Яків Грінштейн
1919 – 2010
Якову Грінштейну довелось стати учасником практично всіх важливих подій єврейської історії двадцятого століття. Він народився в релігійній єврейській сім'ї у Польщі, в молодості був соціалістом, втратив сім'ю під час війни, був в'язнем Мінського гетто та активним учасником єврейського спротиву, воював у партизанському загоні, пройшов пів Європи у складі радянської армії, після війни допомагав переправляти євреїв в Палестину та боровся за незалежність Ізраїля в лавах Хагани. А ще у 1968 році він опублікував книгу спогадів та, попри всі випробування, прожив майже вік Мафусаїла – 92 роки.
Яків Грінштейн народився в 1919 році у польському місті Паб'яніце у Лодзинському воєводстві. Його батько Абрам Грінштейн був учителем історії, Танаху та івриту в місцевому хедері. В ті часи у Паб'яніце не було світських єврейських шкіл. Єврейською громадою міста фактично керували гурські хасиди, що негативно ставились як до світської освіти, так і до сучасного способу життя. Абрам Грінштейн за місцевими мірками був вільнодумцем. Вивчаючи історію давніх юдейських війн, він прийшов до думки, що євреї повинні жити в Ерец Ісраель. Так він став членом «Мізрахи» – руху релігійних сіоністів. Його сини Яків і Шмуель слідом за ним приєднались до «Ха-шомер ха-даті» – молодіжного крила «Мізрахи».
Через те, що грошей в сім'ї було мало, Яків, Шмуель та їх сестра Сара були змушені піти працювати ще підлітками. Їх взяли на текстильну фабрику. Хоча власниками фабрики були хасиди, дітей-робітників нещадно експлуатували. У віці 15 років брати вирішили, що Земля Ізраїля почекає – зараз їм потрібно боротись за права трудящих. Яків та Шмуель зрізали пейси та пішли з «Мізрахи» до комуністів – листівки із закликами будувати новий світ, в якому не буде гнобителів та пригноблених, були розклеєні по цілому місту.
Вони вступили до комсомолу та з головою поринули у партійну роботу. У 1933 році при активній участі Грінштейнів пісенна спілка «Хазомір» стала робітничим клубом. Тепер тут збирались єврейські письменники, поети, актори та політичні діячі. Шмуель став керівником комуністичної молодіжної групи, Яків – членом ради «Хазомір». Брати брали участь у страйках та зриві муніципальних виборів. Після участі у демонстрації проти прийняття нової конституції у квітні 1935 року Яків Грінштейн потрапив до тюрми. Однак це не охолодило його бойового запалу. Вийшовши на волю, він тут же взяв участь у страйку єврейських робітників, організованому після страшного єврейського погрому в містечку Пшитик.
Нову правову ситуацію в Польщі другої половини 1930-х років створили законодавчі акти, прийняті в 1935 році. Це були квітнева конституція та виборчі закони. Нова конституція принципово змінювала політичне облаштування міжвоєнної Другої республіки (1918-1939 роки). Парламентсько-демократичний устрій, встановлений березневою конституцією 1921 року, змінився на президентський, з широкими прерогативами очільника країни та суттєвою роллю виконавчої влади на шкоду законодавчій. Спочатку репетиція диктатури почалась із муніципальних виборів, які опозиція бойкотувала.
А у вересні 1939 року в рідне місто Якова прийшли німці. Яків згадував цей день багато років по тому: «Першого вересня 1939 року була п'ятниця. Все було готове до шабату. По базару снували домогосподині, що торгувались із селянами, які приїхали з різних сіл. Працювали фабрики… О 12 годині дня над містом з'явились німецькі літаки і тут же впала перша бомба. В місті почалась паніка. На базарі стало пусто. Фабрики зупинили роботу. Здавалось, що місто вимерло. Через два дні, у неділю, місто наповнилось біженцями. Вони кричали нам: «Євреї, тікайте!» Яків з групою молодих друзів вирушив пішки до Варшави. Через дев'ять днів їх наздогнала нацистська армія. Їм довелось повернутись додому, де вже хазяйнували німці.
Євреїв виганяли з домів, били, відправляли на примусові роботи. Більше за все отримували релігійні: їх одяг та пейси діяли на нацистів як червона шмата на бика. У єврейське свято Рош ха-Шана нацисти збурили громаду демонстративним зносом синагоги, на Йом Кіпур – шастали по квартирах у пошуках людей, що моляться, та гнали їх на роботу. Під час Йом Кіпура, знаючи про те, що будуть облави, Яків сховався у безпечному місці. Але побачивши, як нацисти вивели з квартири старенького сусіда, вирішив піти замість нього. Повернувся увечері, побитий, змучений, весь у крові.
Треба було тікати. Дізнавшись про те, що Червона Армія переправилась через Буг, Яків та його товариші-комуністи через друга-німця, що працював у міській адміністрації, дістали пропуски на поїздку в Гродно. Тікали швидко – друг попередив, що німці збираються почати арешти лівих активістів. На п'ятнадцятий день, пройшовши пішки через усю Польщу, вони досягли Білостока, в якому стояло радянське військо. Набагато пізніше Яків згадував, що євреї, яким вдалось прийти сюди із зайнятої німцями Польщі, танцювали від радості на вулицях.
В Білостоку Яків познайомився з єврейською дівчиною Белою Шустер. Молоді люди одружились та переїхали в місто Узда під Мінськом. Яків вступив до технікуму в Мінську, вчився на автомеханіка. Його брату та сестрі теж вдалось втекти до росіян, але їх відразу після переходу кордону відправили на примусові роботи до Сибіру – вони приїхали до брата в Узду тільки на початку 1941 року.
21 червня 1941 року сім'я нарешті зустрілась під Мінськом. А наступного дня почалась війна. Грінштейни спробували піти на схід, але не встигли. До того ж у них вже народилась дочка Роза-Рахель, а пересуватись з дитиною було суттєво важче. Через кілька днів у місто увійшли нацисти. Вже 15 липня 1941 року всім євреям наказали носити жовту Зірку Давида на грудях та на спині і перебратись у гетто. Щоденно на єврейському кладовищі розстрілювали євреїв та радянських активістів з числа білорусів та поляків. 14 жовтня 1941 року, група литовської поліції та німецьких солдатів, що перебували у місті, оточили гетто. З нього вивели п'ятнадцять єврейських сімей – ремісників та спеціалістів. Яків та Белла з донькою опинились серед них. Через пів години полонені почули стрілянину з кулеметів. Наступного ранку комендант повідомив їм про те, що «євреї Узди були розстріляні за співробітництво з бандитами з лісу». Ті, кого залишили живими повинні були працювати на вермахт – щоб не розділити долю своїх сусідів. Для Грінштейна та інших виділили два будиночки, в яких їм належало жити.
Коли Яків увійшов у своє старе житло, щоб зібрати речі, він почув тихий голос з горища: «Янкеле, врятуй нас. Ми живі». Це були його брат Шмуель, сестра Сара і вісім інших євреїв, яким вдалось уникнути криваво бійні. Ввечері Грінштейн приніс їм їжу та теплий одяг. Їм, звичайно, довелось піти з міста, щоб переховуватись у лісі. Але через три дні Грінштейни отримали трагічну звістку: в лісі, приблизно за чотирнадцять кілометрів від Узди, група наштовхнулась на есесівців. Шмуель та Сара загинули.
Пройшло кілька місяців. 1 березня 1942 року о 4 годині ранку тих євреїв Узди, що залишились живими завантажили у вантажівки та відвезли до Мінського гетто.
«Нас поселили в будівлі Юденрату – 15 сімей з Узди, – згадував Яків багато років по тому. – Місцеві євреї приходили подивитись на нас, тому що ми досі виглядали як звичайні люди: на нас був справжній одяг, а не лахміття, як на них. Вони спухли від голоду, вони дивились на нас згаслими очима, налякані та змерзляі – хоча був жахливий мороз, будинки не опалювались. У повітрі пахло смертю».
Нові в'язні гетто гадали про те, де вони будуть жити – в гетто не було вільного місця. Але вже наступного дня, 2 березня 1942 року, стало зрозуміло, на що розраховували німці. Гестапо отримало наказ розправитись із 10-ма тисячами жителів гетто. Знищити належало всіх чоловіків, які не могли показати документ про те, що вони працюють на нацистів. Німці хапали людей на вулицях, прочісували приміщення. В решті решт почали стріляти вже у всіх підряд – однак до п'ятої години вечора «план» ще не був виконаний. Тоді з будівлі Юденрату на вулицю вигнали всіх жінок та дітей, серед яких були Белла та Роза. Їх вишикували в колону, по якій тут же відкрили вогонь.
О 7 годині вечора, коли німці нарешті пішли, чоловіки змогли вийти на вулицю. Поруч із купою трупів металась Белла, що дивом вижила. Роза була мертва.
Ніколи Яків і Белла так не ненавиділи нацистів, як в цю хвилину. Вони вирішили жити заради помсти. Дуже швидко вони стали бійцями мінського підпілля. Підпільники діставали зброю та ліки, залучали нових учасників. Белла влаштувалась в німецьку зброярську майстерню, де мила підлоги та полірувала зброю. В широких халявах чобіт вона приносила додому патрони, а у дровах – гранати, кулеметні замки та деталі автоматів. Яків викопав під домом льох. Там ховали зброю та ліки – їх майже щотижня переправляли в ліс з партизанськими зв'язковими.
28-31 липня 1942 року нацисти влаштували черговий погром в гетто. Всім, хто працював поза гетто, серед яких були Белла та Яків, не дозволяли повернутись додому, фактично вони врятувались тим, що працювали. Після цієї бійні євреїв в гетто стало набагато менше. Залишились тільки ті, хто «був придатний до праці». Після вбивства всіх непрацездатних гетто, по суті, перетворилось в трудовий табір. Але, по всіх ознаках, справа йшло до повної його ліквідації. Останні бійці підпілля почали йти до партизанів.
В кінці квітня 1943-го Яків зібрав групу з тридцяти осіб. Серед них було двоє дітей та вісім жінок. Вони несли наплічники з ліками. Кожен був озброєний гранатами, пістолетами та ножами. Група вийшла вночі під прикриттям євреїв поліцейських – членів підпілля. О 6-й ранку підпільники прийшли в Старе Село, де на них чекала група єврейських та білоруських партизанів.
В квітні – травні 1943 року в лісах під Мінськом виявилась значна кількість євреїв, яким вдалось втекти із гетто. Із боєздатних біженців було створено партизанський загін ім. О. Я. Пархоменка, який спочатку входив до бригади ім. Сталіна, а потім до бригади ім. Пархоменка.
З 15 травня 1943 року Яків та Белла були бійцями цього загону. Більше половини партизанів, як і вони, втекли з Мінського гетто. Командиром загону був українець, лейтенант Червоної Армії Василь Іванович Туров.
«В гетто ми всі були затиснуті всередині обмеженого простору, пригнічені фізично і морально. Дикий терор, тортури, постійні масові вбивства, безперервний голод, біль та страх смерті безперервно тяжіли над нами. Ті люди, що тинялися вулицями гетто не були більше людьми… Але варто було нам вирватись до лісу, взяти до рук зброю, як ми цілковито змінились: стали … відважними борцями, що жадали помсти», – розповідав Яків через багато років.
Влітку 1943-го Яків з товаришами включились до «рейкової війни». Вони зруйнували залізничне полотно на колишньому кордоні між Білорусією та Польщею, тим самим зупинивши на якийсь час пересування німецьких потягів на схід. Підірвали німецький поїзд з солдатами та військовою технікою. Підірвали штабну машину, вбивши німецьких офіцерів, що їхали у ній. Але вже 14 серпня 1943 року Якову та Беллі довелось знову рятуватись від загибелі.
Цього дня німецькі підрозділи оточили ліс, де ховались партизани. Бійці отримали наказ розбитись на невеликі групи, не вступати в бій та ховатись. Десять днів Грінштейни нічого не їли. Вдень вони ховались в болоті, замаскувавшись гілками та мохом. Німці прочісували весь ліс, дерево за деревом, кущ за кущем, звідусіль було чути постріли та крики спійманих товаришів… 1 жовтня 1943 року німці нарешті пішли, заваливши ліс трупами вбитих партизанів. Близько 60 єврейських партизанів загинуло. Яків бачив їх спотворені тіла: після допитів німці спалили полонених живцем.
Майже відразу після нацистської зачистки командир загону Н. Гулінський наказав одруженим євреям покинути загін – за його словами, вони підривали боєздатність групи. Якову з Беллою довелось піти в Налібокську пущу, в загін імені П. К. Пономаренка. Цим загоном командував давній знайомий Белли – Микола Михайлович Кайдалов. Влітку 1944 року, коли радянські війська, нарешті, перейшли в наступ та звільняли Білорусію, Яків, вже командир групи партизанів, був переведений ближче до Мінська. Він знову взяв участь в «рейковій війні», а також у великій операції з блокування частин противника, що відступав.
28 липня 1944 року в селі Камінь поблизу Івенця загін імені Пономаренка зустрівся з передовими частинами Червоної Армії. Більша частина товаришів по службі Грінштейна була мобілізована в Червону Армію. А Якову доручили організувати в Івенці машинно-тракторну станцію. На фронт Грінштейна призвали через два місяці. Він потрапив в танкову бригаду на посаду механіка-водія. Ця бригада в складі військ 2-го Білоруського фронту рушила на захід. Яків брав участь у звільненні Польщі і в Берлінській операції. Вже у Німеччині, поруч з містом Пренцлау, танк Якова підбили з гранатомета. Грінштейн прийшов до тями в Польщі, у військовому госпіталі ім. Щеціна, забинтований з голови до ніг. Там він зустрів День Перемоги.
Після перемоги над Німеччиною Яків Грінштейн служив у польському місті Легніце. Він був зв'язковим між Міністерством громадської безпеки Польської Народної Республіки та штабом Червоної Армії. В Легніці він познайомився з сіоністами, що збирались репатріюватись до Ерец Ісраель. Комуністичних ілюзій у Якова давно не залишилось. Він мріяв жити в своїй країні, подалі від Радянського Союзу та антисемітської Польщі. Використовуючи свої службові можливості, Яків почав передавати євреям зброю – вони використовували її для захисту від налаштованого ворожо польського населення.
Мало хто з євреїв вцілів у Польщі після нацистської окупації, але й цим небагатьом уже після перемоги довелось стикнутись із антисемітизмом та єврейськими погромами. У листопаді 1945 року Грінштейну вдалось добратись до Паб'яніце. Рідне місто було цілковито спустошеним. Кілька десятків євреїв, що повернулись із концтаборів, сіли за стіл у будівлі Єврейського комітету. Тих, що вижили було так мало, що для приготування спільної трапези вистарчило одного невеликого казанка. В Паб'яниці Яків нарешті дізнався про долю рідних – його батько та мати загинули в 1942 році від рук німців.
Після демобілізації Якова з Червоної Армії Грінштейни нелегально перетнули кордон з Чехословаччиною у складі групи євреїв. Їм вдалось дістатись до території Німеччини, де всі члени групи потрапили в табір для переміщених осіб в місті Бад-Райхенхалль. Тут Яків долучився до єврейської підпільної організації «Бріха». Її метою було переправлення євреїв зі Східної Європи до підмандатної Палестини. «Бріха» змогла вивезти до Ерец Ісраель дружину Якова та їх новонароджену дочку – Рухі. Сам він залишився у Німеччині, щоб допомагати з переправленням інших євреїв у Палестину. У вересні 1947 року він брав участь у підготовці демонстрації в Гамбургу після прибуття сюди корабля «Ексодус» («Вихід-1947») – того самого знаменного судна з єврейськими репатріантами, яким британський уряд не дозволяв повернутись на історичну батьківщину.
Сам Яків зміг перебратись до Ерец Ісраель тільки в кінці 1947 року. Він зразу ж влаштувався на завод, на якому таємно виготовляли зброю для «Хагани». В лавах «Хагани» він брав участь у Війні за незалежність.
Коли війна закінчилась, Яків з дружиною та донькою поселились у передмісті Тель-Авіва.
Яків був одним із творців ізраїльської «Організації партизанів, підпільників та в'язнів гетто», а з 1995 до 2000 року – її головою. У 1968 році він написав та видав книгу спогадів «Вцілілий з Ювілейної площі», де в деталях розповів про Мінське гетто та єврейську партизанську боротьбу. Ці спогади – один з небагатьох документів про єврейський спротив під час Другої світової війни, не понівечених радянською цензурою.
07.01.2021
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела:
Greenstein, Yaakov, and Shlomo Even-Shoshan. 1968. "Ember from Jubilee Square: Notes of a Partisan from the Minsk Ghetto." Tel Aviv: HaKibbutz HaMeuchad; [Lochamei HaGetaot]: Ghetto Fighters' House in Memory of Yitzhak Katzenelson.
Smolar, Moshe, and Yaakov Greenstein. "The PCH Movement (Partisans, Soldiers, Pioneers)." Interview by Moshe Smolar, 1978.
Cohen, David, and Yaakov Greenstein. "Belorussian Jewry during the Holocaust." Interview by David Cohen, 1968.