Дехто з підпільників вважав, що як тільки почнеться операція з ліквідації Пружанського гето, його потрібно буде підпалити. Члени юденрату, пов'язані з підпіллям, навпаки, боялись таких розмов: у екстремальних ситуаціях люди намагаються виконувати накази, а не йти на смертельний ризик.

У жовтні 1942 року до лісу нарешті вийшла перша група підпільників. Для цього з гето на арійську сторону був проритий довгий тунель. Йти до партизан треба було тільки за попередньою домовленістю. Складність була і в тому, щоб відрізнити радянських партизанів від банд мародерів, що грабували села: вони теж називали себе партизанами.

Вихід другої групи, в котру був включений Ісраель, був прискорений трагічними подіями. Під час зустрічі трьох підпільників з головою юденрату Яновичем, що відбулась 20 січня 1943 року, до будівлі під'їхав начальник місцевого гестапо. Увійшовши до кабінету, він тут же вихопив пістолет і почав стріляти у присутніх. Трьом, однак, вдалось утекти, забравши з собою із гето групу молодих людей.

Через кілька годин по Пружанах були розклеєні листівки. В тексті говорилось, що все населення гето буде покаране за надання притулку трьом «терористам». Німці попереджали, що гето буде поділене на чотири частини, мешканців яких почергово будуть відправляти до Білостоку. По Пружанах відразу ж поширились чутки, що насправді мова йшла про відправку населення у якесь страшне місце в Сілезії.

Ще до появи листівок Ісраель знав, що чекає на Пружани: масове знищення місцевого населення. Не чекаючи на розправу, Ісраель Берестицький зібрав речі, прихопивши приготований для цього дня невеликий револьвер, 17 патронів до нього і дві «лимонки».

На світанку 29 січня 1943 року він побіг до дядька Янкеля і тітки Рахелі і попросив їх відпустити двох двоюрідних братів – Сімху і Лейба – та сестру Ельку до лісу. Не пустивши племінника далі порогу, вони вигнали його геть, кричучи: «Ти вирішив нас знищити!» Забігши до бабусі Етель і попрощавшись з нею, тіткою Гітель, її чоловіком Шломо Рабіновичем та їх дітьми, хлопець пішов до підпільниці Ельки Ротенберг, з якою заздалегідь домовився діяти разом.

Навколо відбувався справжній кошмар: знаючи, що їх відправляють на смерть, хтось із євреїв ховався у попередньо підготованих укриттях, а хтось діставав сховане раніше золото, щоб в потрібний момент піти, підкупивши поліцаїв.

Вночі, прийшовши з Елькою до раніше домовленого місця збору – хліва, Берестицький побачив групу людей. Хтось в ізоляційних рукавицях розрізав колючий дріт під напругою. В той же момент по групі відкрили вогонь. Тікаючи під кинджальним вогнем через поле в напрямку кущів, Берестицький втратив з поля зору свою супутницю. Довелось йому з гранатою в руці вибиратись наодинці.

Шлях лісами зайняв кілька днів. Опинившись на одному з дальніх хуторів у складі групи людей, що втекли із Пружан, Берестицький встановив зв'язок з партизанами, які діяли в околицях. Однієї ночі за ними приїхали. Посадивши молодих та міцних євреїв, в тому числі й Ісраеля, на зимові сани, партизани відвезли всіх до розміщення загону імені Кірова, що стояв на узліссі, в двох з половиною кілометрах від містечка Лисково Ружанського району.

Щастю Ісраеля не було меж. Момент, якого він чекав так довго, нарешті настав! Тепер він буде не жертвою, а месником! За наказом начальника штабу загону Григорія Дорофєєва євреїв, що прибули, розподілили у різні роти. Ісраель отримав в руки особисту зброю. Це була іржава радянська гвинтівка з 16 патронами. Вручаючи зброю, партизани сказали: «Це твоя дружина, ти будеш з нею не тільки вдень, але й вночі. Ніколи з нею не розлучайся». Ісраель прийняв гвинтівку і, ніби дружину, поцілував.

На початку квітня 1943 року Берестицький відправився на своє перше бойове завдання. Посилений взвод у складі 20 партизан висунувся вночі. Йшли близько 25 кілометрів по лісі, в страшний холод, під пізнім снігом і сильним вітром. Нарешті дійшовши до другого узлісся, бійці почули від командира своє завдання: згідно з розвідданими, рано вранці озброєний загін німецької піхоти повинен був перейти розміщений поблизу невеликий дерев'яний міст. Це були карателі, спеціально навченні «полюванню» на партизан. Їх і треба було «зустріти».

Бійці залягли в засідку. Через пару годин почули: наближаються німці. Не встиг Ісраель
зрозуміти, що відбувається, як хтось дав чергу з кулемета. За ним затріщали автомати, почали бахати одиничними «трьохлінійки». Юнак через незвичку перебував в такому сум'ятті, що навіть не міг зрозуміти, в якому напрямку стріляти. Поки Ісраель розбирався із запобіжником і думав, куди ж вистрілити, німці, оговтавшись від несподіванки, відкрили по партизанах щільний вогонь. Командир скомандував всім відступати.

Взвод повернувся в партизанський табір без втрат. Дуже скоро командир почав перевірку зброї. Коли черга дійшла до Берестицького, командир оглянув патронник його гвинтівки, понюхав ствол і при всіх заявив: «Не бачу слідів стрільби». Він буквально просвердлив Ісраеля поглядом і зарепетував: «Чому не стріляв по “своїм” німцям – своїй цілі?» Молодий боєць був настільки розгублений і знічений, що нічого не зміг сказати на свій захист. Командир продовжив перевірку, а над Берестицьким нависла серйозна небезпека. Тільки після довгих з'ясовувань йому все ж дали можливість виправити помилку. Через кілька днів, сидячи біля вогнища, досвідчені бійці-євреї йому пояснили: «Ти повинен був стріляти з гвинтівки, навіть якщо не бачив противника. Коли твої товариші стріляють, ти теж стріляєш, хоча б просто у повітря, щоб справити враження на ворога: так він думає, що йому протистоїть більше людей, ніж насправді».

В партизанському загоні євреям доводилось боротись за право називатись справжніми бійцями. Євреїв приймали в партизанських землянках з підозрою. Колишні оточенці та місцеві селяни вважали євреїв боягузами та тягарем. Немало було смішків, жартів і антисемітських висловлювань. Іноді лісові солдати придумували про колишніх в'язнів гето зовсім вже небилиці: «Вони дали німцям срібло, золото, діаманти – так і пішли, щоб даремно їсти тут наш хліб».

Доходило до прямого насилля. В березні 1943 року, повернувшись із успішного рейду на залізниці, один із партизан перебрав з алкоголем. Сильно напившись він прийшов у землянку до партизанки Ріни Фрідман. П'яний «герой» згвалтував дівчину, а потім застрелив її. Душогуб розраховував, що цей жахливий злочин зійде йому з рук. Однак про нього дізнався уповноважений білоруського Штабу партизанського руху по Брестській області Іван Бобров. Його разом із спеціальною слідчою групою висадили з парашутом у місце дислокації табору. Військово-польовий суд засудив насильника до смертної кари: його розстріляли відразу ж після винесення вироку.

Через пару місяців служби Ісраель частиною інших партизан був переведений в загін імені Дімітрова тієї ж партизанської бригади. Загін налічував близько 300 бійців і знаходився біля села Трухановичі, недалеко від Новогрудка. Його командир Дмитрій Дімітров, однофамілець і земляк революціонера, був молодим порядним чоловіком. Ставлення до всіх підлеглих у нього було однакове. Ісраель потрапив у зовсім інший світ.

Дімітрівці часто вступали у відкритий бій з ворогом. Незабутня битва з гітлерівцями відбулась 1 листопада 1943 року біля села Бєлєвичі Івацевичського району. Серед ночі розвідка донесла, що на станцію прибула колона німецьких штрафників, які збирались ліквідувати партизан в селах Запольє і Бєлєвічі, що були поруч, конфіскувати худобу та депортувати молодих людей на роботу в Німеччину.

Загін імені Дімітрова зайняв оборону рано вранці і гідно зустрів окупантів. Однак і серед партизан втрати були великі. На очах у Ісраеля Берестицького в цьому бою загинуло багато його друзів по зброї, був важко поранений і комісар загону Федір Савін.

З початком масового наступу Червоної армії, в кінці червня 1944 року, Ісраель Берестицький брав участь в атаках на окупантів, що відступали. Зі сходу на захід, по дорогах та лісових стежках, в паніці відступали не лише німці, але й місцеві, що з ними співпрацювали. Підриваючи мости в районі Труханович, Пружан, Косово та Слоніма, перекриваючи шляхи до відступу, загін щоденно «давав прикурити» ворогу, що тікав.

12-17 липня 1944 року Пружанський район Брестської області був звільнений силами 50-ї і 28-ї армій 1-го Білоруського фронту. Більшість місцевих євреїв із розформованих партизанських загонів повернулись в рідні містечка та міста. Багато зайняли там посади в цивільній адміністрації, в міліції, партійних органах і органах НКВС. Ісраеля Берестицького разом з його товаришами по зброї Шайке Померанцем, Мішкою Рєзніком і Мотелем Шапірою призвали в Радянську армію.

Хлопчик, що втік колись із Лодзі, Малеча, Березовського гето і Пружан, став бійцем 162 гвардійського стрілецького полку 54 гвардійської стрілецької дивізії. У складі роти автоматників Берестицький пройшов з боями на південь: від Бресту до Любліна. Потім його бойовий шлях лежав на північ: до Варшави, вгору по ріці Вісла. Як колишній партизан, Ісраель користувався у товаришів по службі та керівництва повагою та довірою і був прийнятий прямо в окопі в комсомол. Із автоматників його перевели в командири відділення взводу пішохідної розвідки.

Передана в кінці вересня 1944 року 3-му Білоруському фронту 54-та стрілецька дивізія просунулась до кордонів Східної Прусії. На розвідників покладали найнебезпечніші та найважчі завдання.

За бої, що проходили у Східній Прусії, Берестицький був нагороджений медаллю «За відвагу». Під час штурму позицій противника в районі важливої розв'язки залізничної і шосейної доріг Ісраель першим увірвався в німецьку траншею і поклав з автомата чотирьох фріців. Незважаючи на контратаки, що провадили німці, позицію Берестицькому вдалось утримати.

Постійно ходив «за язиком», штурмував німецькі укріплення, прокладав піхоті дорогу по замінованих снігових полях, при цьому гвардії сержант Берестицький ніяк не міг звикнути до поведінки бійців Червоної армії. Маршуючи по пруських містах і селах, бійці спостерігали нерідко результати «роботи» своїх же побратимів. Нахлявшись самогону, вояки ловили по підвалах молодих німкень і без особливих сантиментів гвалтували. Ті, хто чинив спротив, гинули на місці. Як вибачення у багатьох була заготована одна-єдина фраза: «Війна все одно все спише». У подібних неподобствах нерідко брали участь офіцери і навіть контррозвідники із «Смершу», що запрошували з собою «на діло» Ісраеля, який знав німецьку мову. Від подібного бійця вивертало, хоча він відчував таку ж палаючу ненависть до вбивць.

Із Прусії бійці 162-го гвардійського полку були перекинуті в Бреслау. Командир дивізії генерал-майор Данилов зачитав перед бійцями наказ: «Взяти лігво ворога!» Ісраель Берестицький взяв участь у розчищенні територій, що прилягали до дороги Бреслау-Берлін. Радянські танкісти зі швидкістю 50-40 кілометрів на добу йшли напряму в сторону німецької столиці, але на узбіччях доріг німці залишили величезну кількість блокпостів. На них стояли бійці «фольксштурму»: старі або зовсім молоді учасники Гітлер'югенду. Свист куль нікого з них не зупиняв, бились вони до останнього.

В боях в Центральній Німеччині колишній партизан знову проявив себе безстрашним і винахідливим воїном. При знищенні угрупування противника в районі міста Барут, 27 квітня 1945 року, німці намагались прорвати бойову охорону і приєднатись до своїх війська у Берліні. Ісраель, що знаходився у цей час на КП полку, очолив групу розвідників, яка взяла в полон німецького підполковника. Володіючи німецькою мовою, Берестицький швидко його допитав, дізнався від гітлерівця поставлене завдання і силу угрупування, що протистояло червоноармійцям. В результаті за особистої його участі було взято в полон 137 німецьких солдатів і 7 офіцерів. Наступного дня відділення Ісраеля знищило понад 20 гітлерівців і 83 особи взяло в полон. За виявлену мужність та відвагу гвардії сержант був нагороджений орденом Червоної Зірки.

В ніч на 3 травня 1945 року полку був даний наказ покинути район Берліна і рухатись в сторону чехословацької столиці – Праги.

Останні дні війни були найсумнішими. Вдень і вночі маршуючи в сторону Праги, Берестицький думав про свою матір Фріду, молодшого брата Сімху, про всю сім'ю. «Чому у всіх народів є батьківщина, всі повертаються до себе додому, і тільки у нас, вічних вигнанців-євреїв, рідного кута нема?!» – гвардії сержант згадував, як в дитинстві мріяв з друзями із «Ха-Шомер ха-Цаір» поїхати в Палестину і своєю працею збудувати там державу. Десь там, в далекому Ерец-Ісраель, росло дерево, посаджене від імені Ісраеля на честь його бар-міцви.

Дійшовши з полком до Праги, як перекладач Ісраель допомагав контррозвідці «Смерш» вичислити, хто з пійманих був німцем, а хто – «власівцем». Останні частенько «забували» рідну мову, зірвавши з себе «національні» нашивки.

Після капітуляції угрупування противника, полк ненадовго залишився біля Праги. У звільнення Ісраель іноді приїжджав у столичне місто, там часто стикався з іншими євреями. Деякі з них у конфіденційних бесідах повідомляли, що багато євреїв, військовослужбовців радянської армії, дезертирували і перейшли до американців на другий берег ріки Ельби. Після цього «панові сержанту» зазвичай підморгували, натякаючи, що і йому варто задуматись про перехід на американську сторону. Однак гвардії сержант, незважаючи на свої думки про Сіон, порушувати присягу не хотів. Його, польського єврея, колись врятували радянські люди, він воював у білоруських партизан і був урочисто прийнятий до ВЛКСМ – навіть думки про втечу він вважав зрадою.

Через півтора місяця всім частинам 28-ї армії було наказано покинути Чехословаччину і повернутись в Білоруську РСР. Кожного дня червоноармійці йшли багатокілометрові марші через Польщу в напрямку радянського кордону.

Ще до передислокації Берестицький подружився з писарем полку, білоруським євреєм Єфимом Дубновим, що був призваний в радянську армію з Чимкенту. З новим другом Ісраель був дуже щирим: розповів йому про своє сіоністське минуле, юдаїзм, зовсім чуже для Дубнова. Час від часу юнак ділився з новим приятелем почуттями, що відчував до Землі Ізраїлю, розповідав про батьків, життя у довоєнній Польщі.

Проходячи польською територією, Ісраель не витримав і порадившись з Дубновим про звільнення: йому нестерпно хотілось зʼїздити у Лодзь та пошукати там матір і брата. Єфим ідею не підтримав, лаконічно порадивши позбутись подібних думок: «Почекай з поїздкою! Ти дуже погано знаєш радянську владу!»

Другий приятель, сержант Фісюк, що уважно слухав роздуми Берестицького про подальше життя, навпаки, підбадьорював: «Залишайся тут, в Празі, одружись з молодою єврейкою – відкрий нову сторінку в своєму житті, а ми тобі в цьому допоможемо».

Раптом Ісраель отримав дивну листівку від доктора Смоленського, з котрим вони разом були в партизанах і міцно потоваришували. Леон Смоленський, уродженець Слоніма, був лікарем бригади імені Пономаренко. У ті нечисленні години вільного часу, що траплялись, сховавшись подалі від інших бійців, Ісраель навчав його івриту. У завуальованій формі Смоленський, що отримав після звільнення Білорусі високу посаду у системі народної охорони здоровʼя Брестської області, але писав чомусь із Польщі, натякав, що Ісраелю в Радянський Союз повертатись небажано.

Не встиг гвардії сержант прочитати листівку від Смоленського, як, на виході із приміщення, де командир полку Саркісян черговий раз влаштовував бійцям розбір польотів, поруч з ним зупинився мотоцикл. Незнайомий офіцер назвав його імʼя і запросив Ісраеля сісти в мотоциклетну коляску.

Мотоцикл зупинився поруч із домом старого знайомого Ісраеля, майора «Смерш» Козлова, який колись просив Берестицького знайти йому бабу – неважливо якої національності – нібито орендувати у жінки кімнату. Коли Берестицький, розуміючи, куди хилить Козлов, культурно йому відмовив, той криво посміхнувся та пообіцяв: «Ми ще зустрінемось».

Зустріч була не дуже приємною: «Громадянин, ви арештовані!» – сухо оголосив Ісраелю Козлов. Двоє конвоїрів, солдати-мордвини, зняли з Берестицького погони та ремінь, забрали всі особисті документи, годинник та фотографії, а також наказали відчепити від мундира всі медалі і ордени.

Козлов годинами задавав питання біографічного характеру, заповнював всілякі анкети, курив, не підіймаючи на Ісраеля очей. Спати заарештованому довелось у власноруч виритому окопі. Коли на черговому допиті Ісраель спитав: «За що?» – Козлов заверещав у відповідь: «Заткнись, сука! Скоро все зрозумієш!»

Дійсно, скоро гвардії сержанту оголосили, що «Смерш» підозрює його в зраді Батьківщині. Зачитавши документ, смершівець заявив: «Ти хотів втекти до польських фашистів Комаровського!» мова йшла про генерала Тадеуша Комаровського, керівника Армії Крайової, що знищувала євреїв. Нічого більш абсурдного «особісти» придумати не могли.

Слідчого цікавило абсолютно все: як Ісраель вижив за довгі роки окупації; до яких сіоністських організацій він належав у дитинстві; чому він «вихваляв та проповідував капіталістичний режим в Польщі та Америці» – і все в такому ж дусі. Окремо дізнавач розпитував його про знайомство з доктором Смоленським та взаєминами з сержантами Дубновим і Фісюком…

Ісраель в Радянському Союзі прожив зовсім трохи. Партизан та розвідник і уявити не міг, що тримати язик за зубами потрібно навіть зі своїми друзями. Підписавши всі протоколи допитів, лише б від нього відчепились, Ісраель продовжував йти разом з полком на схід.

Одного разу, прямо під час маршу, Берестицький побачив дорожній вказівник «Лодзь – 32 км». Наступного ранку, коли було ще темно, він вирішив тікати. Поруч було його рідне місто, де, можливо, на нього чекали його мама та брат. Ісраелю добу не давали води, він жахливо почувався, але вирішив на відчайдушний ривок до свободи. У повітрі стояв туман. Скинувши з себе шинель, заарештований стрибнув у канаву на узбіччі дороги і побіг в напрямку лісу. Конвоїри відразу ж це помітили і почали його переслідувати. Ліс, що було видно вдалині, виявився невеликим ріденьким гаєм. Підсвічуючи ліхтариком та прочісуючи місцевість, солдати побачили силует підконвойного. Наздогнавши Ісраеля, солдати почали його сильно бити, але командир, що боявся відповідальності, наказав їм припинити. Коли Ісраеля вели назад туди де був розміщений полк, офіцер постійно підколював: «Берестицький, ось ти собі ще один строк заробив!»

Суд проходив на початку серпня 1945 року в містечку Івацевичі, поруч з котрим партизан Берестицький свого часу воював з гітлерівцями. В пустому хліві, що став залою засідання, на бетонній підлозі стояли стіл і три крісла, на яких сиділа «трійка»: прокурор, суддя та контррозвідник. Вони почали з питання: «Чи вважаєте ви себе винним?» – «У чому?» – перепитав Ісраель. «В тому, під чим ви підписались. Ви ж Берестицький Ізраель Янкелевич?» Це були досвідчені провокатори з багатим минулим, що засадили за грати під час війни сотні людей. Підсудний прочитав свій вирок: по статті 19-58-1б КК РРФСР йому дали десять років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Вся ця сцена тривала не більше 15 хвилин.

Після засідання «трійки» Ісраеля відразу ж відправили в місто Слуцьк, де посадили в місцеву тюрму. В камері було чоловік двадцять пʼять, серед них як затримані за спекуляцію, так і найсправжнісінькі військові злочинці, що воювали за німців. У місцевих з собою були мішки з простою селянською їжею; Берестицький же буквально голодував. Рівність, обіцяна колись Жовтневою революцією, запанувала тільки в спецвагоні, котрий віз зеків із Слуцька в Оршу. Блатні, всі забиті татуюваннями, відібрали у «зрадників» – політичних – все, що тільки знайшли.

В Оршанській пересильній тюрмі блатарі показали себе вже у повній красі. Невідомо, що було б, якби молодий арештант не зустрівся із завскладу, засудженим за надуманим звинуваченням по економічній статті, Мойсеєм Єфимовичем Дрожинським. Той відразу ж впізнав у Берестицькому польського єврея і інтелігентного молодого чоловіка. Цей порядний радянський єврей пристроїв Ісраеля до себе на продуктовий склад. Там було набагато безпечніше і не так голодно.

Навіть після звільнення Мойсей Єфимович зміг скласти для свого молодого товариша протекцію. Берестицького перевели на якийсь час в колонію «Новосади», недалеко від міста Борисова, за 80 кілометрів від Мінська. В цей табір відправляли хворих, старших офіцерів, співробітників НКВС, що проштрафились, прокурорів, відомих акторів, колишніх міністрів.

Але блаженство у блатних «Новосадах» тривало недовго. У вересні 1947 року етапом Ісраеля відправили у Бодайбо на ріці Вітім, на сумновідомі золоті копальні. За довгі роки підневільної праці в Бодайболагу Берестицький дослужився до бригадира, що відповідав за добування золота в шахтах.

Тяжкі дні в Бодайболагу вперше прикрасила гарна новина на початку червня 1948 року, коли Берестицький дізнався: в колишній англійській колонії була створена незалежна єврейська держава під назвою Ізраїль.

Почувши цю новину, вʼязень вийшов на вулицю – ковтнути свіжого повітря. Ісраель плакав від радості, як дитина, ховаючи своє обличчя від інших увʼязнених. Всі мрії його сіоністського дитинства не були марними! Не даремно вони танцювали «хору», недаремно відправляли старших товаришів на навчання в «ахшару» і вибивали у британців сертифікати!

Зек закипʼятив воду, заварив собі міцний чай, зробив кілька ковтків і про себе заспівав «Ха-тікву» і «Техазекна». Кілька увʼязнених-євреїв підійшли до нього і спитали: «Ви чули про створення незалежної єврейської держави?» Берестицький не втримався і гордо відповів: «Я чув!», хоча про політику в таборі говорити було небезпечно. Тепер у колишнього партизана і воїна Червоної армії була мета – вижити і добратись до Ерец-Ісраель!

На волю Ісраель Берестицький, як ударник праці, вийшов достроково – 13 березня 1952 року. Перед звільненням з табору він дуже хвилювався. Єдиний шлях, що був для нього відкритий, вів у білоруські Барановичі, де тепер жив з сімʼєю його старший товариш із оршанської тюрми – Мойсей Дрожинський.

В Барановичах, як і очікувалось, звільненого прийняли привітно, але це стосувалось тільки сімʼї Дрожинских, а не міліції. Кожні три місяці звільнений по 58-й статті повинен був відмічатись у відділені для отримання чергового паспорта, там же він повинен був повідомляти про зміну адреси. Цього зробити Ісраель не міг: він взагалі не мав права жити в Барановичах. Тільки після кількох невдалих спроб йому вдалось прописатись в селі Погоріле; жити і працювати в Барановичах доводилось напівлегально.

В Барановичах Берестицький познайомився зі співробітницею Держбанку СРСР Манею Шаєвною Ярхо, уродженкою білоруського Слуцька – в цьому місті він колись очікував на етап в Оршу. Пара вирішила розписатись, але через проблеми з паспортом змушена була з Білорусі переїхати в Новотроїцьк, на кордон РРФСР з Казахстаном. Влаштуватись і прописатись на новотроїцькому «будівництві століття», на побудованому там виробництві по обробці металів, було не складно. Після Бодайбо у Берестицького був розряд по обробці металів, він добре розбирався в електриці, столярній справі та інших роботах.

В Орську, що був розміщений поруч із Новотроїцьком жило багато евакуйованих колись із Польщі євреїв. Від них Ісраель і дізнався про домовленості між СРСР і польським урядом, що дозволяло колишнім польським громадянам повернутись на батьківщину. Всі польські євреї поспішали подати заяви на виїзд в ВВІР. Точно так само вчинив, порадившись із дружиною та тещею, Берестицький. Для відʼїзду потрібні були документи, з якими допоміг муніципалітет Лодзі, що швидко надіслав Ісраелю дублікат його свідоцтва про народження.

Особливо окриляла Берестицького новина про те, що значна частина таких репатріантів в Польщі не затримувалась, а абсолютно вільно виїжджала в Ерец-Ісраель! Громадяни СРСР в 1957 році навіть не мріяли про репатріацію на землю предків.

Вже у Польщі, Ісраель Берестицький дізнався від співробітників Єврейського історичного інституту, що його мати і брат були вбиті нацистськими нелюдами в концтаборі Хелмно в 1942 році. Це був дуже важкий удар. Всі роки війни і таборів він сподівався, що хтось із його родичів зміг вижити. Трохи отямившись від шоку, Берестицькі вирішили, що із Польщі треба виїжджати якомога швидше. І не в Америку, Канаду чи інші країни, куди емігрували багато євреїв, а тільки в країну єврейського народу – Ізраїль!

Подружжя було прийняте ізраїльським консулом. В очах ізраїльтянина явно читалось здивування: молоді люди, приїхали з Уралу, говорять на їдиші і навіть іврит непогано знають.

В Ізраїль Берестицькі вирушили на борту корабля «Ерец», котрий відплив з італійської Генуї. Той день, 6 жовтня 1957 року, коли сімʼя прибула в порт Хайфи, Ісраель Берестицький не міг описати жодними словами. Нарешті вони ступили на рідну землю!

В Ізраїлі репатріанти з Польщі знову почали будувати своє життя. У Мані і Ісраеля зʼявились діти: Яків і Еліза, вони, в свою чергу, подарували батькам чотирьох онуків.

Вийшовши на пенсію, ветеран війни та Вʼязень Сіону Ісраель Берестицький став членом ради директорів Ізраїльського фонду допомоги жертвам Голокосту. В 2013 році він був одним із тих, хто запалив факел в національний день памʼяті і трауру в Ізраїлі.

Славний борець з нацизмом і справжній патріот помер 29 червня 2017 року. Як те дерево, висаджене у тридцятих роках в Палестині від його імені, він встояв – всім вітрам на зло.

07.11.2022
Переклад: Лідовська Ольга


Бібліографія та джерела:

ברסטיצקי,ישראל. ילדי, הצל את עצמך: מנער לפרטיזן ולוחם. משרד הביטחון: ארגון הפרטיזנים, לוחמי המחתרות ומורדי הגטאות בישראל; יד ושם, 2004.

בוגן, אלכסנד. פרטיזנים מספרים: [אנטולוגיה]. משרד הביטחון - ההוצאה לאור, 2006.

Берестицкий Израиль Янкелевич // информационная система «Память народа»

Зимак Захар Ошерович // Фонд сохранения исторической памяти Электронное периодическое издание "Я помню"