідусі і бабусі нашого героя жили в штетлі давно.

Дід Моше, або, як його називали українські і польські однолітки Міші, Берл Мільман, все життя був меламедом і навчав у себе вдома єврейських хлоп'ят премудростям Тори. Одного разу, під час прогулянки на вулиці, Міша дізнався від одного зі старших хлопців, що старенького Мільмана діти страшенно боялись, називаючи «Берлом Кнакером». «Кнакер» на місцевому діалекті означало “щипун”. Якщо хтось із його учнів бешкетував, меламед робив так, як у давні часи: боляче щипав хулігана за бік, щоб свята наука запам'яталась назавжди.

На відміну від свого брата Лева, Міша у хедері в діда не вчився. Про причини вже важко сказати, але у хедер йому йти було не можна. Батько та мати важко працювали з ранку до вечора, тому про праотців Авраама, Іцхака, Якова, про царя Давіда він більше чув від своєї бабусі. Кожен день Мішу чекала нова історія, а слова біблійного героя і подвижника Самсона – «Хай загине душа моя із філістимлянами» – так його вразили, що у віці п'яти років він твердо вирішив тікати у Палестину, де на нього чекали легендарні царі і великі битви. Де знаходиться Палестина, Мішка Мільман не мав жодного уявлення, але вирішив, що потрібно йти до радянсько-польського кордону, що знаходився недалеко від містечка. Щоправда, реалізацію плану довелось відкласти до кращого часу. Одного разу, хлопець таки утік із Сатанова в напрямку Польщі, але натрапив на ряди колючого дроту та прикордонників, озброєних гвинтівками.

Незабаром Женя та Іда, улюблені сестри Міші, закінчили школу-семирічку, де навчання відбувалось їдишем, і поїхали навчатись та працювати в Одесу. З цього моменту Міша вирішив зробити так, як сестри – добре вчитись і переїхати у місто на березі Чорного моря, де життя було не таким нудним, як у Сатанові, і на додачу, крім сестер, там жив його дядько. А з Одеси до Палестини зовсім близько. Тільки б все добре склалось.

В українську школу пішли разом із братом, незважаючи на те, що Лев був на два роки старшим. Дуже швидко Лев, як видатний учень, перескочив через кілька класів, і Міша залишився в класі разом з українцями та поляками один. Національних конфліктів з однокласниками не було, але програма з літератури хлопчика засмучувала: у класичних творах євреїв чомусь називали «ж-дами», приписуючи їм виключно погані якості. Школяра це страшенно обурювало, тому він почав власну боротьбу за справедливість: акуратно видирав із книг ті листки, де було написано подібну гидоту. Це відбувалось, поки самодіяльність не помітили батьки і не заборонили цим займатись.

З радянською владою Мільмани, як і всі мешканці Сатанова, намагались не конфліктувати. Батько хлопчика, Гріша, чудово пам'ятав, як в період НЕПу його забрали до ДПУ і вимагали долари та золото, із застосуванням, не лише погроз на словах, але й додавали аргументи фізичного характеру. Потім в Україні був голод 1932-1933 років, котрий комуністи воліли не помічати. Молодший брат батька, учасник Громадянської війни та відповідальний працівник у Києві, у 1934 році жив у столиці радянської України на широку ногу, а у Сатанові та сусідніх селах на вулицях ще помирали від голоду люди. Навіть антирелігійні агітки, котрі приносив Міша зі школи, Мільмани зайвий раз боялися критикувати – боронь Б-же, розкаже щось на вулиці.

Дійсність відрізнялась від пропаганди, як чорне від білого. Коли група сатанівської молоді, яка повірила у будівництво соціалістичної єврейської республіки в Біробіджані, зібралась на схід, місцеві старійшини лише хмикнули та домовились, що першого листа їх діти пишуть чорними чорнилами, якщо все добре, або червоними, якщо подорож не виправдала сподівань. Звістка прийшла приблизно через місяць-півтора: «Дорогі батьки, у нас все чудово, відмінне житло, багато роботи і їжі, але одна дрібниця, у магазинах немає червоного чорнила».

У 1937 році більшовики перевершили самі себе, залякавши мешканців Української РСР настільки, що брат почав відмовлятись від брата. Коли сусіда Мільманів вночі чорний воронок забрав у будівлю НКВС, його дружина вирішила звернутись до чоловікового брата, високопосадового комуніста. На прийомі родич вказав нещасній жінці на двері, процідивши крізь зуби: «Нічим вам допомогти не можу».

Десятий клас Міша закінчив навесні 1940 року, але в Одесу до родичів поїхати не зміг – його призвали до Червоної армії. Вже 11 вересня 1940 року він прибув з молодим поповненням у військову частину литовського міста Паневежис. Там призовників відправили в лазню, видали військову форму, частина якої була абсолютно нова, а інша, з дірками від куль, прибула з радянсько-фінської війни, зброю та казанки з лопатками. Через кілька днів Міша з товаришами опинились за два кілометри від нового радянсько-німецького кордону в районі Мемеля (зараз – Клайпеда). Кілька місяців бійці ставили на кордоні стовпи та натягували кілометри колючого дроту, повертались звідти у частину, де осягали основи стройової підготовки, вчили військові пісні та будову радянської стрілецької зброї.

В середині грудня 1940 року, після кількох тижнів, які Мільман провів у Паневежисі в санчастині через травмовані постійними маршами і важкою роботою ноги, він наздогнав свою роту в Себежі на кордоні з Латвією. Туди перевели з Литви їх стрілецьку дивізію. На сержанта, який щойно прибув, відразу навішали велику кількість нарядів, під час яких потрібно було прибирати територію і мити підлоги в казармі та солдатському клубі. З виконанням цих завдань у Міші були проблеми: постійно про себе нагадували хворі ноги. Вони ж були причиною постійних запізнень на ранкові шикування. Щоб злізти з «чорної дошки», де сержант розміщував прізвища тих, хто відстає, Мільман вирішив діяти, як справжній воїн Червоної армії – з хитрощами. Лише потрібно було лягати спати у солдатських галіфе та черевиках. Через тиждень-другий прізвище Мільмана вже прикрашало дошку пошани.

Звичайні будні в армії тривали недовго, до другої половини лютого 1941 року, коли рядового Мільмана викликали у штаб. Там незнайомий капітан простягнув солдатові заяву, яку потрібно було підписати після прочитання. На листку було написано, що рядовий Мільман Мойсей Григорович просить скерувати його у Чкаловське військове авіаційне училище. На штаб дивізії прийшла рознарядка – скерувати випускників десятирічної школи у Чкалов (тепер – Оренбург). Боєць будь-що підписувати відмовився, мотивуючи відмову тим, що після армії планував вступати до інституту в Одесі, де у нього жили сестри та інші родичі.

«Це наказ!» – підвищив голос капітан і почав вимагати від Міші не лише самому підписати документ, але ще й підробити підписи на 39 інших заявах. Наступного дня, під час шикування, всіх солдатів, що «підписали» заяви, попросили вийти на два кроки вперед і повідомили новину: через дві години вони під керівництвом сержанта Єфимова вирушають на поїзді в місто Чкалов.

Серед 39 товаришів, які вирушили разом із Мішею в дорогу, були українці, росіяни і десять євреїв. У Чкалові абітурієнтів чекали ретельні перевірки здоров'я, середи яких була одна, котру багато хто не пройшов. Абітурієнт сідав на крісло, яке швидко крутили п'ятнадцять або більше разів в одному напрямку. Після цього людина мала швидко встати і пройти рівно по лінії, намальованій на підлозі. Дехто проходив, але дуже нерівно, інші – падали прямо на підлогу. Тих, хто примудрився пройти рівно, знову саджали на крісло і розкручували вже в іншому напрямку. Якщо чоловік вставав і знову проходив по лінії, його допускали до наступних перевірок – екзаменів з фізики, алгебри, геометрії та історії партії.

З 40 чоловік, що приїхали з Себежа, до льотного училища вступило всього 16. Разом з Мільманом був прийнятий ще один єврей, на прізвище Зільберман, а інші, серед яких були і колишні однокласники з десятирічки, тепло попрощалися з хлопцями, що поступили та повернулись у свою військову частину. Перед від'їздом молоді люди домовились зустрітись через кілька років після демобілізації.

В училищі годували значно краще, ніж у стрілецьких частинах, де солдати постійно шукали, що б ще перехопити. Стипендія курсанта складала 140 рублів, на відміну від грошового забезпечення солдата у стрілецькій частині – там платили лише 8 «дерев'яних». Міші довелось знову повторювати, разом із зеленими курсантами, армійський крок, поки у другій половині березня 1941 року студентів не розподілили у Друге Чкаловське військове авіаційне училище штурманів. Навчання в основному відбувалось у корпусі на вулиці Челюскінців, 17.

22 червня 1941 року Міша не захотів отримувати сухий пайок в їдальні і затримався в гуртожитку. Раптом із гучномовця передали важливе урядове повідомлення. Сталевий голос Левітана повідомив, що почалась Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників. В кінці повідомлення диктор сказав: «За нами правда, ворог буде знищений. Перемога буде за нами!»

Курсанти в той день сиділи на заняттях до самого вечора, так ніби нічого не трапилось, поки всіх не поскликали до спортивної зали на шикування. Політрук виступив перед курсантами з полум'яною промовою, повідомивши, що за рахунок збільшення навчальних годин курс штурманів буде випущений не через рік, як планувалось, а через 10 місяців.

Всі вихідці з України, з Мільманом включно, були стривожені. Хоч його батьки і мешкали на старому радянсько-польському кордоні, але до Сатанова німцям все одно було дуже близько. Його брат, Льова, також служив на території України – в артилерії, для перевезення якої використовували на початку війни кінну тягу.

Незабаром від сестер із Одеси прийшов лист, що їх чоловіки на фронті, а місто вже бомбардують німецькі літаки. Про масовий відступ РСЧА по радіо та в пресі не повідомляли, але біженці та поранені солдати, що раптом з'явились у Чкалові, ділились з курсантами страшними подробицями перших тижнів війни. В небі майже не було радянських літаків, а танкові, стрілецькі та артилерійські частини зазнавали поразку за поразкою. Кілька важкопоранених солдатів, яких зустрічав Міша в місті, розказали, що дивом втекли з німецького полону. Передові загони німців зазвичай в полон нікого не брали і просто розстрілювали радянських солдатів в окопах; в полон потрапляли одиниці, які дивом вижили.

Курсанти, а разом з ними й Мільман, закипали від злості та мріяли швидше вирушити на фронт, але навчання штурманів і льотчиків було справою досить тривалою.

Незабаром розпочались перші навчальні вильоти на літаках-біпланах «Р-5» і «У-2». Вже під час другого заняття курсанти повинні були записувати на спеціальному листку час вильоту, висоту, швидкість, ціль маршруту, час перебування над населеними пунктами та іншу необхідну інформацію. Іноді під час навчально-тренувальних польотів льотчики підсміювались над курсантами, та не давали нормально заповнити документи. Одного разу Міша, котрий летів на літаку «Р-5», провів частину польоту буквально догори ногами: пілот вирішив вразити підопічного мертвою петлею та іншими подібними трюками. Писали звіт вже на землі, з умовою: пілот сам заповнює ті частини, де треба вказати, над чим та скільки вони пролітали, а Мільман мовчить про його фокуси.

У Чкалов продовжували прибувати поранені з фронту. На одному з концертів самодіяльності, організованому для військовослужбовців міста, Міша ніс у ніс зіштовхнувся з колишнім однополчанином. Спочатку він його не впізнав: приятель мав офіцерське звання і виглядав дуже суворо, як справжній старий солдат. Виявилось, що він перебував у Чкалові на лікуванні після поранення в ногу. Коли Мішу скерували у льотне училище, його товариша перевели служити у танкові війська. Під час одного з оборонних боїв 1941 року він на відстані кількох кілометрів спостерігав, як людей, з якими він колись служив, розстрілювали німецькі літаки. Лернер, Бронштейн, Фішер, Коган та інші євреї, ті яких теж призвали з Сатанова і вони провалили тоді іспити в училище, загинули під час того бомбардування або пропали безвісти. Міша згадав, як вони домовлялись після вступних екзаменів зібратись знову в Сатанові. І поклявся помститись: за друзів, за рідних та близьких, що залишились на окупованій території, за загиблих у Себежі однополчан.

В кінці жовтня 1942 року Мільман з однокашниками закінчили теоретичний та практичний курс штурманів і готувались, у званні молодших лейтенантів, вирушити на фронт. Схвильовані та натхненні курсанти отримали звільнення у місто та чекали на потяг, що повинен був везти їх на війну, але через тиждень отримали новий наказ: залишатись на місці для навчання на ще одному курсі – нічних польотів.

Потішивши мешканців Чкалова парадом з нагоди річниці Жовтневої революції, курсанти вчили теорію до кінця грудня 1942 року, поки сніг на злітно-посадковій смузі не втрамбувався, і літаки знову змогли без проблем виконувати навчальні польоти. Курсантам видали шкіряні льотні комбінезони з овчиною та нові шоломи із захисними окулярами. Якщо під час денних польотів у школі не було жодних пригод, то з початком нічного курсу розбилось два літаки разом з екіпажами.

У ті снігові дні відбувся і досить анекдотичний випадок, що зняв напругу в училищі. Стоячи у нічному караулі поруч із літаками, Мільман раптом побачив вдалині людину. Наказ був, за законами воєнного часу, – вночі стріляти без попередження, але затвор гвинтівки, як на зло, намертво примерз і не рухався. Курсант крикнув порушникові: «Стій, руки вгору!» – але той швидко сховався під хвостом літака. Через чверть години на місце прийшла зміна на чолі з командиром, який перевіряв вартових. На питання про події Мільман доповів про порушника, що сховався під літаком, і це не на жарт схвилювало офіцера та інших солдатів. Однак, коли разом з підкріпленням, яке надійшло, та зброєю напоготові обережно наблизились до літака, Міша зрозумів, що шпигуном виявилась… його власна тінь. Сміху в училищі було на кілька наступних тижнів.

В кінці квітня 1943 року нарешті відбувся довгоочікуваний випуск. Вчорашні курсанти отримали, як їм тоді здалось, величезні «підйомні» гроші і побалували себе купівлею престижних наручних годинників Першого московського годинникового заводу імені Кірова, як їх тоді називали, «кіровками». Частину грошей молодший лейтенант Мільман послав до Алма-Ати, де в евакуації жила його сестра.

Врешті решт, групу з 90 випускників училища штурманів скерували у Казань, а потім третину з них ще далі – в Йошкар-Олу. На початку червня 1943 року Міші та двом іншим штурманам наказали займатись облаштуванням полігону для бомбометання на околиці одного віддаленого села. На полігоні потрібно було збудувати з дерева подобу будинків і вести облік, наскільки успішно курсанти-льотчики вражають учбові ціли. В ті дні Мільман багато думав, якою ж дивною та незбагненною є доля людини. Десь далеко, на заході, ллється кров, а тут, у богом забутому марійському селі, життя йде своєю чергою. Міша у своїх мріях та снах постійно прокручував картину: от він на фронті – мститься нацистам, а от і Одеса з її університетами і оперою, а далі – пальми і пісок, він в Палестині серед євреїв, у своїй країні, де всі – друзі та родина.

У серпні 1943 року молодший лейтенант Мільман почав вивчати новий літак – радянський пікіруючий бомбардувальник «Пе-2». Навчання тривало близько двох тижнів і відбувалось у самому Йошкар-Оли. Неподалік від місця навчання штурманів була бухгалтерська школа, де вчились переважно дівчата. Там Міша зустрів своє перше кохання – місцеву дівчину, на ім'я Катя. Незабаром їх шляхи розійшлись, але довгі прогулянки міським парком назавжди залишились чи не єдиним приємним спогадом про війну.

До того, як потрапити на фронт, курсант Мільман встиг спробувати себе в ролі десантника, двічі стрибнувши з парашутом, побувати в аварії, перекинувшись разом з літаком під час приземлення. На фронті збирались воювати на «пешках», але фронтовики, що іноді прилітали по службі до Йошкар-Оли, по секрету повідомили молодим авіаторам, які рвались на фронт, що краще б вони поїхали у Кіровабад навчатись на американських літаках. «Навіщо вам ця труна?» – як тільки досвідчені льотчики цей «Пе-2» не називали.

Розхолоджені фронтовиками пілоти та штурмани, серед яких і молодший лейтенант Мойсей Мільман, незабаром дійсно були скеровані на перенавчання у азербайджанське місто Гянджа, яке тоді називалось Кіровабадом. Там був розташований 11-й запасний авіаційний полк, на базі котрого йшло навчання льотчиків.

Там штурман познайомився з сім'ями євреїв, котрі, на відміну від його сусідів у містечку, настільки русифікувались, що всі обережні розмови Мільмана про землю предків, Палестину, або ігнорували, або відразу ж вимагали припинити.

У Кіровабаді у юнака знову з'явилась подруга, єврейська дівчина Сіма. Одного разу під час прогулянки містом почувши про таємне бажання Міші виїхати після війни у далекий Тель-Авів, вона лише засміялась: «Ти живеш у мріях!» «Мої мрії стануть реальністю!» – вигукнув на свій захист Міша, твердо пообіцявши собі в ту ж хвилину дотриматись даного слова.

В лютому 1945 року нарешті почав збуватись давній план – помста фашистським нелюдам. Навчившись у Кіровабаді керувати американським літаком «Дуглас А-20», який називали ще «Бостоном», Мільман разом зі своїми товаришами нарешті вирушив на фронт. Вони отримали наказ прибути у польське місто Торунь, де розмістився штаб 327-й бомбардувальної авіаційної дивізії. На озброєнні дивізії були як раз літаки А-20 «Бостон», в очікуванні перед великим наступом, нових екіпажів.

Їхали на фронт через Україну, де Міша зміг затриматись у сестри в Одесі, отримавши перед фронтом таку можливість. Від сестри він дізнався, що ніхто з родичів – ні батьки, ні дідусі і бабусі, ні брат Льова, ні друга сестра – не залишився живим. На питання про плани брата на майбутнє, якщо все буде гаразд, той знову поділився своєю ідеєю: «Поїду жити в Палестину». Сестра була здивована не менше Сіми з Кіровабада і порадила тримати язик за зубами – за такі фантазії можна було отримати цілком реальний термін.

Перша бойова операція, у якій взяв участь молодший лейтенант Мільман, відбулась дуже швидко, після прибуття у розташування 408-го бомбардувального авіаційного полку. Разом з новачками в бій пішли досвідчені льотчики і штурмани. Мільман потрапив до екіпажу досвідченого вояки, прикрашеного орденами та медалями, українця за національністю. Фронтовик відразу ж заспокоїв молодшого лейтенанта: «Не хвилюйся! У мене угода з Тим, що на небесах!» «Дай Б-г!» – подумав штурман і налаштувався на перший в житті бій.

Перед екіпажами виступив командир 408-го бомбардувального авіаційного полку майор Солнишкін і наказав приділити особливу увагу 20-міліметровим гарматам, котрі повинні були захищати літаки від німецької протиповітряної оборони.

Під час вильоту в напрямку цілі, Мільман незабаром побачив Балтійське море, хоча саме місто практично неможливо було роздивитись через хмари з чорного диму. «Дивись!» – крикнув льотчик новачку, наляканому дивними спалахами за бортом машини. – «Це по нас вирішили стріляти з зеніток».

Далі все було як уві сні. З головного літака почали сипатись бомби, і Міша на автоматі також відкрив люк і натиснув на кнопку скидання бомб. Повернулись на аеродром без втрат. «Ну, що я тобі казав – все буде в повному ажурі!» – сміявся напарник і пив горілку, яку Солнишкін наказав розлити під час вечері на честь бойового хрещення новоприбулих.

Через кілька днів, коли відновилась погода, вилетіли бомбардувати порт на березі Балтійського моря. Під час операції полк втратив два літаки: штурман одного з них загинув, і літак згорів, екіпаж другого врятувався, хоч без поранених також не обійшлося.

Після п'яти спільних вильотів вчорашніх курсантів в парі з досвідченими авіаторами, майор Солнишкін вирішив, що прийшов час відправляти на бомбардування екіпажі, які цілком складаються з нещодавніх випускників Кіровабадської школи льотчиків. Два дні льотчики 3-ї авіаескадрильї у повній бойовій готовності чекали льотної погоди, але висока хмарність не давала можливості вилетіти. Врешті решт, таки була дана команда – бомбардуємо ціль на узбережжі Балтійського моря.

Коли вже підлітали до вказаного пункту, один з двигунів «Бостона», на котрому летів Міша, просто заглух. «Терміново скидай бомби і повертайся на базу», – дав команду по рації командир. – «З бомбами не кружляйте!»

Мільман отримав наказ приготуватись до бомбардування. «Давай дотягнемо трохи до німецького містечка! Якщо вже скидати бомби, то не на полі, а на ворогів», – запропонував Міша. Другий мотор видавав звуки, що нагадували кашель, але екіпаж все ж вирішив атакувати. Бомби впали точно в самий центр німецького населеного пункту. Назад повертались, як у пісні, на чесному слові та на одному крилі, але посадка була м'якою. Санітарний автомобіль, що чатував неподалік від злітно-посадкової смуги не знадобився. Правда у полку в той день без втрат не обійшлось. Міша не був знайомий із льотчиками, що загинули, та сумував разом з усіма. Таке життя військового штурмана, радиста, кулеметника, пілота – смерть може поцілувати щомиті.

У другій половині квітня штаб полку перевели з Торуня на околиці міста Меркіш-Фрідланд. Звідти щоранку літали бомбардувати німецькі тили, щоб підтримати наступ радянського війська на Берлін, іноді – щоб дізнатись погоду. Ціль № 1 життєвого плану штурмана Мільмана була виконана – він помстився за своїх загиблих батьків та однополчан.

У пообідній час льотчики гуляли вулицями сусідніх сіл, що були зовсім пусті. Місцеві мешканці втекли, не чекаючи на помсту поляків та росіян, а їх гарні вкриті дахівкою будиночки вражали уяву радянських військовослужбовців. Понад усе дивували не доглянута рослинність довкола кожного будинку чи їх шикарний вигляд, а наявність електрики навіть у стайнях. В Сатанові, де народився штурман Мільман, електрика була лише в деяких державних установах та на підприємствах. Більшість населення користувалось гасовими лампами.

З будинків авіатори намагались винести все те, про що мріяв кожен радянський громадянин. Міша теж не встояв та напихав валізу, що знайшов, жіночими платтями, які планував надіслати сестрі у Одесу. Врешті решт командир полку майор Солнишкін і начальник штабу підполковник Чумаков налагодили цей хаотичний процес. Вантажна машина з озброєними солдатами під'їжджала у села, неподалік від лінії фронту, котрі ще не були пограбовані, вантажила найцінніше і їхала назад у місце розташування 408-го полку. Речі розбирали виключно з дотриманням субординації: Солнишкін, Чумаков, їх підлеглі, і далі за списком. Міші доводилось розраховувати на себе, бо до моменту, коли його кликали обирати трофеї, там залишались самі дрібнички.

День 9 травня 1945 року розпочався у 408-му бомбардувальному авіаційному полку, як завжди. Після сніданку всі екіпажі покликали на парад, який мав відбутись на аеродромі. Політрук урочистим голосом оголосив перед строєм, що німецький уряд підписав акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини, але для льотчиків війна не завершилась – потрібна їх допомога, щоб поставити на місце японських агресорів на Далекому Сході. Для полку приготували святкову вечерю, під час якої увесь технічний і льотний склад співав під гармошку і весело витанцьовував.

Після святкування перемоги над нацизмом, військовослужбовці практично припинили літати. Почали ширитись чутки, що справні літаки радянський уряд повинен повернути США, і що всіх пересадять на вітчизняні «Ту-2», попередньо скерувавши на перенавчання кудись у Підмосков'я.

Штаб полку перемістився у польське містечко недалеко від Познані, а Мільмана та його однополчан відправили, як і було обіцяно в Росію. Міша написав рапорт та отримав відпустку на два тижні, і вирішив провести цей час з сестрою та племінницею Розою в Одесі. З собою в штурмана були подарунки: саме ті плаття, які він знайшов у покинутих німецьких хатах. Після успішного завершення курсу «Ту-2» Мільман прилетів назад у Польщу.

Одного разу, в березні 1946 року, майор Солнишкін викликав штурмана до себе в штаб. «Товаришу Мільман, завтра на зборах я вас прошу виступити і власним прикладом закликати ваших товаришів по службі зробити пожертву у розмірі місячного грошового забезпечення, на відновлення Батьківщини, – прохання майора Солнишкіна було наказом, – І не забудьте сказати, що ви робите це з власної волі». Молодший офіцерський склад відбувся легким переляком, місячною платнею, в той час, як майору Солнишкіну довелось попрощатись і зарплатнею за три місяці.

Бажання повертатися в країну, яка людей, що і так були жебраками та ще й абсолютно безправними, держава продовжувала обдирати, в Мільмана було все менше, а мрія про Палестину ставала ще яскравішою. Вступати до інституту юнак передумав, а репатріація на батьківщину предків стала для нього основною метою.

Одного разу, проводжаючи групу солдатів у спеціальний табір для демобілізованих, Міша пообіцяв, що без тяганини випише їм перепустки на проїзд в СРСР. Таким чином він отримав від достроково демобілізованих солдатів подарунок у вигляді кілограма сала і невеликої суми грошей, Мільман посадив їх на поїзд в Брест, а сам купив квитки до Берліну. Перехитрувавши дорогою патруль, старший лейтенант доїхав до німецької столиці, а потім вирушив в Ерфурт, де планував, за порадою знайомого офіцера, купити собі кілька хороших валіз, дефіцитну в Союзі тканину на костюм та куски шкіри про запас. Під час бесіди з одним із продавців, який виявився німецьким євреєм, що вижив, Міша з'ясував, що на заході Німеччини є кілька єврейських таборів, звідки люди від'їжджають у Палестину. За словами єврея, потрапити в американську зону окупації було неважко, і він міг панові офіцеру в цьому допомогти. Мільман не міг повірити своїм вухам: невже дійсно є можливість поїхати на батьківщину предків!?

Незабаром старшому лейтенанту вдалось поговорити з польськими євреями, що їхали з Радянського Союзу через Познань на Захід. Вони розповіли, що вони їдуть у Західну Німеччину, звідки можна було поїхати в Палестину, якою керують англійці.

Після кількох невдалих спроб звільнитись із армії, старший лейтенант Мільман вирішив ризикнути. Він взяв у частині двотижневу відпустку і вказав місцем перебування підмосковне місто, де колись відбувалось навчання екіпажів «Ту-2», Міша сів на товарний поїзд, який їхав у Німеччину. Перетнути кордон вдалось у вагоні охорони, що з задоволенням погодилась випити пляшку горілки з незнайомим офіцером. Горілку випили, а на найближчій станції, яка була вже на німецькій стороні, товариші по чарці здали Мільмана коменданту. Капітан уважно вивчив документи штурмана ВПС і строго спитав, чому той їде в напрямку Берліна, якщо відпускний виписаний на перебування у Підмосков'ї. «Та у цій Познані неможливо купити до Москви квиток! Ось доводиться, як ідіоту, їхати через Берлін», – відповідь старшого лейтенанта виглядала цілком переконливо. Через пів години капітан особисто відвів Мільмана на поїзд до Берліну.

З німецької столиці Міша вирушив прямо у Ерфурт, до знайомого продавця-єврея, що обіцяв допомогти з перетином кордону. Однак в місті на нього чекало розчарування. Єврей сказав, що перевірки стали дуже ретельними і без підготовки перетинати кордон дуже ризиковано. Він порадив Мільману повернутись в Берлін і спробувати перейти з радянської зони в американську. Далі потрібно було йти на вулицю Шлахтензеї, де знаходився табір УНРРА (Адміністрації допомоги і відновлення Об'єднаних Націй).

В Берліні старший лейтенант з'ясував, що місцеві мешканці все ще їздили в західну частину міста на таксі. Найскладніша перешкода – двоє радянських солдатів на пункті перевірки. Переодягнувшись у спеціально пошитий для цієї мети цивільний костюм, в німецькому капелюсі, Мільман сів з валізою в автомобіль. Таксист через якийсь час під'їхав до бар'єра, де радянські солдати почали його про щось питати. Найдовшою була та хвилина, коли бійці нахилились, щоб роздивитись пасажирів у салоні. Міша дуже старався удати, що дрімає, хоч весь час його внутрішній голос кричав, звертаючись до водія: «Їдь, їдь вже!» Солдати оглянули салон, ще про щось спитали у водія і дали рукою знак, що можна їхати.

Мільман вийшов з таксі недалеко від вулиці Шлахтензеї, і швидко знайшов табір біженців. Біля воріт стояв охоронець, до якого Міша звернувся російською: «Я з Радянського Союзу, хочу їхати в Палестину». Дружина охоронця, яка підійшла до воріт, російською мовою пояснила колишньому штурману радянських ВПС, що його повинен допитати американський офіцер. Той довго розпитував Мільмана про його сім'ю, службу в армії, подробиці перетину кордону. Американець вільно говорив російською. Радянський військовий квиток та інші документи Мільмана викинули у сміттєвий бак, а йому наказали мовчати про своє минуле і всюди казати, що він є польським євреєм. За межі табору виходити також заборонялось. За словами американця, в них були випадки, коли радянські дезертири виходили за огорожу купити цигарки, і більше їх ніхто не бачив.

Через кілька днів велика крита вантажівка відвезла групу євреїв, серед яких і Мільмана, у західну Німеччину. На кордоні окупаційних зон радянський офіцер заглянув до кузова і спитав, чи є серед пасажирів російськомовні. Всі промовчали, і військовий, що так і не знайшов співгромадян, дав добро на перехід кордону.

В новому таборі біженців Міша оселився з п'ятьма євреями з Польщі. Всі вони непогано говорили російською, але особливої дружби між ними не склалось. У таборі всі були євреями, але в основному спілкувались із земляками. Мішу огорнуло хворобливе почуття самотності. У голові все частіше з'являлись думки про те, що робити у Палестині. Більшість біженців, що збирались туди, мали на території британського мандата родичів, у них були хороші професії. А значна частина євреїв з таборів біженців взагалі не збиралась у Палестину, їх мрії були про країну можливостей – Америку. Серед них були і сусіди Мільмана по кімнаті, які казали, що всі, хто хоче поїхати на схід, дурні.

Одного дня Міші сказали, що його у таборі розшукує якийсь хлопець. Після обіду в їдальні до нього дійсно підійшов юнак і відразу відрекомендувався: «Мене звуть Іцхак. Ми тебе шукаємо. Кажуть, що ти був у радянській армії штурманом бомбардувальника, а нам як раз такі потрібні». «Хто це «ми»?» – Міша тут же напружився, згадавши про радянських смершівців. «Я належу до руху «Бейтар», на меті якого створення єврейської держави у Ерец-Ісраель», – поважно відповів незнайомець. «А чи є ще якісь інші рухи, що мають таку саму програму?» – поцікавився колишній радянський льотчик. «Є, але різниця в тому, що саме ми виступаємо за створення єврейської держави по обидва боки ріки Йордан».

Ідея Міші відразу сподобалась, адже єврейська держава тоді буде дійсно великою! Міша записав на листку місце перебування бейтарівців в місті Кассель, котре знаходилось у подібному таборі переміщених осіб. Бейтарівець попередив Мільмана, що з його табору потрапити в Палестину буде вкрай важко, а ось із Касселя кожні два місяці на Близький Схід вирушали групи репатріантів.

В той же день колишній старший лейтенант склав свої нечисленні речі у валізу і поїхав до Касселю. Перед тим, як залишити табір, Мільман через свого сусіда з Польщі потрапив у чергову суперечку. Той знову назвав Мішу дурнем, що їде незрозуміло куди і навіщо, та за це отримав від колишнього радянського офіцера ляпас по обличчю.

В Касселі бейтарівці прийняли гостинно, але у таборовій адміністрації історія повторилась. «Яка ще Палестина?! Звичайно ж, записуйся в Америку. У мене вже всі квоти на візи виконані, та все ще є багато місць для колишніх радянських громадян. Таку можливість втрачаєш!» – однак Міша не здавався і вимагав написати в анкеті, що збирається на землю предків. Зійшлись на тому, що чиновниця мету еміграції записувати не буде і через день-два повернеться до цього питання.

Всю ніч Міша роздумував: невже він дозволить собі в такий відповідальний момент, коли в Палестині щодня відбуваються збройні сутички за створення єврейської держави, сидіти у зручному кріслі десь у Америці, попивати кавусю, гортаючи ранкову газету та висилати іноді 5 доларів на спільну справу? Не для цього він утік із Радянської армії!

Зранку він впевненим кроком підійшов до співробітниці адміністрації і сказав єдине слово: «Палестина».

З Касселя 30 бейтарівців виїхали в Париж і розмістились там на вулиці Ламарка, 16. У найнеймовірніших мріях уродженець Сатанова не міг уявити, що колись опиниться у романтичній столиці світу. Тиждень сиділи під замком, та вчили напам'ять гімн «Бейтара» та інші пісні на івриті. Виконували їх під час шикування зранку, і підіймали біло-блакитний прапор та маршували у подвір'ї будинку.

Через тиждень біженцям дозволили виходити на екскурсії містом, а ще через якийсь час до бейтарівців приїхав емісар, що розмовляв виключно івритом. Солідний високий чоловік, з військовою виправкою, він звелів осередку взяти участь у важливій акції – зірвати виступ ідеологічного суперника, такого собі Давіда Бен-Гуріона, що приїхав до Парижу з Тель-Авіву. Завдання було дивне – потрапити на збори і під час виступу Бен-Гуріона кричати на повний голос івритське слово – «Хавлага!» Як пояснили новачкам, це слово означало політику утримання від помсти арабам, що нападали на єврейські поселення, яку Бен-Гуріон з поплічниками просували під час арабського повстання в Палестині 1936 року.

Бейтарівці, що прийшли на збори, схвильовано чекали на вихід єврейського політика на сцену, але у найвідповідальніший момент Міша забув, що потрібно кричати. В ту секунду, коли Бен-Гуріон почав говорити, Мільман піднявся і у весь голос закричав: «Ха-фла-га! Ха-фла-га!» – підхопили ще четверо товаришів. Тут почався справжній бедлам. Кричав Бен-Гуріон, кричали бейтарівці і загалом всі відвідувачі. Зі звалища, що утворилось було важко вибратись, але через якийсь час всі порушники спокою опинились назовні.

В штаб-квартирі на «рю Ламарк» всі учасники акції отримали на горіхи від емісара. «Зроблена вами робота не витримує жодної критики! Ви чули, що ви кричали? Один кричав «хафлага», мовляв, кудись потрібно плисти. Другий кричав «міфлага», тобто про якусь партію. Ще один з вас додумався до слова «хафуга» – всі відвідувачі подумали, що він вимагає примирення. Ви зганьбили рух!»

18 грудня 1947 року, о 13:35, з французького порту Сет у напрямку Палестини відплила бригантина «Ланегев». Разом із колишнім радянським офіцером на борту невеликого судна була величезна кількість людей, значно більше, ніж те, на що була розрахована його конструкція – всього 647 осіб. В трюмі стояли жахливий сморід і духота, тому пасажири змушені були час від часу підійматись на палубу, щоб вдихнути чистого повітря. Недалеко від італійського узбережжя в людей почали здавати нерви. Поширились чутки, що помпи на судні зламані, і цілком імовірно воно опиниться на морському дні. На палубі утворився стихійний мітинг під гаслом «Хочемо в Італію», поки до народу не вийшов «шаліах», палестинський емісар, і не крикнув в рупор: «Або ми помремо всі разом, або ми всі разом доберемося до Ерец-Ісраель!»

Після того, як проблему з протіканням у машинному відділенні було вирішено, на судні закінчився провіант. Репатріанти пожертвували частину свого золота і доларів, що мали, на провіант, але троє італійських моряків, що поплили на шлюпці на берег, щоб купити продукти, щезли разом з грошима та цінностями.

Пасажири знову зібрали необхідну суму і відрядили на берег капітана та свого представника. Цього разу все обійшлось, і подальша дорога до ліванського узбережжя була на диво комфортною.

8 лютого 1947 року погода почала псуватись, але вночі здалеку пасажири змогли роздивитись вогні – їх вітав Тель-Авів. Емісар з Ерец-Ісраель, що супроводжував рейс, почав давати інструкції, що і як робити після висадки на землю. Але раптом судно освітив промінь світла – джерелом був британський військовий корабель. Всі спроби капітана вітрильника за допомогою маневрів втекти були марними. До погоні доєднався ще один британський есмінець, а перший наблизився до «Ланегев» і вдарив у борт. Після атаки на палубу вітрильника висадились британські солдати з кийками. У британців полетіли металеві предмети, пусті пляшки, хтось взявся за арматуру. Після того, як кілька британських солдатів отримали травми, а один з них впав без свідомості на палубу, по бригантині пройшлись чергою із вогнепальної зброї. Один репатріант загинув, а кілька було поранено. Під конвоєм вітрильник відвели в порт Хайфи, а всіх нелегальних мігрантів депортували на Кіпр.

В таборі інтернованих осіб № 60 Міша – тепер, з подачі бейтарівців, Моше Бар-Цві – трохи відпочив від довгої подорожі та серйозно почав займатись івритом. Не маючи бажання бути пов'язаними жорсткими рамками руху, він та кілька його сусідів з намету вийшли з «Бейтару».

Після річного перебування на Кіпрі, 18 лютого 1948 року, колишніх пасажирів «Ланегева» запросили на інше судно з гучною назвою «Кадіма» (івр. «вперед»). З Фамагусти попливли в Хайфу, а потім, під озброєною охороною британців, опинились в таборі Атліт.

Нарешті ще одна мета була досягнена – він добрався до Палестини!
Ерец-Ісраель, куди збирався йти пішки у далекому дитинстві Міша, виявився далеко від Польщі, на далекому Близькому Сході, оточений недружніми арабськими державами.

В голові все чіткіше звучали слова однієї єврейської дівчини, яка подобалась Міші в Німеччині: «Ти знаєш, що будеш робити в Палестині? Людині ж потрібні професія, їжа і житло, робота, щоб заробляти та утримувати сім'ю».

Перша робота знайшлась через два дні після приїзду у Атліт. Прийшов чоловік і запропонував вакансію: «шміра» – охорона в Бен-Шемені, 8-годинна зміна, дають харчування, проживання і 1 ліру в день. На питання, де знаходиться Бен-Шемен, Мішу все той же чоловік запевнив, що він буде працювати поруч з Тель-Авівом.

В тель-авівському офісі з'ясувалось, що Бен-Шемен не є передмістям Тель-Авіва. «Якщо не їдеш в Бен-Шемен, – сказав чиновник, – то ось тобі 10 лір, талони «Сохнута» на ліжко, матрац, ковдру і 4-денне перебування в готелі разом з харчуванням». Через 4 дні потрібно було розраховувати вже на себе.

Тель-Авів виявився зовсім не таким, як уявляв собі колишній штурман. Замість пісків і верблюдів довкола були асфальтовані вулиці і абсолютно європейські будинки, а місцеві мешканці не були схожі на тих євреїв, яки жили у польських та українських містечках.

Ще на Кіпрі Міша почув, що коли роботу та житло знайти не вдалось, то можна спробувати записатись у армію, тому він вирушив на призовний пункт. Тим більше, що саме до цього їх готували у «Бейтарі». Мільман був переконаний, що він, ветеран війни і колишній радянський офіцер, буде корисним єврейській державі. У «лішкат ха-гіюс» до нього поставились ввічливо, але через чотири дні надіслали відмову і довідку про те, що він звільнений від призову на 6 місяців.

Мішу, який виявився без жодної підтримки репатріанта, врятував знайомий з «Бейтару», з яким вони випадково зустрілись на вулиці Аленбі. Мільман оселився у нього в кімнаті та, попрацювавши місяць на будівництві, перейшов на іншу роботу – на склад заводу «Тнува» у Тель-Авіві. На заводі працювати було значно приємніше, тим більше його напарником виявився колишній москвич, що колись був літературним критиком, він під час миття пляшок з-під молока, змагався з Мішею у знанні віршів Пушкіна.

Мільман продовжував спроби потрапити у військову авіацію, але у віськкоматі продовжували давати стандартну відповідь: нові репатріанти від служби зараз звільнені. В один з робочих днів Мішу познайомили з чоловіком, котрий запропонував йому приєднатись до ВПС організації «Ецель». На зустріч у призначений час прийшов мужчина, на ім'я Авраам Шехтерман, що виявився авіаційним інженером, колишнім одеситом. З івриту він відразу перейшов на російську і запропонував Міші взяти участь в перегоні літаків «Ецель» з Франції у Ерец-Ісраель. Колишній штурман з радістю погодився і отримав довідку про те, що є бійцем «Ецель». Однак з цієї ідеї знову нічого не вийшло.

Шехтерман з ним більше не зв’язувався, а у військкомат все ніяк не викликали. Все змінилось у травні 1948 року, після оголошення Декларації незалежності Ізраїлю. У Тель-Авіві вулиці миттєво спустошились, колеги і сусіди одягнули військові мундири і поїхали на службу в різні частини країни.

Одного ранку, під час роботи на новому місці – прокладанні злітно-посадкової смуги на півночі від Тель-Авіва, – Міша побачив літак, що рухався прямо на нього. Робітники ледве встигли сховатись в дюнах біля моря, як по смузі було завдано бомбового удару. Війна дійшла і до Тель-Авіву. На початку червня 1948 року колишнього радянського громадянина знову затримав військовий патруль і привіз на джипі в Кір'ят-Меїр в центрі міста.

Відстрочка олімам була анульована, і 12 червня 1948 року Моше Бар-Цві, оле хадаш з СРСР, став бійцем артилерійської батареї. На наполегливу пропозицію Міші скерувати його в авіацію, офіцер тільки стиснув плечима і сказав, що Батьківщині потрібні хороші артилеристи, тим більше для новітніх гармат. Новітніми гарматами виявились дуже старі 65-міліметрові знаряддя з колесами; на кожну гармату було лише по сорок снарядів.

Після кількох тижнів тренувань новоспеченим артилеристам прийшов наказ вирушити у призначене місце і відкрити вогонь. Як виявилось пізніше, розрахунок Міші розстрілював на відстані аеропорт міста Лод. Потім були бої недалеко від села Бейт-Набала, де батарея Мільмана вразила 2 з 10 йорданських броньовиків, що застосували контратаку.

На артилеристів іноді полювали ворожі «Спітфайєри», але були і приємні моменти. У розпал однієї з операцій в розташування батареї під'їхав джип з шофером і високим, ставним офіцером. «Гей, припиняйте війну, давайте краще вип'ємо за перемогу!» – сказав офіцер і простягнув всім по чарочці горілки та сендвічу. На питання Міші, хто цей офіцер, дуже схожий на вихідця з Росії, хтось прошепотів: «це ж Іцхак Саде!»

Під час перемир'я, 18 липня 1948 року, коли батарея стояла поруч з колишньою німецькою колонією Вільгельма, Мільман знову вирішив спробувати щастя у штабі ВПС Армії оборони Ізраїлю. Штаб знаходився в одному з готелів на вулиці ха-Яркон у Тель-Авіві. «Чкаловське льотне училище? Є у нас пара чоловік звідти», – запевнив Мішу офіцер Ковач, що відповідав за вербування штурманів. Після суворого екзамену Міші видали підписане штабом авіації прохання про його переведення з артилерії у авіацію.

Разом з двома вихідцями з Польщі, які закінчили у 1944 році те ж льотне училище у Чкалові, Міша взявся до вивчення нового для себе виду польотів – над морем. За якийсь час до курсу приєднались колишні штурмани і пілоти з ПАР, Канади та Англії. Міші та вихідцям з Польщі та Румунії довелось спеціально вивчати англійську мову з відрядженою до них з цією метою вчителькою.

Під час служби у штабі ВПС Мільман разом з канадським пілотом Капланським здійснював розвідувальні польоти на літаку «Рапід» у район Шхема, Туль-Карема, а також відповідав за перекидання постачання на базу в пустелі Негев.

У жовтні 1948 року Міша був скерований на базу Рамат-Давід, де було розміщено 103-ю ескадрилью ВПС Ізраїлю, що займалась бомбардуванням ворожих позицій і транспортуванням вантажів. Командували у 103-тю ескадрильї Дані Розен і його заступник, Сем Бушес. Головним штурманом «таєсет 103» був доброволець із Південної Африки Деніс Гольдштайн.

На базі панувало точно така ж суміш мов, як і у штабі авіації. Англійська, польська, румунська – івритомовні авіатори були в меншості. Зазвичай щовечора на літаку «Дакота» екіпажі вилітали на базу в Екрон, де завантажувались всім необхідним, і летіли далі у зовсім віддалений від основних сил Сдом. Із Сдому забирали в Екрон людей та несправну зброю. За одну ніч могли вилітати за цим маршрутом по два-три рази.

Крім перевезення вантажів, у жовтні 1948 року Міша Мільман брав участь у бомбардуванні Гази та Рафаха, в грудні того ж року – вилітав на бомбардування єгиптян у Ель-Аріш та Фалуджі. У березні 1949 року його літак брав активну участь в останній у тій війні операції Армії оборони Ізраїлю – захопленні Ейлатської затоки.

Після війни Мільман продовжив у складі 103-ї ескадрильї літати на «Дакотах» і британських бомбардувальниках «Москіто» на південь країни. Пізніше він був задіяний у висадці парашутистів і повітряній розвідці над узбережжям Середземного моря. За його спогадами, крайня точка на півночі, де він вів аерофотозйомку – ліванська столиця Бейрут.

Під час служби йому випала велика честь перевозити з Італії останки пілотів ВПС ЦАХАЛу, загиблих 20 травня 1948 року в Римі через несправності літака – відомого канадського аса Другої світової війни, що записався добровольцем у ВПС Ізраїлю, Джорджа Берлінга, і його товариша, Леонарда Коена.
На початку 1950-х колишній радянський воїн навчав штурманів у льотній школі ЦАХАЛу. Багато разів він вилітав на топографування Негеву і Галілеї, а також на «засівання хмар» для штучного збільшення опадів в районі Беєр-Шеви.

В 1955 році Моше Бар-Цві, майор, демобілізувався через хворобу. На фронтовика чекала ще одна війна – найважча – з раковою пухлиною. Уродженець Сатанова витримав і цю страшну та багатолітню битву, його підтримувала дружина Міна. До 1988 року він працював телевізійним техніком, а у вільний час розробляв навчальні курси, пов'язані з телебаченням і комп'ютерами. Його книги по телевізійній техніці отримали в Ізраїлі визнання і довго використовувались в якості підручників.

На пенсії ветеран видав мемуари та книгу про радянського диктатора – Йосифа Сталіна. 15 березня 2001 року Моше Бар-Цві не стало. Помстившись нацистам, він, як і планував, боровся та помер в країні євреїв.

25.06.2021
Переклад: Лідовська Ольга

bottom of page