Юлій Давід
1893 – 1953
1 червня 1948 року в Чернівцях відбулась нечувана за радянськими мірками подія. Богослужіння у хоральній синагозі «Бейт-Арес», що розміщена в самому центрі міста, перетворилась у шумну маніфестацію з приводу утворення держави Ізраїль. Здавалось, чернівчани так не святкували перемогу над фашизмом, як тріумфували з приводу появи у євреїв власної країни.
Уповноважений Ради у справах релігійних культів у Чернівецькій області Буркін та заступник голови облвиконкому Маркін були нажахані: вони проморгали підготовку до такої відверто сіоністської урочистої події!
Серед організаторів заходу був рабин хоральної синагоги Юлій Давід. Про інцидент відразу ж повідомили «куди треба» – від Києва до Москви, – додавши у теки зі справами рабина та правління, що діяло при синагозі ще більше компрометуючих матеріалів.
Міністр держбезпеки України Савченко рапортував, що рабин Давід не лише не припинив у стінах культової установи політичний захід, але й наступного дня, так, ніби нічого не відбулось, надіслав від імені громади вітальну телеграму на ім’я Сталіна.
Присутні, серед котрих була велика кількість молоді та військовослужбовців, сподівались, що радянське керівництво, яке на словах підтримувало створення незалежного Ізраїлю, дозволить їм виїхати на Близький Схід для боротьби за власний дім. «Добивайся, Давід, щоб виїхати в Палестину», – неслось над натовпом під час скандального богослужіння.
УМДБ у Чернівецькій області заарештувало рабина Давіда 27 січня 1949 року. Містом почали ширитись чутки, одна неймовірніша за іншу. Капітан МДБ Маметьєв забрав Давіда з місця його роботи, у артілі «Соцоб'єднання», де рабин був миловаром. Злі язики відразу ж почали пліткувати, що органи взяли ребе Давіда за нелегальне миловаріння. Коли стало зрозуміло, що у справі замішана політика, міські пліткарки так само авторитетно заявляли, що під час проповіді 21 січня 1949 року рабин порівняв вождя радянського народу – товариша Сталіна – з Мойсеєм. Була й друга версія: рабин при всьому народі клявся, буцім-то Мойсей вивів єврейський народ з Єгипту, а він, Давід, виведе з Росії.
Насправді, всі тексти проповідей рабин зобов’язаний був записувати у зошит, який заздалегідь показував у облвиконкомі, тому чутки з приводу невдалого компліменту Сталіну чи відкритої сіоністської агітації були очевидною нісенітницею. Пліткарі виявились правими лише в головному: рабина дійсно арештували за підозрою у скоєнні політичних злочинів.
Юлій Ізраїлевич Давід був родом із північно-східної Трансильванії, що увійшла після Першої світової війни до складу Королівства Румунія. Народився він у 1893 році в місті Бетлін (тепер – Беклян) у «духовній» єврейській сім’ї. Згідно з анкетними даними, у 1921 році він закінчив єшиву у Бетліні, а в Чернівцях оселився у 1928 році, після одруження з місцевою дівчиною Янеттою-Шейною Хірш.
Зі слів заарештованого, у Чернівцях він допомагав у торгівельних справах своїй тещі Хаї, власниці продуктового магазину, а також займався виготовленням ритуальних ножів для кошерного забою худоби та птиці.
З приходом радянської влади, магазин у сім’ї відібрали, а Давід залишився працювати у власній майстерні ножів, яка перетворилась у артіль. Відносно спокійне життя тривало до початку Великої Вітчизняної війни. Румуни, що повернулись у місто, запідозрили Юлія у зв’язках з Совітами, заарештували та жорстоко побили у будівлі таємної поліції – сігуранци. Після цієї екзекуції Давід оглух на одне вухо. Румуни відпустили Юлія Ізраїльовича тільки після виплаченого за нього великого викупу золотом.
У вересні 1941 року вся сім’я: Юлій, його дружина та 8-літній син Ромуальд потрапили у місцеве гетто. Румуни склали окремі списки: на депортацію та примусові роботи в Чернівцях. Як хорошому механіку і слюсарю, Давіду пощастило разом з сім’єю залишитись у місті.
Переживши зі своєю сім’єю два перших роки окупації, Давід перестав щоденно хвилюватись за своє життя. Людинолюбство у режиму маршала Антонеску не прокинулось, але страх за майбутнє власного режиму після нищівної поразки під Сталінградом скоригував ставлення Румунії до єврейського населення. Євреї почали повертатись до попередніх місць проживання, а у містах зменшилось беззаконня з боку румунської поліції та військових.
У 1944 році, після звільнення Чернівців радянськими військами, в місті почало потрохи відновлюватись релігійне життя. Радянська влада сподівалась, що після від’їзду багатьох місцевих євреїв до Румунії, в місті залишиться не більше двох синагог. Однак раптово до Чернівців почався масовий потік євреїв із східних областей України, Молдови та інших радянських республік. Нові мешканці не лише не стали провідниками радянської ідеології, але й самі почали вливатись у єврейські релігійні громади.
У 1944 році головним рабином Чернівців був реб Шибер, відомий у історичній літературі своєю принциповою позицією з питання захоронення німецького мила RiF, котре, як тоді вважалось, виготовляли з тіл убитих у концтаборах євреїв. Голова відновленого Чернівецького рабинату вважав Юлія Давіда, що ніколи раніше не служив у синагозі, але мав непогану релігійну освіту і добре знав довоєнних єврейських лідерів, найкращою кандидатурою для відновлення єврейського життя у місті. Шибер підтвердив Давіду «сміху», у цьому його підтримали інші релігійні авторитети – Шульзінгер і Шульзон.
Спочатку Давіда запросили служити рабином хоральної синагоги, що знаходилась на вулиці Міцкевича, № 8. Давід, частково зайнятий у миловарній артілі, із засобів общини за службу отримував всього 60 рублів у місяць. Додатково, на потреби сім’ї йому виділялись також посилки «Джойнту», що приходили з Америки.
Після від’їзду Шибера до Румунії, з весни до жовтня 1946 року, Юлій Давід виконував також обов'язки головного рабина Чернівців. Така традиційна релігійна структура, як рабинат, радянськими законами передбачена не була, тому, після неодноразових вимог Ради у справах релігійних культів, рабинат був розпущений. Релігійні авторитети таких нововведень у практиці юдаїзму не прийняли і спробували вийти з ситуації. Юлій Давід оголосив себе уповноваженим юдейського віросповідання у Чернівецькій області та, від імені всіх віруючих євреїв, добивався від комуністів визнання цієї посади. Косметичний ремонт рабинату Радянську владу теж не влаштовував. Печатку і бланки у Давіда відібрали, і до свого арешту він був лише рабином хоральної синагоги.
В кінці 1940-х років Чернівці типове радянське місто нагадували мало. Обрізання новонароджених чи хупа на весіллі були для місцевих мешканців справою звичною. В місті діяла велика міква, а Міськкомунгосп ніяк не міг взяти під свій контроль єврейське кладовище. При хоральній синагозі, якою керував Давід, дітям викладали Слово Боже, а правління общини постійно зверталось до уповноваженого у справах релігійних культів про відкриття хедеру.
Така ситуація партійних діячів, що приїхали зі східних областей неприємно шокувало. В грудні 1948 року в Чернівцях були зачинені відразу три синагоги. Рабин Давід намагався добитись скасування цих рішень, але марно. Останньою краплею для влади, що спричинила до арешту рабина, було святкування Дня незалежності Ізраїлю.
Ще у звіті за січень 1948 року уповноважений Ради у справах релігійних культів, Буркін характеризував Давіда як одного з кращих рабинів у області та чесного чоловіка. Однак, через певний час його характеристики, прикладені до справи, стали діаметрально протилежними.
7 лютого 1949 року Давіду було пред’явлене звинувачення за статтями 54-3 («Стосунки у контрреволюційних цілях з іноземною державою») і 54-10 ч.1 («Пропаганда або агітація, що містить заклики до знищення, підриву чи ослаблення Радянської влади») КК УРСР.
Допити рабина у чернівецькій внутрішній тюрмі МДБ відбувались румунською мовою за допомогою перекладача. Давід вільно розмовляв німецькою, їдишем, угорською та румунською, але російської не знав, тому всі протоколи підписував, лише сподіваючись на порядність слідства.
Про порядність слідства можна скласти уявлення за свідченнями колишнього голови правління хоральної синагоги фотографа Вольфа (у документах він фігурує також, як Волько) Шаєвича Печенюка, що теж притягувався у цій справі. Печенюк, що був чоловіком не лише глибоко релігійним, але й мав неймовірний діловий хист, був правою рукою Давіда. Він народився в Одеській області, в молодості був у лавах «Поалей-Ціон» і приїхав у Чернівці з однією метою – жити серед євреїв та для євреїв. Саме йому належала ідея організувати 1 червня 1948 року урочистий молебень на честь утворення Держави Ізраїль.
Скарга, що була подана на ім'я Генерального прокурора СРСР Печенюком, містила інформацію, що він був двічі побитий начальником слідчого відділу УМДБ Чернівецької області майором Клімочкіним, котрий вів їх з Давідом справу. За свідченнями Печенюка, Давіда також били і давали на підпис протоколи, яких той не читав.
В результаті перевірки, що була проведена, майор Клімочкін заявив, що нікого не бив, а «...штовхнув Печенюка два рази під час очної ставки з Давідом». Рукоприкладство пояснював «поганою поведінкою» Печенюка та його небажанням стояти під час допиту.
На статтю 54-10 КК УРСР рабин «заробив» в першу чергу через згадану маніфестацію на честь утворення Держави Ізраїль. Справа виглядала так: в кінці травня 1948 року рабину надіслали зі Львова вітальну листівку. Волько Печенюк, що поїхав жити в кінці 1947 року у Львів, від всього серця вітав Юлія Ізраїлевича з великим для всього єврейського народу днем. Незабаром Печенюк приїхав до Чернівців і, звернувся до Давіда з пропозицією організувати у хоральній синагозі урочисте богослужіння на честь проголошення незалежності Ізраїля.
Енергійно включившись у діло, Давід і Печенюк швидко добились від уповноваженого Ради у справах релігійних культів Ніколая Буркіна дозволу на проведення урочистого молебну. На стінах та парканах були розклеєні рукописні афіші із закликом прийти в синагогу на особливе богослужіння. У Чернівцях заговорили, що в місто прибув повноважний представник посольства Ізраїлю в Москві, котрий буде виступати з промовою у хоральній синагозі і запише всіх бажаючих виїхати до Ізраїлю.
Вечірнє богослужіння, на котре прийшли, за оцінками рабина Давіда, близько тисячі осіб, дуже швидко перетворилось у політичний мітинг. Оскільки всі люди в приміщення синагоги не помістились, євреї стояли вздовж вулиці Міцкевича.
Після виступу рабина натхненні громадяни почали виголошувати сіоністські гасла. Деякі взагалі пропонували звернутись до Сталіна, щоб той дозволив добровольцям вирушити на війну проти арабських нападників, які вирішили знищити молоду єврейську державу.
Печенюк, що виступив після рабина, запропонував організувати трансляцію мітингу через міські репродуктори, щоб всі Чернівці дізнались про велику подію. Обговоривши напередодні порядок богослужіння, Давід і Печенюк відмовились від початкової ідеї надіслати вітальну телеграму президенту Ізраїлю Хаїму Вейцману. Послали від всієї громади вітання лише «другу єврейського народу» – товаришу Сталіну. Останнім акордом богослужіння стала панихида за загиблими у боях за незалежність Ізраїлю.
Через кілька місяців, у серпні 1948 року, Давід знову вчинив, на думку слідства, «підкоп» під Радянську владу: спробував видати єврейський релігійний календар. В обласному управлінні у справах літератури та видавництв – цензурі того часу – назустріч не пішли, відреагувавши на клопотання дуже негативно. Печенюк, «східняк», що добре розумів тонкощі радянської бюрократії, знову став головним перемовником. Парламентер спочатку вирушив до Києва, але отримав там відмову. У столиці радянської України вже не лише активно боролися з релігійними об'єднаннями та конфесіями, що підняли голову після війни, але й вели наступ на «безрідних космополітів», котрі, за дивним збігом обставин, часто виявлялись євреями.
В таких умовах Давід та Печенюк наважились на зухвалий крок – звернутись у Раду в справах релігійних культів при Радміні СРСР у Москві. Ця подорож Печенюка теж нічого не дала, якщо не рахувати фотографій, які він привіз: на одній з них була зображена Голда Меїр під час відвідин Московської хоральної синагоги, на другій – засідання Кабінету Ради міністрів Ізраїлю, що сидів під портретом Теодора Герцля.
Копії цих фотографій, розмножені та поширені у вигляді листівок і сувенірів серед єврейського населення, стали одними з основних речових доказів сіоністської діяльності Юлія Давіда та Волько Печенюка.
Ще за рік до вказаних подій все було по іншому. В серпні 1947 року хоральна синагога без особливих проблем отримала «добро» на друк єврейського календаря. За сприяння цензор Чернівецького облліту на прізвище Фердман отримала від рабина «гонорар» – американську посилку с дефіцитною тканиною. Тираж календаря, виданого у місцевій друкарні, склав 10 тисяч екземплярів. Це було явним порушенням: уповноважений Бурикін дозволив керівництву громади надрукувати не більше 300 календарів виключно для безкоштовного поширення прихожанам хоральної синагоги. Пізно усвідомивши свою помилку, чиновник спробував конфіскувати тираж, але знайшов у синагозі тільки 6000 екземплярівІншу частину тиражу, за допомогою спеціальних кур'єрів, Давід та Печенюк встигли поширити по містах Радянського Союзу. Календарі потрапили в синагоги Одеси, Кишинева, Москви, Ленінграда, Києва.
Серед інших епізодів, що підтверджували, з точки зору чекістів антирадянську діяльність Давіда, була його допомога єврейському населенню. Община регулярно отримувала речові та продуктові посилки із США та Канади, котрі розподілялись серед євреїв міста.
Само по собі отримання допомоги не було кримінальним злочином, але органам МДБ не сподобалось, що посилки йшли від великої єврейської благодійної організації «Джойнт». «Американський єврейський об'єднаний розподільчий комітет» звинувачували у СРСР у шпіонажі, шкідництві та інших антидержавних діях, і до початку 1950 року ця благодійна організація була заборонена у всіх країнах соцтабору, окрім Румунії.
Крім того, компетентним органам через свою агентурну мережу стало відомо, що рабин Давід допомагав євреям, засудженим за сіонізм, що повернулись із заслання. Незважаючи на категоричну заборону влади, колишні арештанти частенько ночували прямо в будівлі синагоги. Восени 1946 року уповноважений Ради у справах релігійних культів при Радміні Української РСР Вільховий роздратовано повідомляв у Москву, що напівпідпільний рабинат на чолі з Давідом займається тим, що видає довідки про прописку в Чернівцях «якимось підозрілим людям».
Колишні заслані могли також розраховувати на невелику грошову субсидію, котру рабин брав із створеної при общині каси взаємодопомоги, а іноді і зовсім діставав із власної кишені. За даними МДБ, серед адресатів цієї допомоги були родичі чернівецького кравця Баксанського, активні сіоністи Дерман та Рознер, відомий до війни адвокат Каснер, що повернулись із Сибіру. Прихожанам було відомо, що до Давіда звертались не лише люди, які повернулись із Сибіру, але й ті, хто бажав виїхати із Чернівців до Румунії.
Із різних джерел у держбезпеку надходили відомості про невипадковий характер такої допомоги та про сіоністське минуле самого Давіда. Деякі, як до прикладу, Самуїл Ліндер, були разом з рабином у правлінні хоральної синагоги і починали говорити після того, як самі були арештовані. На допиті, що відбувся 29 серпня 1947 року, Ліндер, який відповідав у общині за єврейське кладовище, повідомив, що до Великої Вітчизняної війни Давід був правою рукою видатного румунського сіоніста Меїра Ебнера, який проживав у Чернівцях і виїхав у 1940 році в Палестину.
На думку Ліндера, маючи всі можливості на виїзд з Радянського Союзу, рабин Давід вирішив залишитись у Чернівцях, щоб координувати сіоністську роботу. Ліндер стверджував, що під час осінніх свят 1946 року він особисто бачив, як кантору Малкіну рабин видав на руки велику суму грошей – близько 26 тисяч рублів. На питання Ліндера про причину такого щедрого фінансування Давід, мовляв, відповів: Малкін збирається проїхати по всім українським громадам, а гроші потрібні на пропаганду юдаїзму серед євреїв.
Карл Ханджи, ще один свідок, що був певний час головою правління хоральної синагоги, стверджував, що Юлій Ізраїлевич приховував від Радянської влади своє минуле. Після демобілізації з австро-угорської армії та одруження Давід, за словами Ханджи, залишився в Чернівцях і був постачальником продуктів харчування для румунських військових частин. Ханджи підтвердив свідчення Ліндера про те, що Давід був поплічником Меїра Ебнера і входив до складу Чернівецької сіоністської організації.
Цей же свідок стверджував, що під час окупації Давід продовжував входити до сіоністського комітету і намагався організувати збір грошей на покупку спеціального пароплава, котрий повинен був вивезти євреїв у Палестину.
За допомогою свідчень осіб, що були заарештовані, а також доноси сексотів, слідчий всіляко намагався довести і те, що Давід ще до війни мав співробітництво з румунською жандармерією та сігуранцою, а під час окупації продовжив працювати на румунів. Цим, мовляв, можна пояснити те, що Давід не був депортований за Дністер, а залишився в Чернівцях.
23 липня 1949 року проти колишнього рабина хоральної синагоги висунули звинувачення. Формулювання були все ті ж: співробітництво з румунами та сіоністська діяльність.
Давід, що втратив під час окупації своїх рідних і близьких категорично заперечив всі звинувачення у співробітництві з румунською армією, жандармерією або таємною поліцією. На голосне звинувачення про роботу постачальником продовольства для кількох військових частин, які стояли у Чернівцях до війни, рабин дав банальне пояснення: в продуктовому магазині, що належав сім'ї його дружини, купували всі, хто жив у Чернівцях.
Конкретних доказів у слідчих не було. Головний свідок у справі, Ліндер, за твердженням рабина, був влаштований ним навесні 1946 року директором єврейського кладовища, як людина, що позбавлена засобів до існування. Потім, коли Ліндера включили до складу комісії з розподілу американських посилок, рабин його упіймав на фінансових махінаціях, викраданні грошей з каси общини та крадіжці речей. Виник скандал, при цьому община встала на сторону Давіда. З того часу стосунки у них були дуже складними, про що свідчили широкі довідки місцевої влади про стан справ у єврейській громаді. У протоколах допитів Ліндер про цей конфлікт не згадує.
Інші свідки, що заявили про зв'язок рабина з румунською жандармерією, Матес Екштайн і Самуїл Пастернак, оперували тільки тим, що чули від третіх осіб.
Карл Ханджи, ще один ключовий свідок, в якості людей, котрі могли б підтвердити його показання, назвав все тих же Ліндера та Екштайна.
Що стосується документальних доказів, то у захоплених радянськими військами румунських документах чорним по білому було написано, що Юлій Давід, спеціаліст, був використаний чернівецьким магістратом на примусових роботах.
Роль Карла Ахієльовича Ханджи в арешті рабина Давіда та інших членів правління хоральної синагоги, за всіма ознаками, була однією з ключових.
В кінці вересня 1947 року Ханджі, член ревізійної комісії синагоги, якого зняла громада з його посади, намагався повернутись на неї знову, писав на ім'я обласного прокурора і голови Чернівецького облвиконкому «про неподобства, які відбуваються у Чернівецькій єврейській общині». Ханджи скаржився, що рабин Давід і його права рука, Печенюк, заволоділи всіма фінансовими потоками, в тому числі і гуманітарною допомогою, про розподіл котрої не давали звіту. Дісталось і уповноваженому Ради у справах релігійних культів, Ніколаю Буркіну, котрий, на думку Ханджі, погано контролював діяльність рабина. Під друкованим листом вже від руки була зроблена приписка: «Ханджи К. А. Співробітник ДБ. Про мене скаже полковник тов. Жонов з Росвєтки». Ханджи настирливо просив аудієнції, як сказано в листі, «для особистого спілкування».
Крім Ханджи поруч з Давідом працювали й інші секретні агенти. Коли в 1947 році уповноважений Ради у справах релігійних культів Буркін спробував усунути від роботи секретаря общини Клеймана, якого спіймали на низці порушень, включаючи викладання юдейської віри у сторожці синагоги, то «сусіди» – Управління держбезпеки – порадили йому залишити Клеймана в спокою.
Під час слідства рабину доводилась спростовувати найнеймовірніші звинувачення. На заяви Самуїла Ліндера і Карла Ханджи про те, що Давід став рабином, щоб не бути мобілізованим в Червону армію, були дані про те, що рабин все ж кілька місяців служив, але був комісований за станом здоров'я. Наступне медичне дослідження легко розставило всі крапки над «i». Не враховуючи майже повністю втрачених зубів, у Давіда була рецидивна пахова грижа.
Свідки Ханджи і Клейман не могли бути викликані до суду «згідно з оперативними міркуваннями», тому слідча справа стосовно Давіда розглядалась Особливою радою при МГБ СРСР.
Давід визнав за собою провину лише в організації мітингу на честь утворення Держави Ізраїль і наданні матеріальної допомоги репресованим за сіоністську діяльність.
Прокурор Чернівецької області Донченко погодився із слідчастиною і запропонував і засудити рабина на 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. 1 жовтня 1949 року Юлій Давід був засуджений на 10 років і в кінці жовтня відправлений по етапу в місто Братськ, де був розміщений Озерний табір № 7.
Після винесення покарання рабину всіх прихожан охопив страх. Ревізійна комісія і новий голова правління Куперман відразу подали у відставку. Ті члени правління, що залишились – Гінцес, Шихман і Ліпец – неодноразово намагались організувати збори вірян, щоб обрати інших членів правління та ревізійної комісії, але люди боялись переступати поріг синагоги.
«В зв'язку з арештом Давіда цей... “шумний культ” став невпізнаваним: стих і ніби завмер», – писав уповноважений у справах релігійних культів Буркін, намагаючись задобрити керівництво. Буркін, сам ветеран НКВС, який весь час плутав карти органам у їх роботі з хоральною синагогою, реабілітуватися так і не зміг і незабаром сам став фігурантом кримінальної справи.
3 травня 1949 року хоральна синагога була знята з реєстрації і закрита. Причина – «неподобства та порушення законодавства про будинки молитви» і арешти членів правління синагоги: Ліндера, Сегала, Печенюка та Давіда. В 1952 році в будівлі хоральної синагоги по вулиці Міцкевича розмістився зал боксу.
30 квітня 1953 року дружина рабина, Янетта-Шейна Давидівна, направила на ім'я Берії клопотання про перегляд справи її чоловіка. Юлій Давід, людина зі слабким здоров'ям, перебував у таборі на станції Віхорєвка понад 4 роки, майже увесь цей час знаходився у тюремній лікарні. Без засобів до існування в Чернівцях залишилась його 88-літня мати, дружина-пенсіонерка та син-школяр. У перегляді справи органи відмовили.
12 липня 1953 року останній рабин Чернівецької хоральної синагоги «Бейт-Арес» помер в таборі.
Якщо до 1939 року в Чернівцях діяло близько 50 синагог, то в 1948 році – перед арештом рабина – лише 6. Попри жорстокий сталінський режим, Юлій Давід принципово відмовився виїжджати з Чернівців, намагаючись відновити у місті єврейську громаду. Для нього не існувало східних чи західних євреїв, сіоністів чи комуністів – рабин допомагав всім.
Використовуючи найгірші людські якості, чекістам вдалось посадити в тюрму Юлія Давіда, але знищити єврейський дух у Чернівцях – так ніколи і не вдалось. І в період всього існування Радянського Союзу це місто відкрито святкувало єврейські свята, а його мешканці, незважаючи ні на що, продовжували «підійматися» в Ерец-Ісраель.
На основі закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» 27 травня 1992 року Юлій Давід був реабілітований. Все стало на свої місця – антисемітський комуністичний режим назвали злочинним, а борців з ним його жертв – невинуватими. Але ніякий закон неспроможний повернути життя людині, повернути матері сина, дітям батька, а пастві – пастиря.
27.08.2021