Веніамін Гутянський
1903 – 1956
Чого домагався радянський режим, переслідуючи талановитого літератора та його сім'ю? Чому в інтернаціональному СРСР такі послідовні гоніння були саме на єврейську літературу? Справа, мабуть, не лише у особистій ірраціональній ксенофобії радянських вождів. Схоже, що саме єврейство виглядало для них найстрашнішим противником радянської ідеології. Кожен єврей був персональним ворогом радянської влади, просто по факту свого існування. А якщо яскраві та талановиті – вороги подвійні.
У січні 1943 року органами НКВС СРСР Башкирії був завербований секретний інформатор «Горянський». Під цим псевдонімом ховався єврейський поет та перекладач, член Союзу письменників УРСР Веніамін Іольович Гутянський, що евакуювався з сім'єю в Уфу з Києва.
Надій комісаріату секретний співробітник не виправдав. За роки війни Веніамін Гутянський жодних матеріалів, що вартували оперативної уваги на розгляд чекістів не надав. Зрештою, як незабаром змушені були констатувати оперативні працівники, робити цього він і не збирався.
Коли літератор повернувся з сім'єю у звільнений від нацистів Київ, з ним знову вийшли на зв'язок спецслужбісти. Гутянський не лише виявив категоричне небажання продовжити співробітництво з органами, але навіть мав нахабство заявити, що «вважає ганьбою повідомляти до МДБ про свої зв'язки та співробітників».
Непокірного Гутянського про його згоду особливо не питали і знову включили у штат секретних інформаторів. За свідченням куратора, начальника відділення 5 Управління МДБ Української РСР Щелкунова, розробкою націоналістичних елементів середи єврейських письменників Гутянський і після повторного вербування не займався, постійно нехтуючи своїми обов'язками відвідувати явки та бесіди.
З 1945 року про самого «інформатора» стали все частіше та частіше сигналізувати в МДБ. Гутянський, мовляв, критикував антисемітські нападки у радянській пресі. Порядки в країні поет називав бандитськими й такими, що є знущанням, а статті у «Київській правді», скеровані проти космополітів, – погромними.
Веніамін Гутянський також публічно обурювався поведінкою педагогів, які працювали у єврейських школах, але своїх дітей посилали в українські чи російські. На думку поета, навіть біробіджанський проєкт, який повинен був сприяти збереженню єврейської культури, свідчив про стрімку втрату євреями свого національного обличчя. Подібними роздумами Гутянський регулярно ділився з єврейськими письменниками Елі Співаком, Хаїмом Лойцкером, поетесою Рівою Балясною.
На початку 1949 року, після проведених в Москві та Києві арештів єврейських письменників, Гутянського востаннє викликали «на килим». Щоб напоумити інформатора, йому пригадали приховування зв'язків його сім'ї з Америкою, а також критику радянських порядків, яку він висловлював.
Але й прямі погрози на письменника не подіяли. За свідченнями емдебешника Щелкунова, на одній із зустрічей у квітні 1949 року Веніамін Іольович, знову прийшовши з пустими руками, відкрито виклав куратору свої погляди: «...Я заздалегідь можу Вам сказати настрої будь-якого єврейського письменника, в тому числі й мої. Всі розуміють, що єврейська культура може розвиватись не у нас, а тільки в державі Ізраїль. це завдання першого класу. Тільки про це відкрито не говорять, не говорю і я. Такі речі я можу сказати вам та своїй дружині...»
Реакції чекістів довго чекати не довелось. Вже 30 червня 1949 року шеф Щелкунова, начальник 5 Управління МДБ УРСР полковник Цепков підписав постанову про арешт «дворушника», що не виправдав довіру органів.
6 липня Веніамін Іольович був заарештований в одному з санаторіїв, де лікувався від туберкульозу легень, що загострився. В квартирі у Гутянського обшуку як такого не проводили: у члена Союзу письменників УРСР майна, крім самого базового, просто не було.
Почався довгий період фізичних та моральних страждань, що тривав п'ять місяців. При режимі, коли вдень не лише подрімати, але й посидіти з закритими очима не дозволялось, слідчий МДБ старший лейтенант Касьянов 12 ночей підряд викликав заарештованого письменника на допити. Крім тортур відсутністю сну та постійних образ, слідство намагалось тиснути на Гутянського і більш витонченим способом. Заарештована одночасно з письменником дружина, Берта Львівна Корсунська, відома літературознавиця, що працювала в газеті «Література та мистецтво» і в Інституті літератури АН УРСР, була на той момент на сьомому місяці вагітності. Садист в погонах на всі питання про результат родів відповідав поету зі знущанням у голосі: «Признаєшся, тоді дізнаюсь і скажу».
У звинуваченні, пред'явленому Гутянському 16 липня 1949 року зазначались дві статті КК УРСР: 54-1«а» («Зрада Батьківщини») і 54-10 ч. II («антирадянська пропаганда та агітація»).
Під зрадою мався на увазі злочинний зв'язок з американським журналістом Робертом Магідовим, звинуваченим радянськими спецслужбами в шпіонажі на користь США.
«Антирадянська пропаганда і агітація» – це контакти Гутянського з «єврейськими націоналістичними елементами». В категорію націоналістів тоді входили майже всі єврейські письменники, що співпрацювали з Єврейським антифашистським комітетом та Кабінетом єврейської культури Академії наук Української РСР.
Старший лейтенант Касьянов вирішив спочатку розібратись з «націоналістичним минулим» Гутянського. Відповідно до анкетних даних, Веніамін (на їдиш – Біньомін) Гутянський народився 17 липня 1903 року в селі Глибочок Тростянецького району Вінницької області. Батько поета, Іоль Марткович, був родом з містечка Красне Тиврівського району (зараз Вінницької області), з раннього дитинства займався столярними роботами. Мати, Геня Борухівна, теж виросла в бідній сім'ї та заробляла в містечку шиттям та дрібною торгівлею. Дітей у Гутянських було п'ятеро: Борух, Лейба, Гершель, дочка Фаня та наймолодший, Біньомін. Сім'я не була дуже релігійною, але єврейських традицій дотримувалась.
До 1913 року Гутянський вчився, як і всі його ровесники, в хедері. Але батьки хлопчика, що з дитинства знали нужду, вважали, що хедера для успішного життя дітей буде недостатньо, тому платили близько півтора року приватному вчителю, який також навчав хлопчика івриту. Вчитель Богданський, за словами поета, був сіоністом і прищеплював сіоністські погляди всім своїм учням. Крім ортодоксальних євреїв та сіоністів в штетлі свої ідеї ніхто не пропагував, і діти, серед яких маленький Біньомін Гутянський, краще знали карту Ерец-Ісраель, ніж України.
Жага здобувати більше нових знань привела хлопчика у містечко Бершадь, де працював так званий «удосконалений хедер». В навчальному закладі такого типу, окрім релігії, вивчались світські предмети, а викладання відбувалось не на їдиші, а івритом.
В Бершаді жила бездітна рідна сестра матері Біньоміна Фріда Лукашевська. Тітка племінника беззастережно любила та оплачувала йому репетитора з російської мови, яку школяр тоді зовсім не знав. З Бершаді хлопчик мріяв поїхати в Одесу. Там вчилась його старша сестра Фаня, що склала вступні іспити в 6-й клас Одеської гімназії. Так в решті решт і вийшло. Самородок з вінницької глибинки поїхав у місто на Чорному морі, де став слухачем освітніх курсів Гефтера.
Однак в скоро почалась Перша світова війна і від хвороби легень помер батько Гутянського. Хлопчик змушений був повернутись в Бершадь. Щоб не втрачати даремно час, Веніамін продовжив вивчати іврит у все того ж Богданського і навіть вступив до «гуртка любителів давньоєврейської мови», в якому був до 1916 року. З початком навчального року він пішов у Бершадську громадську гімназію, що стала вже при радянській владі профшколою.
В процесі розслідування чекіст Касьянов добився від Гутянського зізнання в тому, що той вів у молодості сіоністську агітацію. І дійсно, спочатку, під впливом братів, Веніамін займався збиранням в Бершаді внесків в сіоністський фонд. Молодь поширювала т.з. «шкалім» – квиточки, випущені Всесвітньою сіоністською організацією. На кожному квитку були надруковані сіоністські лозунги, а зароблені за них гроші йшли на підтримку єврейських поселенців в Палестині.
Потім, під час виборів 1917 року, чотирнадцятилітній підліток гордо носив стрічку з закликом голосувати за сіоністів. У 1918 році Гутянський вступив у спортивну організацію «Маккабі». В бершадській організації було близько 40 осіб. Молоді люди займались стройовою підготовкою, футболом та гімнастикою. Членство в «Маккабі» тривало всього лише рік, але цього для старшого лейтенанта МДБ Касьянова було достатньо. Гутянський – «націоналіст з дитинства».
Не лише націоналіст, але ще й зрадник зі стажем! Виявляється, ще у 1919 році 16-літній Веніамін спробував втекти за кордон. За словами письменника, спроба втечі була пов'язана з петлюрівськими погромами, що прокотились по Україні. Кінцевою метою втікачів була Америка. Діставшись разом з братом Лейбою та кількома друзями до старого румунського кордону на ріці Дністер, Гутянський спробував домовитись з контрабандистами, але грошей на нелегальну переправу не вистарчило. Довелось молоді забути про еміграцію та повертатись в рідне містечко.
Тоді ж, в 1919, чи у 1920 році, за сіонізм був заарештований старший брат Гутянського, Борис (Борух). ДПУшники, потримавши юнака в катівні, скоро його випустили. Борух практично відразу поїхав до Києва вчитись і від сіоністської діяльності зовсім відійшов.
Після закінчення середньої школи, у 1920 році, Веніамін почав працювати в Бершаді викладачем та вихователем в єврейському дитячому будинку. Зайвих грошей у сім’ї ніколи не було, тому юнак брався за будь-яку можливість заробити. Кілька років він навіть керував у Бершадській єврейській школі хором.
Гутянський, як і інші його колеги по єврейській школі, стояв на національних позиціях. Вони рішуче протестували проти оголошення неділі, а не суботи, вихідним днем для учнів. Але в результаті змушені були погодитись з новими реаліями.
Не бажаючи зупинятись на досягнутому, в 1923 році юнак поїхав слідом за братом Борисом у Київ – вступати в єврейський педагогічний технікум. Під час навчання там він став членом літературно-драматичного колективу «Мешулахас» при єврейському клубі «Комафон». Пристрасний любитель художнього слова, що таємно записував власні вірші у блокнот, Веніамін спробував написати декілька п’єс для «Мешулахаса». Публіка тепло прийняла творчість молодого драматурга-любителя.
З 1930 року Веніамін Гутянський почав друкувати свої твори. Шкільний учитель вибрав роботу для найвимогливішої аудиторії – дітей. Дебютував Гутянський, книжкою на їдиші під назвою «Листоноша». Це був переклад вірша Самуїла Маршака «Пошта». При цьому Гутянський створив самостійний твір, а не просто переклав всім відомі з дитинства рядки «Хто листа приніс мені, в своїй сумці на ремні?..» близько до тексту. На обкладинці великими красивими буквами було надруковане ім’я автора – Біньомін Гутянський – і нижче дрібним шрифтом ім’я Маршака, автора ідеї.
Талановитого юнака скоро помітили. Його запросили працювати відповідальним секретарем в Укрнацменвидав, що займався публікацією книг на їдиші, а також в редколегію єврейського дитячого журналу «Жовтеня», що видававася у Києві.
У 1936 році у Веніаміна Гутянського вийшла збірка віршів «Для малюків» (Мінськ, 1936), через рік ще одна книга – «Різне» (Київ, 1937). Перед Великою Вітчизняною війною письменник встиг опублікувати ще одну свою книгу – «Байки» (Київ, 1940), а також переклади на їдиш творів Павла Тичини, Івана Крилова, Роберта Бернса та багатьох інших. Єврейський читач завдячує Гутянському за прекрасно виконаний переклад «Дон Кіхота» Сервантеса, виданий їдишем в 1936 році з ілюстраціями Гюстава Доре. У 1937 році в Києві вийшов переклад Гутянського на їдиш суперпопулярної книги – «Золотий ключик, чи Пригоди Буратіно» Олексія Толстого.
У 1930-ті роки літератор продовжував активно працювати на ниві єврейської освіти. Він створював хрестоматії для читання в єврейських школах, виступав там з власними творами, підробляв репетитором для дітей єврейської інтелігенції. Зокрема, він готував для вступу в Київську єврейську школу доньок свого друга, єврейського літератора Нояха Лур’є.
У 1937 році за розміщення у випуску «Жовтенятка» статті Іцика Кіпніса, що ідеалізувала, образним виразом радянських компетентних органів, «підкулачників», поета позбавили роботи. Чи то у київських чекістів була виконана квота на репресії, чи то поет встиг досидіти до чисток всередині НКВС, що призупинили масові розправи, але у 1938 році Веніаміна Іольовича «пробачили» і взяли на роботу літературним редактором та відповідальним секретарем єврейського піонерського журналу «Зай грейт!» («Будь готовий!»).
Заарештований у справі Єврейського антифашистського комітету письменник Давид Гофштейн пізніше розповідав, що саме Гутянському та Лур’є прийшла ідея створити дитячі єврейські журнали «Зай грейт!» та «Жовтень», котрі – як записано в протоколі допиту – прищеплювали єврейській молоді «почуття національної відокремленості».
Невідомо, якій відокремленості піонерський журнал міг сприяти, але діти від книг Гутянського рідною мовою були в захопленні. Російський та ізраїльський літератор Матвій Гейзер згадував, що жахи Бершадського гетто йому допомагали пережити вірші Маршака, талановито перекладені на їдиш Веніаміном Гутянським. Збірку подарував сам перекладач мамі Гейзера, що до війни працювала вихователькою у дитячому садку.
На початку війни письменнику, його дружині Берті Львівні та 2-річній дочці Єлєні вдалось евакуюватись на схід. Оселившись разом з іншими єврейськими літераторами в Уфі, до березня 1942 року Гутянський працював слюсарем-учнем на одному з місцевих заводів. Потім його прийняли у видавництво «Советский писатель» («Радянський письменник»), а також у видавництво Академії наук УРСР на посаду коректора.
В роки війни поет продовжував активно працювати над власними творами. У 1944 році в Москві було видано їдишем збірку антифашистських сатиричних віршів «Сіль у очі», перевидану в том ж році у Києві українською мовою.
В кінці війни Веніамін Гутянський повернувся з сім’єю до зруйнованої столиці Української РСР. Окрім труднощів з довоєнною квартирою, яку зайняли чужі люди, та інших матеріальних проблем, єврейський поет стикнувся з тотальним наступом на єврейську культуру. Влада відновлювати єврейську систему освіти та друку, вочевидь, не спішила, з підозрою ставлячись до будь-яких проявів націоналізму, до якого в ті роки могли віднести все, що завгодно.
На момент арешту поет працював в україномовному видавництві «Молодь» редактором літератури для дітей молодшого шкільного віку.
У старшого лейтенанта Касьянова не було зізнань та прямих доказів, але були в арсеналі свідчення інших арештованих. Так, на допиті 30 червня 1949 року письменник Давид Гофштейн назвав єврейського поета націоналістом, що виховує молодь в націоналістичному дусі. Слідство мало подібні наклепи й від інших заручників сталінського режиму. Залишилось розібратись зі шпіонажем.
На допиті 15 липня 1949 року Касьянов поцікавився у письменника долею його брата, Григорія (Гершеля), що з 1918 року прожив у Філадельфії. До кінця Першої світової війни Григорій Гутянський жив з родиною в Бершаді. Потім поїхав до США, залишався там і на початку 1920-х, відкрив магазин канцелярських товарів. Під час голоду в Україні в 1933 році він присилав своїй матері та сім’ї брата посилки та гроші, але з Веніаміном зв’язку не мав.
Влітку 1943 року Іцик Фефер, єврейський поет, член ЄАК, був у подорожі до США і там випадково познайомився з братом Гутянського. Через Фефера він передав свою адресу Веніаміну Іольовичу, який вперше за довгі роки зміг відновити з Григорієм листування.
У 1946 році Гутянський знову зустрічався з Іциком Фефером у Києві. З ним він обговорював можливість публікації своїх перекладів байок Крилова у США. Фефер згадав про зустріч з братом Гутянського в США та попередив поета, що у листах за кордон треба знати що писати. Повідомивши брату про смерть матері в евакуації, в 1946 році Гутянський листування припинив. Григорій кілька разів намагався запросити письменника на телефонну розмову, але на виклик Веніамін Іолевич не приходив, хвилюючись за наслідки. Однак ці засоби безпеки не допомогли: для МДБ наявність брата з антирадянськими переконаннями у буржуазній країні само по собі трактувалось як зв’язок із Заходом.
Ще одним доказом, що підтверджував, на думку слідчастини МДБ, злочинний зв’язок літератора з розвідкою США, були листи, отримані Гутянським від представників американського бершадського земляцтва.
Все почалось з приїзду в 1945 році до Києва американського комуніста і редактора газети «Морген фрайгайт» Пола Новіка. На зустрічі в Союзі письменників Новік почув виступ Гутянського і написав компліментарну статтю про його творчість у своїй газеті. Статтю прочитали вихідці з Бершаді та вирішили зв’язатись із земляком. Американці з «Бершадського книжкового комітету» планували надрукувати книгу про історію містечка та шукали людей, які могли на місці зібрати недоступну з-за океану інформацію. До роботи планувалось залучити ще одного письменника, уродженця Бершаді Меєра Альбертона. Про нього, як і про Гутянського, у виданні повинні були вийти окремі біографічні статті. На лист американцям (звертались до нього секретарі комітету Шалом Василевський та Ральф Шор) Гутянський не відповів. Не відповів він і на лист он фінансового секретаря «Бершадського благодійного товариства» Франка Немировського, що шукав контакти з місцевим єврейським дитячим будинком. Незважаючи на це, отримані з-за кордону листи почали фігурувати у кримінальній справі як речові докази.
Але головним аргументом звинувачення у зв’язку письменника з американською розвідкою були його родинні зв’язки із видвореним у квітні 1948 року з Радянського Союзу журналістом Магідовим. Гутянський познайомився з Робертом Магідовим, поетом та перекладачем, колишнім кореспондентом «Асошиейтед прес», NBC та «Дейлі експресс» у СРСР взимку 1937 року на Всесоюзному фестивалі лялькових театрів у Москві. Гутянський, що активно писав п’єси для дитячих єврейських театрів, був ініціатором створення єврейського театру ляльок в Україні, тому постійно був присутнім на подібних оглядах.
Познайомила єврейського поета з американським журналістом майбутня дружина Гутянського, Берта Львівна, що працювала тоді у Київському театрі юного глядача. Їй Магідов був дальнім родичем.
Через якийсь час після знайомства з Гутянським Магідов опублікував у єврейській газеті «Емес» похвальну статтю про Київський єврейський театр ляльок і поставлену там з великим успіхом п’єсу Гутянського «Лейзер дер Бейзер» (в українському варіанті – «Про діда Вариводу, що не сміявся зроду»).
Слідчий МДБ загострював увагу на зустрічах заарештованого поета та його дружини Берти Корсунської з Магідовим, а також на грошах, які американець присилав парі в роки війни в Уфу.
На допиті від 28 листопада 1949 року Гутянський пояснив походження грошей: Магідов передавав гроші від імені дяді дружини, Іллі Діжура, що давно жив за кордоном. А отримувачем переказів була мати Берти Львівни.
Ілля Дижур був відомий спецслужбам ще по довоєнному часу як єврейський емігрантський активіст, пізніше – голова ХІАС («Товариство допомоги єврейським емігрантам») в окупованій союзниками Німеччині – у британсько-американській зоні окупації. У 1930-х він приїжджав до Радянського Союзу для перемовин з більшовиками про закордонну підтримку «Біробіджанського проєкту» по переселенню євреїв на Далекий Схід. Дружина Іллі Діжура була тіткою журналіста Магідова.
Звинувачена за тією ж статтею про шпіонаж 54-1«а» Берта Львівна Корсунська розповіла чекістам, що поняття «регулярні зустрічі» жодним чином не відповідало дійсності. З 1935 по 1946 рік вона зустрічалась зі своїм дальнім родичем не більше семи разів.
Під час цих зустрічей обговорювались сімейні справи та питання літератури. Берта Львівна розповідала Магідову про роботу дитячого та лялькового єврейських театрів, про викладання поетики у Київському держуніверситеті, про захищену нею кандидатську дисертацію та роботу в «Літературній газеті». Зв’язок Гутянського та його дружини з Магідовим цілком обмежувався кількома зустрічами, листуванням та грошовими переказами в роки війни. Однак чекісти продовжили рити землю в пошуках компромату на подружжя.
У 1945 році на пропозицію дружини Гутянський зробив копії свої кращих віршів та передав їх Магідову через тещу Перлу Меєрівну. Вірші, відібрані автором з виданої у 1945 році антифашистської збірки «Сіль у очі», Магідов повинен був передати одному американському видавцю.
Слід відзначити, що через контакти з Магідовим були заарештовані багато його знайомих. Це і поетеса Рут Меєрівна Тамаріна, і друг Магідова, радянський драматург Петро Лазарович Жаткін.
Свою провину Гутянський не визнав, пояснюючи слідству, що лише вірив «…чуткам, вкоріненим серед єврейської інтелігенції» та гостро реагував на закриття єврейських шкіл. Під чутками заарештований літератор мав на увазі інформацію про реальний стан справ, яка була відома не тільки єврейської інтелігенції, але й всім людям в країні, що думають.
29 листопада 1949 року слідчі справи стосовно Гутянського та його дружини були об’єднані в одне. До того часу, 11 вересня 1949 року, у Корсунської і Гутянського народилась дочка Надія. Разом з новонародженою мати лежала в лікарні Внутрішньої тюрми МДБ.
Вилучені у Берти Львівни чернетки та особисте листування на 488 листах, як такі, що не цікаві слідству, були знищені. Точно таким самим чином були знищені 120 листків, а також блокноти, вилучені у Веніаміна Гутянського.
У звинуваченні від 8 грудня 1949 року по слідчій справі, демонструючи дива юридичної еквілібристики, емдебешний слідчий Касьянов прямо написав, що в процесі слідства не було знайдено достатньо даних про вербування та приналежність сімейної пари до американської агентури. Однак слід за цією тезою йшов оригінальний висновок: матеріальна допомога та близькі взаємовідносини заарештованих з Магідовим, безсумнівно, свідчать про їх злочинний шпигунський зв’язок з розвідорганами США. Слідчастина МДБ клопотав про 25 років позбавлення волі Гутянському та 10 років ВТТ його дружині Корсунській.
Військовому прокурору військ МВС капітану юстиції Акімову здались сумнівними звинувачення по статті 54-1«а» КК УРСР («зрада Батьківщині»), через повну відсутність у справі матеріалів, що викривають Гутянського та Корсунську в шпигунській діяльності, і він постановив припинити переслідування звинувачених за цією статтею.
Гутянському залишили статтю 54-10 ч. 1 КК УРСР – «антирадянська пропаганда і агітація»: для цього згодились свідчення про сіоністську молодість поета і критика ним національної політики СРСР. Міру покарання письменнику визначили у 10 років позбавлення волі.
Дружину поета за «тривалий зв’язок» з Магідовим визнали соціально небезпечною особою та, на основі статті 5-33 КК УРСР, постановили заслати на все ті ж 10 років.
З туберкульозної палати Лук’янівської тюремної лікарні у другій половині травня 1950 року Гутянського відправили по етапу в Усольський виправно-трудовий табір у Солікамську Свердловської області. На шляху до Усольлагу стан здоров’я Гутянського настільки погіршився, що йому довелось 25 днів пролежати в лікарні Горьківської пересильної тюрми.
Після прибуття до табору репресованого єврейського поета відразу ж відправили на загальні роботи. Два роки він займався завантаженням-розвантаженням, прибиранням, працював з вугіллям, марно добиваючись хоча б запису на рентген.
У 1951 році санчастина нарешті виявила милосердя і скерувала поета на обстеження. В’язню дали інвалідну категорію і поставили у трохи кращі умови, перевівши на легші роботи.
В Кустанаї Казахської РСР, де опинилась Берта Львівна, всі двері культурно-просвітницьких та навчальних закладів для засланих були закриті. Берта Корсунська з 1950 року працювала швачкою на фабриці «Більшовичка» і, в рамках громадського навантаження, керувала невеликою фабричною бібліотекою. Їй довелось утримувати двох маленьких донечок без будь-якої допомоги.
9 березня 1954 року Гутянський написав із Солікамська скаргу, на ім’я Генерального прокурора СРСР Сафонова. У скарзі письменник давав зрозуміти, що змушений був підписувати під час слідства протоколи з викривленими свідченнями. Слідчий обдурив Гутянського та його дружину, повідомивши, що їх справи будуть слухатись у судовому розгляді. На судовому засіданні Гутянський планував виступити з запереченням даних під тиском свідчень. Закінчилось все тим, що політичну справу було розглянуто незаконною «шарашкою» – Особливою нарадою – для якої підпису на документах було достатньо. В своєму листі поет прямо звинуватив радянську судову машину у вибиванні свідчень: «Мені пред’являлись свідчення арештованих до того часу єврейських письменників, у яких були компрометуючі мене твердження <...>, і я не можу повірити, що ці люди насправді говорили те, що ними підписано».
9 вересня 1954 року Гутянському і Корсунській у проханні про перегляд постанови Особливої наради було відмовлено.
Але через кілька місяців, у грудні 1954 року, Веніамін Іольович вийшов достроково на волю. Здоров’я його було зовсім підірване. В пенсії по інвалідності йому відмовили, мотивуючи це тим, що відсутність Гутянського на роботі перевищила п’ять років, а перебування в тюрмі згідно з радянськими законами до стажу не входила. Після приїзду до своєї дружини і доньок в Кустанай він застав сім’ю в абсолютно жахливому стані.
Веніамін Іольович знову почав добиватись справедливості. В своєму листі від 3 червня 1956 року він вимагав від голови уряду СРСР Булганіна повернутись до розгляду його справи і дати йому, людині, що працювала з 15 років, право на пенсію.
Перегляду кримінальної справи та реабілітації єврейський поет Веніамін Гутянський так і не дочекався. Він помер від туберкульозу 18 серпня 1956 року і був похований у Кустанаї.
Вдова поета, Берта Львівна, не здавалась. В одному зі своїх листів вона питала начальника слідчого управління Прокуратури СРСР Новікова: «Скільки ж будуть продовжуватись тортури моєї сім’ї?» До того часу більшість репресованих під час сталінського терору єврейських письменників було реабілітовано, але справа Гутянського так і блукала десь у довгих коридорах радянської юстиції.
Берті Корсунській, що працювала на той час кореспондентом кустанайської газети «Ленінський путь», вдалось заручитись підтримкою директора Інституту української літератури Белецького, українських письменників Олександра Копиленко, Марії Пригари, Оксани Іваненко та багатьох інших. Колеги по роботі та по письменницькому ремеслу дали Берті Львівні і Веніаміну Іолевичу найкращі особистісні та професійні характеристики.
Справедливість перемогла 14 вересня 1957 року. Цього дня Судова колегія у кримінальних справах Верховного суду УРСР скасувала постанову Особливої наради від 19 квітня 1950 року. Веніамін Гутянський та його дружина були визнані невинуватими та реабілітовані.
Відразу ж після реабілітації Берта Львівна почала готувити видання посмертної книги чоловіка. Незважаючи на перешкоди, одна з найулюбленіших книжок радянських діток «Хто що любить» вийшла у світ в 1965 році з чудовими ілюстраціями Генріха Валька. У 1966 році книга вийшла в українському перекладі у Києві. В 2007 році деякі вірші поета були опубліковані видавництвом «Мости культури Гешарім».
Переслідування своєї сім'ї Берта Львівна Корсунська відобразила в мемуарах «Ордер на арешт». Після повернення з заслання дружина поета опублікувала кілька серйозних досліджень, присвячених радянській українській поезії, а також велику кількість літературознавчих статей. Її не стало 12 липня 1979 року.
19.02.2023