За виявлену особисту відвагу та мужність 2 серпня 1944 року лейтенант отримав свою першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки. Як повідомляв «нагору» командир авіаполку майор Поздняков, Рабінович чудово володів технікою пілотування та сміливо бився у повітряному бою. Крім того, Рабінович відзначився під час супроводу штурмовиків «ІЛ-2» – всі вони повернулися із завдань без втрат, цілими та неушкодженими. І це враховуючи високу інтенсивність боїв весни-літа 1944 року та постійні атаки на штурмовики з боку німецької авіації.

Восени-взимку 1944 року винищувачі під командуванням майора Позднякова, тепер вже у складі 2-го Українського фронту, взяли участь у битві за Угорщину. За цей час Наум Рабінович на своєму «Яку» взяв участь у 12 повітряних боях. Під час одного з них, 21 грудня 1944 року, прикриваючи штурмовики у Будапешті, лейтенант помітив на горизонті ворожі винищувачі. Це була четвірка «FW-190», яка спробувала атакувати штурмовики, які супроводжуються нашими хлопцями, і провідного групи винищувачів. Блискавично зреагувавши, Рабінович кинувся на допомогу ведучому. Відбиваючи атаку, він прицільним вогнем вразив німця, який каменем звалився на землю. За успішно проведені бойові вильоти та результативний бій, а також особисту відвагу та мужність, виявлену у битві за визволення Будапешта, 11 лютого 1945 року Наум Рабінович отримав ще один орден – «Червоного прапора».

Десь через тиждень Нюсік Рабінович знову відзначився. У повітряному бою йому довелося відбивати атаку німецьких винищувачів на свого командира пари, старшого лейтенанта Строгонова. Провідний фриц не встиг схаменутися, як був збитий молодим лейтенантом і впав на околиці угорської столиці.

Лейтенанту Рабіновичу, чия колекція орденів поповнилася «Орденом Вітчизняної війни І ступеня», незабаром ще раз усміхнулася удача. Вдень 20 березня 1945 року вісім «ЯКів» під командуванням старшого лейтенанта Строгонова супроводжували групу із шістнадцяти «ІЛ-2» 235-го штурмового авіаційного Проскурівського полку. Через деякий час із командного пункту командира 5 штурмового авіаційного корпусу льотчики отримали команду: «Уважно, у повітрі “Фоккери”, завдання не виконуйте, переходьте на бриючий політ, повертайтеся додому». Штурмовики розгорнулися, але над селом Керньє були наздогнані декількома десятками німецьких винищувачів, які з різних напрямків атакували групу прикриття та бойовий порядок радянських штурмовиків.

Зав’язався повітряний бій, в якому лейтенант Рабінович, відбиваючи атаку пари «FW-190», які націлилися на радянський штурмовик, зміг зайти на них зверху. З невеликої дистанції, у 100 метрів, провідний німець отримав від Нюсіка чергу з мотор-гармати ОКБ-16. Ворожий літак розвалився просто у повітрі, а його уламки разом із пілотом упали за селом. Повітряний бій продовжувався. Цього разу Рабінович діяв разом зі своїм товаришем, лейтенантом Євсєєвим, з яким пішов в атаку на пару «Фоккерів». Рабінович відкрив вогонь, лейтенант Євсєєв підтримав його. Один ворожий літак пішов, а інший запалав і впав за 7-8 кілометрів на південь від містечка Тата.

Крім жорстоких битв із ворогом, на фронті вистачало й усіляких неприємних курйозів. Коли один із товаришів по службі Наума Рабіновича, лейтенант Григор'єв, 2 квітня 1945 року вилетів на бойове завдання, ніщо не пророкувало біди. Дійшовши із супроводжуючими штурмовиками в район села Пернек, під Братиславою, радянські пілоти побачили на горизонті чотири літаки супротивника геть невідомого їм типу. Двомоторні двокілеві літаки, сріблястого забарвлення, володіли значно більшими швидкостями, ніж «ЯК-9». Відразу невідомі літаки атакували групу прикриття і розпочали її переслідувати. Від повного розгрому радянських льотчиків урятував лише вогонь зенітної артилерії, який відсік атакуючих. Лейтенант Григор'єв із того злощасного польоту вже не повернувся. Але виявилося, що того дня радянські пілоти зустріли не німців, а далекі американські винищувачі «Lockheed P-38 Lightning». Взаємодії з американцями не було, і радянських льотчиків ніхто не попередив, що на цій ділянці фронту можлива поява союзників. Американці ж, у свою чергу, не знали про польоти радянських літаків. Був ще один випадок за участю американських союзників. Повертаючись із завдання, Наум побачив серйозно підбитий американський В-17 Flying Fortress. Було очевидно, що до місця дислокації літак не дотягне. Підходити близько він побоявся, побоюючись горезвісного friendly fire, дружнього вогню. Після тривалих маневрів він став попереду бомбардувальника і, похитавши крилами, запропонував йому слідувати за ним у розташування аеродрому штурмовиків (на аеродромі для винищувачів величезний бомбардувальник просто-напросто не зміг би приземлитися). Літак благополучно сів. Наступного дня Науму передали обручку з синім камінцем – від екіпажу В-17. Коли за кілька днів його друг був збитий дружнім вогнем американців, Наум закинув це кільце в кущі.

І на останньому подиху гітлерівського режиму Люфтваффе продовжував огризатися. Увечері 23 квітня 1945 року, у парі з молодшим лейтенантом Кононовим, Наум Рабінович вирушив на один зі своїх останніх повітряних битв. Винищувачі діяли у районі чеського міста Брно. При відході супроводжуваних штурмовиків від мети замикаючих на бриючому польоті атакували німецькі винищувачі. Лейтенант Рабінович, незважаючи на подвійну перевагу супротивника, вирішив будь-що-будь відсікти «Фоккерів». Маючи перевагу у висоті, він атакував лівофлангового веденого. З дистанції в 200-250 метрів, чергою ОК-16 та вогнем кулеметів БС, Нюсік підпалив фриця, який упав у районі станції Слатіна. Німецькі винищувачі, які залишилися, схоже, розгубилися і не придумали найкращого, як розлетітися в різні боки. Але після перебудови вони кинулися за Рабіновичем та Кононовим у погоню. Двом радянським пілотам під обстрілом гітлерівців вдалося дістатися лінії фронту.

День Перемоги славетні льотчики 513 авіаполку зустріли в Чехословаччині. Після війни Наум Рабінович був ще декілька разів нагороджений. На додачу до своїх орденів, льотчик-ас став володарем медалей «За взяття Будапешта» та «За взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років», «За бойові заслуги».

Із Чехословаччини авіаполк Рабіновича було передислоковано до села Узіно під Білою Церквою. У цьому місці Наум Наумович служив до 1948 року, коли здійснилася його заповітна мрія: він вступив до Військово-повітряної інженерної академії імені професора М. Є. Жуковського у Москві, де розпочав вивчати технічну експлуатацію літальних апаратів та двигунів.

У радянській столиці ас Рабінович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Хінею Йоселівною Малею, тоді студенткою. У 1951 році у пари народився син Володимир, а за декілька років – дочка Лариса.