У жовтні 1948 року на базі ВПС Армії оборони Ізраїлю, що була розміщена поруч із кібуцем Рамат Давід, кілька військових зі складу зброї вирішили організувати комуністичний осередок. Один з них поділився цікавою новиною: виявляється, високий мовчазний штурман літаків «Дакота», який читав час від часу газету в офіцерському клубі, репатріювався не будь-звідки, а з Радянського Союзу. «Він то вже, точно наша людина!» – заявив солдат однодумцям і пішов знайомитись. «Росіянина» звали Моше Бар-Цві, але сам себе він називав «Мішею». Бар-Цві на пропозицію приєднатись до прихильників Комуністичної партії відмовився цілковито, та навіть розсміявся у відповідь: «А ти сам був у СРСР? От злітай туди на екскурсію і, якщо якимось дивом повернешся, тоді й поговоримо». Солдат продовжував наполягати, і на це отримав вже пряму відповідь: «Припини крутити мізки і собі і людям!»

Репатріант з СРСР, Моше Бар-Цві з країни робітників та селян не просто виїхав, він утік. Народився він 10 квітня 1922 року на південному заході України під зовсім іншим прізвищем – Мільман. На початку 1920-х років релігійна єврейська сім'я Мільманів проживала в містечку Сатанів на Поділлі (у Хмельницькій області). Невідомо, коли вперше представники цього роду опинились у Сатанові, але і дідусі і бабусі нашого героя жили в штетлі давно.

Дід Моше, або, як його називали українські і польські однолітки Міші, Берл Мільман, все життя був меламедом і навчав у себе вдома єврейських хлоп'ят премудростям Тори. Одного разу, під час прогулянки на вулиці, Міша дізнався від одного зі старших хлопців, що старенького Мільмана діти страшенно боялись, називаючи «Берлом Кнакером». «Кнакер» на місцевому діалекті означало “щипун”. Якщо хтось із його учнів бешкетував, меламед робив так, як у давні часи: боляче щипав хулігана за бік, щоб свята наука запам'яталась назавжди.

На відміну від свого брата Лева, Міша у хедері в діда не вчився. Про причини вже важко сказати, але у хедер йому йти було не можна. Батько та мати важко працювали з ранку до вечора, тому про праотців Авраама, Іцхака, Якова, про царя Давіда він більше чув від своєї бабусі. Кожен день Мішу чекала нова історія, а слова біблійного героя і подвижника Самсона – «Хай загине душа моя із філістимлянами» – так його вразили, що у віці п'яти років він твердо вирішив тікати у Палестину, де на нього чекали легендарні царі і великі битви. Де знаходиться Палестина, Мішка Мільман не мав жодного уявлення, але вирішив, що потрібно йти до радянсько-польського кордону, що знаходився недалеко від містечка. Щоправда, реалізацію плану довелось відкласти до кращого часу. Одного разу, хлопець таки утік із Сатанова в напрямку Польщі, але натрапив на ряди колючого дроту та прикордонників, озброєних гвинтівками.

Незабаром Женя та Іда, улюблені сестри Міші, закінчили школу-семирічку, де навчання відбувалось їдишем, і поїхали навчатись та працювати в Одесу. З цього моменту Міша вирішив зробити так, як сестри – добре вчитись і переїхати у місто на березі Чорного моря, де життя було не таким нудним, як у Сатанові, і на додачу, крім сестер, там жив його дядько. А з Одеси до Палестини зовсім близько. Тільки б все добре склалось.

В українську школу пішли разом із братом, незважаючи на те, що Лев був на два роки старшим. Дуже швидко Лев, як видатний учень, перескочив через кілька класів, і Міша залишився в класі разом з українцями та поляками один. Національних конфліктів з однокласниками не було, але програма з літератури хлопчика засмучувала: у класичних творах євреїв чомусь називали «ж-дами», приписуючи їм виключно погані якості. Школяра це страшенно обурювало, тому він почав власну боротьбу за справедливість: акуратно видирав із книг ті листки, де було написано подібну гидоту. Це відбувалось, поки самодіяльність не помітили батьки і не заборонили цим займатись.

З радянською владою Мільмани, як і всі мешканці Сатанова, намагались не конфліктувати. Батько хлопчика, Гріша, чудово пам'ятав, як в період НЕПу його забрали до ДПУ і вимагали долари та золото, із застосуванням, не лише погроз на словах, але й додавали аргументи фізичного характеру. Потім в Україні був голод 1932-1933 років, котрий комуністи воліли не помічати. Молодший брат батька, учасник Громадянської війни та відповідальний працівник у Києві, у 1934 році жив у столиці радянської України на широку ногу, а у Сатанові та сусідніх селах на вулицях ще помирали від голоду люди. Навіть антирелігійні агітки, котрі приносив Міша зі школи, Мільмани зайвий раз боялися критикувати – боронь Б-же, розкаже щось на вулиці.

Дійсність відрізнялась від пропаганди, як чорне від білого. Коли група сатанівської молоді, яка повірила у будівництво соціалістичної єврейської республіки в Біробіджані, зібралась на схід, місцеві старійшини лише хмикнули та домовились, що першого листа їх діти пишуть чорними чорнилами, якщо все добре, або червоними, якщо подорож не виправдала сподівань. Звістка прийшла приблизно через місяць-півтора: «Дорогі батьки, у нас все чудово, відмінне житло, багато роботи і їжі, але одна дрібниця, у магазинах немає червоного чорнила».

У 1937 році більшовики перевершили самі себе, залякавши мешканців Української РСР настільки, що брат почав відмовлятись від брата. Коли сусіда Мільманів вночі чорний воронок забрав у будівлю НКВС, його дружина вирішила звернутись до чоловікового брата, високопосадового комуніста. На прийомі родич вказав нещасній жінці на двері, процідивши крізь зуби: «Нічим вам допомогти не можу».

Десятий клас Міша закінчив навесні 1940 року, але в Одесу до родичів поїхати не зміг – його призвали до Червоної армії. Вже 11 вересня 1940 року він прибув з молодим поповненням у військову частину литовського міста Паневежис. Там призовників відправили в лазню, видали військову форму, частина якої була абсолютно нова, а інша, з дірками від куль, прибула з радянсько-фінської війни, зброю та казанки з лопатками. Через кілька днів Міша з товаришами опинились за два кілометри від нового радянсько-німецького кордону в районі Мемеля (зараз – Клайпеда). Кілька місяців бійці ставили на кордоні стовпи та натягували кілометри колючого дроту, повертались звідти у частину, де осягали основи стройової підготовки, вчили військові пісні та будову радянської стрілецької зброї.

В середині грудня 1940 року, після кількох тижнів, які Мільман провів у Паневежисі в санчастині через травмовані постійними маршами і важкою роботою ноги, він наздогнав свою роту в Себежі на кордоні з Латвією. Туди перевели з Литви їх стрілецьку дивізію. На сержанта, який щойно прибув, відразу навішали велику кількість нарядів, під час яких потрібно було прибирати територію і мити підлоги в казармі та солдатському клубі. З виконанням цих завдань у Міші були проблеми: постійно про себе нагадували хворі ноги. Вони ж були причиною постійних запізнень на ранкові шикування. Щоб злізти з «чорної дошки», де сержант розміщував прізвища тих, хто відстає, Мільман вирішив діяти, як справжній воїн Червоної армії – з хитрощами. Лише потрібно було лягати спати у солдатських галіфе та черевиках. Через тиждень-другий прізвище Мільмана вже прикрашало дошку пошани.

Звичайні будні в армії тривали недовго, до другої половини лютого 1941 року, коли рядового Мільмана викликали у штаб. Там незнайомий капітан простягнув солдатові заяву, яку потрібно було підписати після прочитання. На листку було написано, що рядовий Мільман Мойсей Григорович просить скерувати його у Чкаловське військове авіаційне училище. На штаб дивізії прийшла рознарядка – скерувати випускників десятирічної школи у Чкалов (тепер – Оренбург). Боєць будь-що підписувати відмовився, мотивуючи відмову тим, що після армії планував вступати до інституту в Одесі, де у нього жили сестри та інші родичі.

«Це наказ!» – підвищив голос капітан і почав вимагати від Міші не лише самому підписати документ, але ще й підробити підписи на 39 інших заявах. Наступного дня, під час шикування, всіх солдатів, що «підписали» заяви, попросили вийти на два кроки вперед і повідомили новину: через дві години вони під керівництвом сержанта Єфимова вирушають на поїзді в місто Чкалов.

Серед 39 товаришів, які вирушили разом із Мішею в дорогу, були українці, росіяни і десять євреїв. У Чкалові абітурієнтів чекали ретельні перевірки здоров'я, середи яких була одна, котру багато хто не пройшов. Абітурієнт сідав на крісло, яке швидко крутили п'ятнадцять або більше разів в одному напрямку. Після цього людина мала швидко встати і пройти рівно по лінії, намальованій на підлозі. Дехто проходив, але дуже нерівно, інші – падали прямо на підлогу. Тих, хто примудрився пройти рівно, знову саджали на крісло і розкручували вже в іншому напрямку. Якщо чоловік вставав і знову проходив по лінії, його допускали до наступних перевірок – екзаменів з фізики, алгебри, геометрії та історії партії.

З 40 чоловік, що приїхали з Себежа, до льотного училища вступило всього 16. Разом з Мільманом був прийнятий ще один єврей, на прізвище Зільберман, а інші, серед яких були і колишні однокласники з десятирічки, тепло попрощалися з хлопцями, що поступили та повернулись у свою військову частину. Перед від'їздом молоді люди домовились зустрітись через кілька років після демобілізації.

В училищі годували значно краще, ніж у стрілецьких частинах, де солдати постійно шукали, що б ще перехопити. Стипендія курсанта складала 140 рублів, на відміну від грошового забезпечення солдата у стрілецькій частині – там платили лише 8 «дерев'яних». Міші довелось знову повторювати, разом із зеленими курсантами, армійський крок, поки у другій половині березня 1941 року студентів не розподілили у Друге Чкаловське військове авіаційне училище штурманів. Навчання в основному відбувалось у корпусі на вулиці Челюскінців, 17.

22 червня 1941 року Міша не захотів отримувати сухий пайок в їдальні і затримався в гуртожитку. Раптом із гучномовця передали важливе урядове повідомлення. Сталевий голос Левітана повідомив, що почалась Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників. В кінці повідомлення диктор сказав: «За нами правда, ворог буде знищений. Перемога буде за нами!»

Курсанти в той день сиділи на заняттях до самого вечора, так ніби нічого не трапилось, поки всіх не поскликали до спортивної зали на шикування. Політрук виступив перед курсантами з полум'яною промовою, повідомивши, що за рахунок збільшення навчальних годин курс штурманів буде випущений не через рік, як планувалось, а через 10 місяців.

Всі вихідці з України, з Мільманом включно, були стривожені. Хоч його батьки і мешкали на старому радянсько-польському кордоні, але до Сатанова німцям все одно було дуже близько. Його брат, Льова, також служив на території України – в артилерії, для перевезення якої використовували на початку війни кінну тягу.

Незабаром від сестер із Одеси прийшов лист, що їх чоловіки на фронті, а місто вже бомбардують німецькі літаки. Про масовий відступ РСЧА по радіо та в пресі не повідомляли, але біженці та поранені солдати, що раптом з'явились у Чкалові, ділились з курсантами страшними подробицями перших тижнів війни. В небі майже не було радянських літаків, а танкові, стрілецькі та артилерійські частини зазнавали поразку за поразкою. Кілька важкопоранених солдатів, яких зустрічав Міша в місті, розказали, що дивом втекли з німецького полону. Передові загони німців зазвичай в полон нікого не брали і просто розстрілювали радянських солдатів в окопах; в полон потрапляли одиниці, які дивом вижили.

Курсанти, а разом з ними й Мільман, закипали від злості та мріяли швидше вирушити на фронт, але навчання штурманів і льотчиків було справою досить тривалою.

Незабаром розпочались перші навчальні вильоти на літаках-біпланах «Р-5» і «У-2». Вже під час другого заняття курсанти повинні були записувати на спеціальному листку час вильоту, висоту, швидкість, ціль маршруту, час перебування над населеними пунктами та іншу необхідну інформацію. Іноді під час навчально-тренувальних польотів льотчики підсміювались над курсантами, та не давали нормально заповнити документи. Одного разу Міша, котрий летів на літаку «Р-5», провів частину польоту буквально догори ногами: пілот вирішив вразити підопічного мертвою петлею та іншими подібними трюками. Писали звіт вже на землі, з умовою: пілот сам заповнює ті частини, де треба вказати, над чим та скільки вони пролітали, а Мільман мовчить про його фокуси.

У Чкалов продовжували прибувати поранені з фронту. На одному з концертів самодіяльності, організованому для військовослужбовців міста, Міша ніс у ніс зіштовхнувся з колишнім однополчанином. Спочатку він його не впізнав: приятель мав офіцерське звання і виглядав дуже суворо, як справжній старий солдат. Виявилось, що він перебував у Чкалові на лікуванні після поранення в ногу. Коли Мішу скерували у льотне училище, його товариша перевели служити у танкові війська. Під час одного з оборонних боїв 1941 року він на відстані кількох кілометрів спостерігав, як людей, з якими він колись служив, розстрілювали німецькі літаки. Лернер, Бронштейн, Фішер, Коган та інші євреї, ті яких теж призвали з Сатанова і вони провалили тоді іспити в училище, загинули під час того бомбардування або пропали безвісти. Міша згадав, як вони домовлялись після вступних екзаменів зібратись знову в Сатанові. І поклявся помститись: за друзів, за рідних та близьких, що залишились на окупованій території, за загиблих у Себежі однополчан.

В кінці жовтня 1942 року Мільман з однокашниками закінчили теоретичний та практичний курс штурманів і готувались, у званні молодших лейтенантів, вирушити на фронт. Схвильовані та натхненні курсанти отримали звільнення у місто та чекали на потяг, що повинен був везти їх на війну, але через тиждень отримали новий наказ: залишатись на місці для навчання на ще одному курсі – нічних польотів.

Потішивши мешканців Чкалова парадом з нагоди річниці Жовтневої революції, курсанти вчили теорію до кінця грудня 1942 року, поки сніг на злітно-посадковій смузі не втрамбувався, і літаки знову змогли без проблем виконувати навчальні польоти. Курсантам видали шкіряні льотні комбінезони з овчиною та нові шоломи із захисними окулярами. Якщо під час денних польотів у школі не було жодних пригод, то з початком нічного курсу розбилось два літаки разом з екіпажами.

У ті снігові дні відбувся і досить анекдотичний випадок, що зняв напругу в училищі. Стоячи у нічному караулі поруч із літаками, Мільман раптом побачив вдалині людину. Наказ був, за законами воєнного часу, – вночі стріляти без попередження, але затвор гвинтівки, як на зло, намертво примерз і не рухався. Курсант крикнув порушникові: «Стій, руки вгору!» – але той швидко сховався під хвостом літака. Через чверть години на місце прийшла зміна на чолі з командиром, який перевіряв вартових. На питання про події Мільман доповів про порушника, що сховався під літаком, і це не на жарт схвилювало офіцера та інших солдатів. Однак, коли разом з підкріпленням, яке надійшло, та зброєю напоготові обережно наблизились до літака, Міша зрозумів, що шпигуном виявилась… його власна тінь. Сміху в училищі було на кілька наступних тижнів.

В кінці квітня 1943 року нарешті відбувся довгоочікуваний випуск. Вчорашні курсанти отримали, як їм тоді здалось, величезні «підйомні» гроші і побалували себе купівлею престижних наручних годинників Першого московського годинникового заводу імені Кірова, як їх тоді називали, «кіровками». Частину грошей молодший лейтенант Мільман послав до Алма-Ати, де в евакуації жила його сестра.

Врешті решт, групу з 90 випускників училища штурманів скерували у Казань, а потім третину з них ще далі – в Йошкар-Олу. На початку червня 1943 року Міші та двом іншим штурманам наказали займатись облаштуванням полігону для бомбометання на околиці одного віддаленого села. На полігоні потрібно було збудувати з дерева подобу будинків і вести облік, наскільки успішно курсанти-льотчики вражають учбові ціли. В ті дні Мільман багато думав, якою ж дивною та незбагненною є доля людини. Десь далеко, на заході, ллється кров, а тут, у богом забутому марійському селі, життя йде своєю чергою. Міша у своїх мріях та снах постійно прокручував картину: от він на фронті – мститься нацистам, а от і Одеса з її університетами і оперою, а далі – пальми і пісок, він в Палестині серед євреїв, у своїй країні, де всі – друзі та родина.

У серпні 1943 року молодший лейтенант Мільман почав вивчати новий літак – радянський пікіруючий бомбардувальник «Пе-2». Навчання тривало близько двох тижнів і відбувалось у самому Йошкар-Оли. Неподалік від місця навчання штурманів була бухгалтерська школа, де вчились переважно дівчата. Там Міша зустрів своє перше кохання – місцеву дівчину, на ім'я Катя. Незабаром їх шляхи розійшлись, але довгі прогулянки міським парком назавжди залишились чи не єдиним приємним спогадом про війну.

До того, як потрапити на фронт, курсант Мільман встиг спробувати себе в ролі десантника, двічі стрибнувши з парашутом, побувати в аварії, перекинувшись разом з літаком під час приземлення. На фронті збирались воювати на «пешках», але фронтовики, що іноді прилітали по службі до Йошкар-Оли, по секрету повідомили молодим авіаторам, які рвались на фронт, що краще б вони поїхали у Кіровабад навчатись на американських літаках. «Навіщо вам ця труна?» – як тільки досвідчені льотчики цей «Пе-2» не називали.

Розхолоджені фронтовиками пілоти та штурмани, серед яких і молодший лейтенант Мойсей Мільман, незабаром дійсно були скеровані на перенавчання у азербайджанське місто Гянджа, яке тоді називалось Кіровабадом. Там був розташований 11-й запасний авіаційний полк, на базі котрого йшло навчання льотчиків.

Там штурман познайомився з сім'ями євреїв, котрі, на відміну від його сусідів у містечку, настільки русифікувались, що всі обережні розмови Мільмана про землю предків, Палестину, або ігнорували, або відразу ж вимагали припинити.

У Кіровабаді у юнака знову з'явилась подруга, єврейська дівчина Сіма. Одного разу під час прогулянки містом почувши про таємне бажання Міші виїхати після війни у далекий Тель-Авів, вона лише засміялась: «Ти живеш у мріях!» «Мої мрії стануть реальністю!» – вигукнув на свій захист Міша, твердо пообіцявши собі в ту ж хвилину дотриматись даного слова.

В лютому 1945 року нарешті почав збуватись давній план – помста фашистським нелюдам. Навчившись у Кіровабаді керувати американським літаком «Дуглас А-20», який називали ще «Бостоном», Мільман разом зі своїми товаришами нарешті вирушив на фронт. Вони отримали наказ прибути у польське місто Торунь, де розмістився штаб 327-й бомбардувальної авіаційної дивізії. На озброєнні дивізії були як раз літаки А-20 «Бостон», в очікуванні перед великим наступом, нових екіпажів.

Їхали на фронт через Україну, де Міша зміг затриматись у сестри в Одесі, отримавши перед фронтом таку можливість. Від сестри він дізнався, що ніхто з родичів – ні батьки, ні дідусі і бабусі, ні брат Льова, ні друга сестра – не залишився живим. На питання про плани брата на майбутнє, якщо все буде гаразд, той знову поділився своєю ідеєю: «Поїду жити в Палестину». Сестра була здивована не менше Сіми з Кіровабада і порадила тримати язик за зубами – за такі фантазії можна було отримати цілком реальний термін.

Перша бойова операція, у якій взяв участь молодший лейтенант Мільман, відбулась дуже швидко, після прибуття у розташування 408-го бомбардувального авіаційного полку. Разом з новачками в бій пішли досвідчені льотчики і штурмани. Мільман потрапив до екіпажу досвідченого вояки, прикрашеного орденами та медалями, українця за національністю. Фронтовик відразу ж заспокоїв молодшого лейтенанта: «Не хвилюйся! У мене угода з Тим, що на небесах!» «Дай Б-г!» – подумав штурман і налаштувався на перший в житті бій.

Перед екіпажами виступив командир 408-го бомбардувального авіаційного полку майор Солнишкін і наказав приділити особливу увагу 20-міліметровим гарматам, котрі повинні були захищати літаки від німецької протиповітряної оборони.

Під час вильоту в напрямку цілі, Мільман незабаром побачив Балтійське море, хоча саме місто практично неможливо було роздивитись через хмари з чорного диму. «Дивись!» – крикнув льотчик новачку, наляканому дивними спалахами за бортом машини. – «Це по нас вирішили стріляти з зеніток».

Далі все було як уві сні. З головного літака почали сипатись бомби, і Міша на автоматі також відкрив люк і натиснув на кнопку скидання бомб. Повернулись на аеродром без втрат. «Ну, що я тобі казав – все буде в повному ажурі!» – сміявся напарник і пив горілку, яку Солнишкін наказав розлити під час вечері на честь бойового хрещення новоприбулих.

Через кілька днів, коли відновилась погода, вилетіли бомбардувати порт на березі Балтійського моря. Під час операції полк втратив два літаки: штурман одного з них загинув, і літак згорів, екіпаж другого врятувався, хоч без поранених також не обійшлося.

Після п'яти спільних вильотів вчорашніх курсантів в парі з досвідченими авіаторами, майор Солнишкін вирішив, що прийшов час відправляти на бомбардування екіпажі, які цілком складаються з нещодавніх випускників Кіровабадської школи льотчиків. Два дні льотчики 3-ї авіаескадрильї у повній бойовій готовності чекали льотної погоди, але висока хмарність не давала можливості вилетіти. Врешті решт, таки була дана команда – бомбардуємо ціль на узбережжі Балтійського моря.

Коли вже підлітали до вказаного пункту, один з двигунів «Бостона», на котрому летів Міша, просто заглух. «Терміново скидай бомби і повертайся на базу», – дав команду по рації командир. – «З бомбами не кружляйте!»

Мільман отримав наказ приготуватись до бомбардування. «Давай дотягнемо трохи до німецького містечка! Якщо вже скидати бомби, то не на полі, а на ворогів», – запропонував Міша. Другий мотор видавав звуки, що нагадували кашель, але екіпаж все ж вирішив атакувати. Бомби впали точно в самий центр німецького населеного пункту. Назад повертались, як у пісні, на чесному слові та на одному крилі, але посадка була м'якою. Санітарний автомобіль, що чатував неподалік від злітно-посадкової смуги не знадобився. Правда у полку в той день без втрат не обійшлось. Міша не був знайомий із льотчиками, що загинули, та сумував разом з усіма. Таке життя військового штурмана, радиста, кулеметника, пілота – смерть може поцілувати щомиті.

У другій половині квітня штаб полку перевели з Торуня на околиці міста Меркіш-Фрідланд. Звідти щоранку літали бомбардувати німецькі тили, щоб підтримати наступ радянського війська на Берлін, іноді – щоб дізнатись погоду. Ціль № 1 життєвого плану штурмана Мільмана була виконана – він помстився за своїх загиблих батьків та однополчан.