Марсель Городиський
1901 – 1971
13 березня 1952 року на ім'я першого секретаря ЦК КП(б) України Леоніда Мельникова прийшло спеціальне повідомлення про «засмічення» кадрів Київської обласної колегії адвокатів. Міністерство державної безпеки УРСР було стривожене: за секретними даними виходило, що київська адвокатура наповнена вихідцями з «класово чужого середовища» і політично неблагонадійними особами. До останніх в ту пору однозначно зараховували євреїв. Замісник міністра держбезпеки Бровкін звітував, що з 386 адвокатів обласної колегії цілих 64,2 процента складали ті самі «неблагонадійні» – євреї. На багатьох з них у чекістів були компрометуючі матеріали.
Одним з перших в цьому списку значився адвокат Марсель Павлович Городиський. Блискучий юрист та інтелектуал, Городиський був у Києві людиною відомою. Свого часу близько дружив зі Всеволодом Мейєрхольдом, регулярно приймав його в гостях разом з дружиною, Валентиною Олександрівною Шефтель. Бували в їх домі письменники Олександр Корнійчук, Ванда Василевська та Віктор Некрасов, актор Юрій Лавров, актор та режисер Володимир Неллі – увесь цвіт творчої інтелігенції. Колись київський адвокат і сам служив у театрі, десятиліттями успішно суміщав захист людей в суді, педагогіку та сцену. Але про все послідовно.
Народився Марсель (в метриці – Марселій) Городиський 22 квітня 1901 року у сім'ї одеського інженера-хіміка та біржовика Павла Городиського і домогосподині Галини Городиської. Сім'я була дуже забезпеченою. Дід Марселя Павловича, Марк Городиський, купець першої гільдії, отримав спадкове дворянство та після смерті залишив всім своїм двадцяти двом (!) дітям значний спадок.
В дитинстві Марселя Павловича виховували численні бонни та гувернантки. Мовою спілкування була французька. Зовсім юним хлопчик переїхав у Київ вчитись в місцевій гімназії. Там він став кращим учнем. Закінчивши гімназію з золотою медаллю, юнак залишився в українській столиці. Довкола вирувала Перша світова війна, потім почалась Громадянська, але юнак ніби не помічав цього – з головою занурився в театр. Сцена захопила Марселя Городиського з самого дитинства. Після успішного завершення навчання у 1919 році в театральній студії він приєднався до трупи відомого київського театру Соловцова.
В середині березня 1919 року театр Соловцова був націоналізований більшовиками та перейменований у Другий театр Української Радянської Республіки імені В. І. Леніна. Художнє керівництво було покладено на Коте Марджанішвілі, який нещодавно до цього прибув у Київ з Петрограда. Прямо у розпал боїв за Україну Марсель Городиський став учасником двох вистав, поставлених Марджанішвілі на сцені соловцовського театру.
Одна з вистав – «Фуенте Овехуна» Лопе де Вега. Городиському, тоді ще зовсім молодому актору, довелось грати в ній роль Великого магістра ордену Калатрави. Саме зі сцени з участю магістра Дона Родріго починалась вистава. У постановці говорилось про народ, що повстав, сучасників закликали «битись за народну волю», «весело, вільно та молодо мир новий народжувати». Прем'єра відбулась 1 травня 1919 року. Публіка зустріла виступи театральної трупи на ура, але через кілька місяців артистам з міста довелось тікати – на столицю України йшло військо Денікіна.
Після закінчення боїв Марсель Павлович повернувся у Київ. Другий театр Української радянської республіки імені В. І. Леніна знов відкрився 8 січня 1920 року. В жовтні 1920 року театр перейшов під керівництво Губполітпросвіти і вже працював не на «касу», а на визначене фінансування. За визнанням самого Городиського, в колективі залишилось зовсім мало акторів зі старого складу, але це його не зупинило. Молодий актор приєднався до нового-старого театру і з подвоєною енергією.
Театр, що з самого початку був пересувним, багато і успішно гастролював по Україні. Восени 1922 року його актори виступали з п'єсою Максима Горького «Діти Сонця» у Вінниці. Вистава була чудово прийнята публікою, а місцева газета відзначила відмінну гру Городиського в ролі Міші. В другій п'єсі з гастрольного репертуару, «Віра Мірцева», Марсель Павлович грав присяжного повіреного Платунова – і знову успішно. «Вишневий сад» Чехова також був прийнятий публікою прихильно. Критик так описував гру Марселя Городиського в ролі нескладного Петі Трофимова: «дуже щиро, без присмаку солодкавості, в міру темпераменту та голосових засобів, молодо та свіжо».
Коли в жовтні 1922 року Губполітпросвіта дозволила відкрити при театрі драматичну студію з шестимісячним курсом навчання, Марсель Городиський відразу ж увійшов в число її викладачів, працюючи там разом з Марією Жвірбліс, Борисом Яковичем Генісом, Борисом Абажиєвим та іншими. Як один з найталановитіших вчителів та й людина дуже діяльна, Марсель Павлович незабаром і очолив студію.
Щороку, з кінця серпня до початку вересня, в студії, яка знаходилась у будівлі театру імені Леніна, проводились вступні іспити. Акторську майстерність та інші дисципліни викладав студентам сам Марсель Павлович, а також Олександр Адашев, Ірина Дєєва, Олександр Канін та багато інших. Практику студенти проходили прямо на сцені театру імені Леніна, а випускники студії регулярно влаштовували для абітурієнтів покази та майстерні.
Паралельно Марсель Павлович продовжив свою освіту, перервану війнами та революціями. На цьому наполягала і його молода дружина, Валентина Олександрівна Шефтель, також актриса. Всі Городиські ставали або інженерами, або юристами. У 1924 році Марсель Павлович, по сімейній традиції, закінчив юридичний факультет Київського університету. Професія юриста обіцяла не лише гарантований дохід, але й була в чомусь схожа з театральною творчістю. Від захисника вимагався не лише тямущий та аналітичний розум, але й уміння добре триматись перед публікою. Також це була професія тих, хто рятує людей. Для Марселя Павловича це було головним.
Після завершення навчання та успішного проходження практики Городиський приєднався до Київської колегії адвокатів. Відразу ж почав спеціалізуватись на складних кримінальних справах. У щільному графіку йому доводилось знаходити час не лише на студію. Також він керував літературною частиною створеної у 1926 році Російської державної драми (з 1941 року – Театр російської драми ім. Лесі Українки).
В театральній студії Марсель Павлович познайомився з письменником Віктором Некрасовим, який став його близьким другом. Влітку 1933 року Некрасов, з кимось за компанію, прийшов у студію на вступні іспити. Абітурієнти, що виходили з кабінету, витирали піт з чола та тут же характеризували комісію: «Суворі, наволоч...», «Прискіпуються», «Ти читаєш, а вони шепочуться», «А один там в куті прикрив рукою очі та слухає, слухає...» Одним з «сатрапів» був директор студії й адвокат Городиський, який наступного дня виступив з урочистим та теплим словом перед відібраними студентами. Серед них, несподівано для себе, опинився і Віктор Некрасов.
В середині 30-х років, приблизно у 1936 році, як писав Некрасов, «щось змінилось», Марселя Павловича замінили іншим директором. Студенти не прийняли відставку Городиського та ще довго бойкотували нове керівництво. Але служити під керівництвом Костянтина Хохлова завлітом Театру російської драми Марсель Городиський продовжив.
На самому початку війни Марселю Павловичу та його дружині вдалось евакуюватись на схід. Повернулись уже в зовсім інше місто, де загинули родичі та друзі, де кожен камінь оплакував трагедію київського єврейства. Марселю Павловичу розповіли про останні хвилини іншого київського адвоката, його товариша та колеги, Іллі Бабата. Він йшов у натовпі з іншими євреями по Софіївській, тримаючи за руки двох маленьких онучок та відвертав їх увагу від того, що відбувалось, казками. Українці-клієнти Бабата, що стояли на тротуарі, знаками намагались збадьорити його, але нічого, звичайно, зробити не могли. І Бабат, й інші знайомі Городиських, що не встигли виїхати з міста, були убиті в Бабиному Яру.
Після війни здавалось, що найстрашніше уже позаду. Марсель Павлович продовжив працювати в адвокатурі та театрі, писав нариси для журналу «Мистецтво». Однак сталінська система знов поставила єврейське населення СРСР на межу виживання. Почала роздуватись антисемітська істерія.
Городиський не був виключенням. В квітні 1951 року на київського адвоката МДБ УРСР завело справу-формуляр. Його вирішили поставити на оперативний облік на основі матеріалів агента «Подольського», який побачив у Городиського, що завідував літературною частиною Театру російської драми, «різкі антирадянські націоналістичні прояви». Марсель Павлович дозволив собі в кулуарах театру висловити свою думку про радянську дійсність, розкритикувавши державний антисемітизм, що існував у країні. «Подольський» не забув написати у своєму донесенні і схвальні висловлювання Городиського про британську демократію, яка, на думку адвоката, успішно розв'язувала національні проблеми, що виникали на території імперії.
Це було абсолютно неприпустимо. Марселя Павловича звільнили з театру. Почались проблеми й на основному місці його роботи – у Київській колегії адвокатів. В січні 1952 року Городиський брав участь в процесі у справі колишніх працівників однієї з Житомирських фабрик, яких звинувачували у великих розкраданнях соціалістичної власності. В ході процесу Городиського, а також його колег, адвокатів Лева Ізарова, Литваківського та кількох інших, звинуватили у незаконних діях. Стосовно Городиського – мовляв, підмовив підзахисних відмовитись в суді від своїх попередніх свідчень, переслідуючи цим мету звільнити злочинців від кримінальної відповідальності (читай: сумлінно виконував свої обов'язки захисника). В березні 1952 року Марсель Павлович наказом міністра юстиції УРСР був вигнаний з адвокатури.
На допомогу відразу ж прийшов його друг – Віктор Некрасов. Звернувшись до головного редактора «Літературної газети» Бориса Рюрикова, письменник просив того опублікувати лист із протестом, що відправив у редакцію сам Городиський. «Зараз, без найменших підстав з його боку (про що свідчать всі наявні документи), він… виключений з Колегії захисників», – так Некрасов описував справу адвоката-криміналіста, що 28 років пропрацював без жодного зауваження.
Листа Марселя Городиського не опублікували, в Колегії його не поновили, навпаки, чекісти з іще більшим завзяттям почали збирати на нього компромат. У червні 1952 року для відпрацювання Городиського був залучений досвідчений агент на прізвисько «Адміністратор», який зумів за короткий строк завоювати у «об'єкта» довіру. Під час щирих бесід, провокатор фіксував всі висловлювання Марселя Павловича про несправедливість сталінської системи. Безумовно, все це подавалось як націоналізм, затята антирадянщина та ненависть до радянського ладу.
В кінці серпня 1952 року Городиський поділився зі своїм новим «приятелем» ідеєю – звернутись із заявою до XIX з'їзду КПРС, висвітлити стан в Україні по єврейському питанню. Однак чуття підказувало Марселю Павловичу, що публічні виступи тепер небезпечні. Вже сиділо колишнє партійне керівництво інтелігенція Біробіджану, вже були розстріляні члени Єврейського антифашистського комітету. Городиський був змушений відмовитись від своєї ідеї.
У жовтні 1952 року на авансцену вийшов ще один негідник – агент 5 відділу 5 Управління МДБ СРСР Муравін. Провокатор приїхав з Москви з рекомендаційним листом від близьких знайомих Марселя Павловича і встановив з ним довірчі стосунки. За нетривалий термін перебування в Києві Муравін перекрив дані, що були у чекістів. Городиський, випливало з його доносів, – націоналіст та ворог радянської влади!
Під час зустрічі з агентом на своїй квартирі Марсель Павлович показав тому оригінал судової справи колишнього редактора газети «Киянин» Василя Шульгіна, який у 1913 році виступив проти інсценованої царським урядом «справи Бейліса». Шульгін звинуватив лицемірство царського правосуддя, що підтримало черговий кривавий наклеп. Показуючи агенту справу, Марсель Павлович сказав: «Це – дорогоцінна реліквія. Насправді ця “справа” повинна була б зберігатись у Музеї революції. Але навряд зараз там зацікавляться таким матеріалом. Не ті часи. Є одне іноземне посольство в СРСР, куди я цю штуку із задоволенням віддав би і де її прийняли б, як історичну святиню. Це – посольство держави Ізраїль».
Згідно з повідомленням Муравіна, Городиський в бесіді з ним не лише висловлював сіоністські ідеї, але й допустив «зневажливий випад» на адресу Сталіна та ряду керівних посадовців ЦК КПРС.
Агентура, що невтомно шпигувала за Городиським, відзначала, що він після свого відсторонення від служби продовжив підтримувати дружні зв'язки з «націоналістичними елементами» з-поміж юристів та під час зустрічей критикувати радянську політику. Його близькі друзі та колеги Лев Ізаров, Барер та Ісак Хацет також були взяті в активну розробку.
Незважаючи на всю серйозність свого стану, Марсель Павлович тримався абсолютно спокійно та намагався допомагати іншим. Один з його родичів, також адвокат, з міста Ізяслав Хмельницької області, потрапив під коток репресій. Його звинуватили в тому, що він використовував трибуну державного суду для антирадянської агітації. Пори те, що адвокат на момент вчинення «злочину», у якому його звинуватили, перебував у іншому місці, – чекісти все одно збирались його посадити. Марсель Павлович почав допомагати родичу в його справ, сам щохвилинно ризикуючи бути заарештованим.
1 грудня 1952 року на засіданні Президії ЦК КПРС Сталін заявив всім присутнім: «Будь-який єврей-націоналіст – це агент американської розвідки. Євреї-націоналісти вважають, що їх націю врятували Сполучені Штати. Вони вважають себе винними американцям…» В умовах радянської диктатури це могло означати одне – заклик до колективної розправи. По Києву почали поширюватись чутки, що на залізничну станцію от-от прибудуть вагони для депортації єврейського населення.
8 грудня 1952 року оперуповноважений 4 відділу 5 Управління МДБ УРСР молодший лейтенант Алферов терміново сигналізував вгору про продовження розробки Городиського як можливого організатора націоналістичної діяльності. Від подальших репресій адвоката врятувала лише смерть Сталіна.
В кінці 1953 року на театральну сцену Радянського Союзу вийшла п'єса Леоніда Зоріна «Гості». Марсель Городиський став прообразом одного з її героїв – незаконно вигнаного з колегії адвоката. Боротьба київського адвоката за своє чесне ім'я стала відома всій країні, хоч п'єса і протрималась на сцені недовго.
Знов зайнявшись адвокатурою, в театр Марсель Павлович вже не повернувся. Марсель Городиський із подвоєною енергією почав братись за найважчі справи, не боявся, на відміну від багатьох своїх колег, подавати касаційні скарги. В радянському суді вважалось, що захисник, незгодний з рішенням суду, неправий та заслуговує як мінімум догани.
Його справи з часом стали взірцевими у практиці радянської адвокатури. Про нього писали не лише в СРСР, але й на Заході. До прикладу, в паризькому журналі «Відродження» за 1970 рік справа Марселя Городиського приводиться як взірець рятівної ролі адвоката у радянських умовах. Мова йшла про справу Новинської.
Вперше про справу Новинської написали в «Літературній газеті». Молоду жінку, лікарку Новинську, засудили на 8 років тюрми за звинуваченням у жахливому злочині – вбивстві новонародженого. Суд взяв до уваги лише свідчення санітарки Березової, свідчення підсудної його не цікавили. На щастя Новинської, Марсель Городиський провів ретельну перевірку обставин злочину. Виявилось, що Березова збрехала, щоб уникнути відповідальності за власну мимовільну помилку. Марсель Павлович добився того, щоб Верховний Суд Української РСР звільнив Новинську.
Для того, щоб рятувати громадян в суді, Марсель Павлович розробив власну систему. Про неї згадував видатний юрист, професор Валеріан Молдован, що потрапив студентом юридичного факультету на початку шістдесятих років на практику до Городиського. Молдована вразила та агресивність, з якою Марсель Павлович опитував своїх клієнтів, буквально атакуючи їх як прокурор, суддя чи представник потерпілого. Пізніше молодий спеціаліст зрозумів, чому Городиський мав таку популярність. Марсель Павлович «тренував» себе та клієнта перед розглядом справи в суді. До того ж така перехресна перевірка фактів допомагала йому вибудувати лінію захисту таким чином, щоб підвести суддю до правильних висновків. До виступу в суді Городиський та його підзахисний були зазвичай готові на всі сто процентів.
У 1968 році Марсель Павлович став головою криміналістичної секції колегії адвокатів та членом методичної ради по адвокатурі Юридичної комісії при Раді міністрів Української РСР. У 1969 році він доклав значних зусиль до виходу Науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу УРСР, виконавши роль його спецредактора. Він суміщав юридичну практику з читанням лекцій з ораторського мистецтва на юридичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
Не забував адвокат і творчу спільноту. У 1961 році він видав книгу про історії київського театру «Соловцов», виступав у пресі зі спогадами про Костянтина Хохлова, Коте Марджанішвілі та багатьох інших. Цілий Київ збирався у нього вдома: говорити про мистецтво та творчість, читати заборонені вірші.
Відомий радянський актор, естрадний артист, читець-декламатор Дмитро Журавльов так писав про своє знайомство з подружжям Городиських: «Відразу ж мені стало дивовижно по собі у цьому домі, атмосфера якого була пронизана любов'ю до мистецтва». Дві невеликі кімнати комунальної квартири, де жили Городиські, були доверху набиті книгами та журналами. Відвідуючи Київ, після основного концерту Журавльов зазвичай давав другий – на квартирі у Марселя Павловича.
У 1970 році Марсель Городиський провів свою останню справу. Вона була пов'язана із вбивством дівчини. Троє обвинувачених були засуджені до найвищої міри покарання – розстрілу. Однак Верховний Суд РРФСР у касаційному порядку вирок скасував та провадження у справі припинив за недоведенням провини. Була висунута нова версія стосовно такого собі Запорожцева. Марсель Павлович взявся захищати чоловіка, оскільки був цілковито впевнений у його непричетності до вбивства.
Повісити вбивство на Запорожцева звинуваченню не вдалось. У скарзі в порядку нагляду Городиський провів глибокий аналіз всіх доказів та розкрив процесуальні порушення. Вони, як виявилось, і призвели до судової помилки.
Вирушивши до Москви, Марсель Павлович виклав свою скаргу Верховному Суду СРСР, але розуміння там не зустрів. 21 січня 1971 року, прийшовши з Верховного суду в готель, він відчув біль у грудях. Через кілька хвилин Марселя Павловича не стало – інфаркт. Надто близько до серця він приймав справи своїх підзахисних. Марсель Городиський був похований у Києві поруч із померлою за кілька років до цього дружиною.
Через два роки його наглядову скаргу уважно вивчили. Вирок був опротестований та скасований, а справу проти Запорожцева закрито. Через два роки після смерті Марселя Павловича його полум'яне слово врятувало невинну людину. До цього часу досвід Марселя Городиського вивчають студенти-юристи. Живі його книги та статті, завдяки котрим ми знаємо про становлення українського театрального мистецтва. Його героїчне служіння людям – приклад для нас всіх.
12.02.2022
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга