top of page

Олександр Глаголєв

1872 – 1937


У жовтні 1905 року в Києві кипіли пристрасті. Намагаючись протистояти революційно налаштованій молоді, робітникам, інтелігенції, що відкрито виступили проти напівфеодальної влади Романових, царський уряд закрив очі на «патріотичні» демонстрації чорносотенців. Давши громилам карт-бланш на злочини, влада обрала головною жертвою традиційного ворога – єврейське населення. І, як пізніше стверджував сенатор Федір Турау, що досліджував причини заворушень в Одесі та Києві, серед ініціаторів погромів у низці випадків були не лише маргінали, дрібні торгівці та ремісники, що конкурували з євреями, але й поліційні чиновники.

В один із цих осінніх днів, коли ситуація в Києві абсолютно вийшла з-під контролю, розлючений натовп, що йшов по Подолу до єврейських лавок, побачив вдалині православні хоругви. Прямо до натовпу через Контрактову площу, повз Гостинний двір рухався хресний хід. Хресний хід співав «Святий Боже…», а на чолі його йшов настоятель храму Миколи Доброго отець Олександр Глаголєв. В повному ієрейському одязі, з хоругвами та хрестом, Глаголєв поспішав запобігти погрому.

Незабаром з другого боку з'явився ще один хресний хід. Очолював його отець Михайло Єдлінський, друг Глаголєва, що був разом з ним учасником Київського релігійно-просвітницького товариства і служив настоятелем церкви Бориса і Гліба. Два хресних ходи з'єднались на перетині вулиць Братської та Олександрівської та підійшли впритул до агресивного натовпу. Священники звернулись до одновірців з полум'яною промовою, переконуючи не займатись злою, нехристиянською справою. Через деякий час натовп зупинився: озброєні сокирами і ножами погромники познімали шапки і зі співом «Спаси, Господи, люди Твоя…» почали розходитись. Погром не відбувся.

Ієрей Глаголєв був не лише приходським священником. Видатний науковець, що захоплювався давньоєврейською мовою, він, як ніхто інший розумів гнаний народ. І, як справжній християнин, неодноразово намагався допомогти синам Ізраїлевим у їх бідах та скорботах.
Друг сім'ї Булгакових, що давав шлюб у 1913 році письменнику Михаїлу Булгакову і його першій дружині, Тетяні Лаппу, Олександр Глаголєв відомий поціновувачам літератури як чоловік, що став прототипом отця Александра з роману «Біла гвардія». (Булгакознавці формулюють трохи по іншому – отець Александр, єдиний із героїв роману “Біла гвардія”, увійшов до роману під своїм ім'ям).

Народився Олександр 14 лютого 1872 року в селі Покровське Тульської губернії в сім'ї Олімпіади та Олександра Глаголєвих. У сім'ї були ще діти: Наталія, Віра та Федір. Олександр-старший був священником, походив зі спадкових дворян. З самого дитинства Саша-молодший вирізнявся непересічними здібностями до навчання, зачитувався житіями святих. Роздивившись у синові талант, батько відправив його навчатись у Беївське духовне училище Тульської єпархії. Після його закінчення Саша Глаголєв продовжив навчання в Тульській духовній семінарії, де затьмарював всіх однокашників своїми талантами, зокрема, у вивченні іноземних мов, давніх та сучасних. Крім давньоєврейської, давньоарамейської, давньогрецької та латини Глаголєв на відмінно знав французьку, німецьку, англійську мови, і ще майже десяток інших.

У 1894 році Олександр Глаголєв вступив на казенний кошт у Київську духовну академію. Там його успіхи в навчанні знову вразили керівництво. Через чотири роки, за рекомендацією відомого палестинознавця і гебраїста Іоакима Олесницького, Олександра залишили у Київській духовній академії, як професорського стипендіата. З червня 1899 року він виконував обов'язки доцента на кафедрі давньоєврейської мови та біблійної археології, а в листопаді 1900 року призначений туди ж доцентом.

У 1899 році він, молодий науковець, що подавав надії, одружився. Його обраницею стала Зінаїда Петрівна Слєсаревська, донька помічника бібліотекаря Київської духовної академії Петра Кириловича Слєсаревського. У пари народилось троє дітей: Олексій, Сергій та Варвара. Під час Другої Світової Війни Сергій служив в армії, а Варвара була зі своїм чоловіком, військовим полковником, в Ічні.
Між сімейними турботами і роботою Олександр Олександрович знаходив час, щоб писати дисертацію. У вересні 1900 року Глаголєв був удостоєний ступіню магістра богослов'я за створення «Старозавітного Біблійного вчення про Ангелів». Через багато десятиліть священник Олександр Мень казав про його дисертацію так - «Глаголєв …висловив низку цінних думок, іноді передбачивши висновки сучасної біблеїстики».

Олександр Глаголєв був членом київського відділення імператорського Палестинського православного товариства, Церковно-історичного і археологічного товариства при Київській духовній академії. Був членом Комісії по науковому виданню слов'янської Біблії, а також співпрацював з різноманітними церковними журналами, Олександр Олександрович став автором коментарів на Третю і Четверту книги Царств, книги Товіта, Притч, Пісні Пісень, пророків Наума, Авакума, Софонії, Аггея і на Соборні Послання, написані для «Тлумачної Біблії», що виходила під редакцією А. П. Лопухіна і його наступників.

Цікавився Глаголєв і сучасним сіоністським рухом. В 1902-1905 роках була опублікована його робота під назвою «Сіоністський рух у сучасному єврействі ставлення цього руху до всесвітньо-історичного завдання біблійного Ізраїлю». У 1905 році, в зібранні Церковно-історичного і археологічного товариства, Глаголєв читав реферат про Сьомий всесвітній сіоністський конгрес, що пройшов у тому ж році у Базелі.

Однак не лише наукова і педагогічна діяльність цікавила Глаголєва. Людина, що глибоко вірує, Олександр Олександрович вирішив продовжити свою священницьку династію. В травні 1903 року він був висвячений в ієрея церкви Всіх Святих, котра знаходилась на Щекавиці. Незабаром, 15 червня, його перевели настоятелем церкви Миколи Доброго в Києві на Подолі, де йому довелось служити понад 30 років.

Продовживши викладати в духовній академії, гебраїст Глаголєв був відданий своєму основному предмету і обурювався новим академічним уставом, що вступив у дію восени 1910 року і скасовував обов'язкове вивчення у академії давньоєврейської мови. Боротьба за повернення івриту на першому курсі академії була довгою, але, у підсумку, мала успіх. Влітку 1911 року Олександр Олександрович керував першою паломницькою екскурсією студентів Київської духовної академії на Святу землю.

Однак головною подією життя ієрея Глаголєва в ці роки була його участь всесвітньо відомому процесі Бейліса. Але якщо раніше у порятунку київських євреїв йому допомагала здатність переконувати натовп, то тепер отцю Олександру довелось мати справу з судом присяжних і оскаженілою правою пресою. Справа Бейліса почалась так. У 1911 році в Києві поширилась чутка про те, що вбитий у глиняних кар'єрах, на Татарці, підліток Андрій Ющинський став жертвою таємного єврейського ритуалу. Через кілька місяців за звинуваченням у вбивстві хлопчика був заарештований працівник цегельного заводу, що містився поруч – Мендель Бейліс. В умовах політичної кризи 1911 року російським правим потрібна була гучна подія для підкріплення їх позицій і тому звичайне кримінальне вбивство почало перетворюватись у «кривавий наклеп».

При першій передачі справи до суду, в травні 1913 року, Олександр Глаголєв надав свою експертизу, котра повинна була з'ясувати, чи було вбивство Андрія Ющинського ритуальним. Він був запрошений до участі в суді, як фахівець по Старому Заповіту, культурі та звичаям єврейського народу. Глаголєв стверджував, що закон Мойсея забороняю пролиття людської крові і вживання її у їжу. Талмуд й інші тексти рабинів цей закон не скасовували і не пом'якшували, тому, на думку Глаголєва, звинувачення євреїв у використанні крові з ритуальною метою мало абсолютно абсурдний характер. Його висновки пізніше підтвердили інші експерти з боку захисту: академік Павло Коковцов, один зі значних гебраїстів і семітологів країни, професор Петербурзької духовної академії Іван Троїцький, московський казенний рабин Яків Мазе, а також філософ та гебраїст Павло Тихомиров.

Попри цькування з боку «споконвічно російських» кіл, отець Олександр зайняв під час процесу принципову позицію. І в результаті звинувачення цілком програло богословський диспут. Незабаром нещасний Бейліс був виправданий і назавжди зі своєю сім'єю покинув Росію.

У 1914 році отець Олександр був висвячений у протоієрея. Під час Громадянської війни і після приходу до влади більшовиків він продовжував служити в храмі Миколи Доброго. В 1923 році, після арешту єпископа Василія Богдашевського, він почав виконувати обов'язки ректора Київської духовної академії. Після офіційного закриття академії в травні 1924 року Глаголєв ще три роки проводив заняття у формі богословсько-пастирських курсів.

На початку 1930-х років Глаголєва органи НКВС УССР вигнали з його дому. Він з дружиною знайшов притулок на майданчику сходів, що вели на дзвіницю. Там стояла скриня, на якій отець Олександр спав. На другому майданчику цих сходів матушка Зинаїда готувала.

Тоді ж він був заарештований за звинуваченням у належності до «Істинно-православної церкви» і протягом пів року перебував в ув'язненні у Лук'янівській тюрмі. Його старший син, Олексій, у травні 1932 року також був заарештований, але незабаром звільнений через відсутність доказів.

Через кілька років храм Миколи Доброго був закритий і розібраний і протоієрей Глаголєв почав служити в храмі Миколая Набережного. Туди ж перейшов його старий товари, Михайло Єдлінський, з котрим вони під час Першої російської революції втихомирювали погромників.

Після розгрому храму отця Олександра чекала ще одна втрата – у 1936 році померла його дружина, матушка Зінаїда. Хвилювала Олександра Олександровича і доля його старшого сина, студента фізико-математичного факультету Київського педагогічного інституту. Тендітний інтелігент, Олексій демонстративно сповідував православ'я: у 1936 році, на очах у всіх, він ніс на собі вулицями Подолу хрест, що був скинутий з купола церкви Миколи Доброго. Всупереч погрозам, Олексій беріг скинутий хрест, як і інші предмети культу, у себе в квартирі.

Вдруге і в останнє за протоієреєм Олександром Глаголєвим прийшли 20 жовтня 1937 року. У одній справі з ним проходив митрополит Київський Костянтин (Дьяков), заарештований органами прямо під час служби у Покровському храмі. Дьякову і Глаголєву в жовтні 1937 року було висунуто звинувачення в тому, що вони були активними учасниками «антирадянської фашистської організації церковників». Під цим казенним штампом чекістів було приховано керівництво Дьяковим і Глаголєвим в Україні підпільною «тихонівською церквою», що відмовилась від співробітництва із більшовицьким режимом. Насправді до «тихонівської» чи підпільної «Істинно-Православної Церкви», опозиційно настроєної відносно прорадянського «новітнього» руху в Російській православній церкві, отець Олександр, швидше за все, стосунку не мав. У 1934 році, коли один із лідерів «Істинно-Православної Церкви», єпископ Дамаскін (Цедрік), відвідав протоієрея Глаголєва і запропонував тому приєднатись до «Істинно-Православної Церкви», отець Олександр відповів відмовою. Він вважав, що краще мати чинну офіційно парафію і триматись під тиском до кінця, ніж іти у підпілля.

Розслідування у справі київських священників проводив оперуповноважений 4 відділу УДБ НКВС УРСР Зуся Гольдфарб. Ні одного протоколу допиту протоієрея Глаголєва у справі немає. Залишилось тільки кілька «власноручних» заяв. У першій з них сказано, що Олександр Глаголєв приблизно на початку 1936 року «увійшов до кола контрреволюційних настроїв і прагнень», що застосовується у об'єднаній церковній практиці. Ця заява переривається на середині речення.

У другій заяві, датованій 23 жовтня 1937 року, Олександр Олександрович докладно розписує свій розпорядок дня, повідомляючи, що з таким щільним графіком він мав вкрай обмежені можливості відвідувати своїх знайомих. Зокрема, це стосувалось архієпископа Волинського і Житомирського Філарета, арештованого 16 червня 1937 року співробітниками НКВС. Через крихітний розмір квартири, розміщеної у дзвіниці, вказував у своїй заяві Глаголєв, до нього дуже рідко приходили і його духовні діти. Навіть у найстрашніших умовах отець Олександр боявся нашкодити невинним людям.

Через чотири дні протоієрей Глаголєв написав, що повідомить слідчому НКВС про свою антирадянську діяльність, котра, однак, не виглядала йому такою, що порушує його «громадянську лояльність до влади». Серед довгого переліку «провин» Глаголєва зазначались поїздки до Москви до патріаршого місцеблюстителя Сергія без узгодження з органами ДПУ, рецензування наукових робіт та проведення лекцій для охочих продовжити свою богословську освіту, навіть отримання грошового переказу від професора Белградського університету Федора Тітова, що надіслав 10 доларів дітям священномученика або т.з. Київського новомученика. Слід відзначити, протоієрей Глаголєв своїх заяв не підписав.

Згідно з матеріалами справи, Олександр Глаголєв помер 25 листопада 1937 року у терапевтичному відділенні тюремної лікарні. Пробувши понад місяць під слідством, священномученик ніби-то помер від уросепсису і сердечної недостатності. Раніше на подібні проблеми зі здоров'ям він ніколи не жалівся. Священник пішов з життя так само загадково, Київський митрополит Костянтин Дьяков, що проходив у цій же справі, і помер у тюрмі від артеріосклерозу сосудів 10 листопада 1937 року.

На цей дивний факт через багато років звернув увагу замісник начальника відділу нагляду за слідством органах держбезпеки Г. Малий, що займався переглядом справи. Зокрема, до справи була додана тільки копія акту про смерть Глаголєва, а не оригінал. В копії було написано, що Олександр Олександрович помер 25 листопада 1937 року, в той час, як у постанові про припинення справи чекісти вказали, що Глаголєв помер на місяць пізніше. Лікарського висновку про смерть Костянтина Дьякова навпаки у справі не було зовсім. При цьому у доданих до справи актах про смерть було вказано, що 10 листопада 1937 року, під час допиту, в приміщенні НКВС УРСР померло дві особи – без жодних особистих даних.

Не пережив арешту і протоієрей Михайло Єдлінський, друг і брат Глаголєва у Христі, заарештований наступного дня після отця Олександра і розстріляний 17 листопада 1937 року.

У 1941 році, після початку німецько-радянської війни, старший син загиблого отця Олександра залишився із сім'єю у Києві. Олексій Глаголєв був висвячений у сан ієрея і почав служити у відкритому «теплому» храмі Іоанна Воїна, що знаходився при Покровській церкві.

Під час війни сім'я Олексія Глаголєва, як і його мученик-батько, знову рятувала людей. Олексій Глаголєв і його дружина, Тетяна Павлівна, донька Магдалина і син Ніколай, ризикуючи життям, протягом двох років переховували у себе єврейку Ізабеллу Міркіну та її дочку Ірину. Глаголєви запам'ятались киянам і як рятівники сім'ї Димитрія Пасєчного, а також як люди, що марно намагались визволити з лап нацистів сім'ю хрещених євреїв Гермайзе. Восени 1943 року, перед самим звільненням Києва, Олексій Олександрович з сином Ніколаєм потрапили у німецький концтабір на вулиці Артема. На щастя, їм вдалось втекти і дочекатись приходу Червоної армії.

У 1963 році проходило нове розслідування у справі протоієрея Олександра Глаголєва. Його ініціатором став син Олексій, чию героїчну поведінку під час окупації відзначила влада. Cлідчим КДБ вдалось розшукати у Тбілісі колишнього співробітника НКВС Зусю Гольдфарба, що вів справу священномученика. Колишнього чекіста, а тепер військового пенсіонера, що приїхав до Києва, допитали. За його словами, у Києві він дійсно вів справу одного священника, але у якому році це було і як звали підслідного, сказати було важко. Запам'ятав він лише факт, що вийшовши із кабінету ще до початку допиту, він залишив священника з кимось із співробітників. Коли повернувся, побачив, що підслідний лежить на підлозі без дихання. Лікар, якого викликали змушений був констатувати смерть від хвороби, що різко загострилась. Йшлося у розповіді колишнього слідчого ніби то про смерть Київського митрополита Костянтина Дьякова.

Гольдфарб стверджував, що хоч і підписав основні документи у справі Глаголєва, але допити його не проводив. І взагалі, жодних недозволених методів ведення слідства під час його роботи слідчим НКВС стосовно арештованих не застосовувались. Ці свідчення відрізнялись від спогадів священника Кондрата Кравченко, котрий сидів разом із Глаголєвим у Київській тюрмі. За його словами, отця Олександра допитували 18 разів, при цьому під час нічних допитів його заставляли годинами стояти із задертою головою. На всі питання отець Олександр відповідав: «Господи, помилуй».

У 1963 році влада вирішила не реабілітувати Олександра Глаголєва. Зміни стались лише через три десятки років, коли Україна стала незалежною. Постановою Генеральної прокуратури України від 15 вересня 1993 року кримінальну справу стосовно Олександра Глаголєва і Костянтина Дьякова було припинено за відсутністю у їх діяльності складу злочину.

Ще раніше, 12 вересня 1991 року, ізраїльський державний національний меморіал Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» нагородив Олексія і Тетяну Глаголєвих, а також їх дочку Магдалину (по чоловікові Пальян) почесним званням Праведник народів миру. 8 жовтня 2000 року почесне звання Праведник народів миру було присвоєне і онукові отця Олександра – Ніколаю Глаголєву. Також Праведниками народів миру визнана сім'я Сергія Глаголєва. В той час, коли він був на фронті, його дружина Марія з матір'ю Олександрою Єгоричевою і сестрами допомагали рятувати євреїв з Бабиного Яру.

11.05.2024


Бібліографія і джерела:

bottom of page