Історія – велике мистецтво. Її створюють люди яскраві, розумні, невгамовні. Такі, як наш герой Меєр Браславський. Революціонер до глибини душі, все життя він провів у боротьбі за щастя свого народу. В Росії ця боротьба була приречена. Але йому вдалось вирватися і попробувати знову.

Він народився в Керчі, у східному Криму. Сім'я була великою (вісім дітей: п'ять синів і три доньки) і зовсім асимільованою. Єврейські традиції в домі Браславських практично не дотримувались, окрім, хіба що, правил кашруту і походів до синагоги на Йом-Кіпур.

Голова сімейства Мойсей (Моше) Браславський, гірський інженер, і мати Олександра (Батья), власниця міняльної лавки, на дітей не тиснули – вибирайте свій шлях в житті самі.

Ідеологію в сім'ї також не нав'язували. Сам Мойсей Браславський був деякий час членом «Народної волі» і пізніше підтримав Першу російську революцію 1905-1907 років. Він був добре знайомий з дружиною Максима Горького, Катериною Павлівною Пешковою.

Через роботу батька сім'я довго подорожувала по Кавказу та Дону, поки цілковито не осіла в Ростові-на-Дону. Тут всі старші брати і сестри Меєра пішли в місцеві гімназії та стали послідовними соціалістами. Як кажуть, яблуко від яблуні недалеко падає. Освічене міське оточення та велика батьківська бібліотека – книги Герцена та Чернишевського вдома були практично настільними – зробили свою справу.

Була, правда, в сім'ї Браславських і своя «біла ворона» – старший брат Меєра Ісаак (Іцхак). На відміну від всіх домашніх, що пливли у фарватері спільних для Росії соціалістичних ідей, він серйозно захопився сіонізмом. В 16-літньому віці Ісаак приніс звідкись гіпсовий горельєф Теодора Герцля та повісив його у вітальні. Це було в 1917 році. 12-літній Меєр (по-домашньому – Мера), що навчався у російській гімназії, втіленого у гіпсі бородатого чоловіка не знав. Але брат Ісаак був загальним улюбленцем, у нього в кімнаті постійно збирались хлопці та дівчата, які про щось дуже голосно говорили і навіть сварились. І Меєр почав приглядатись до Герцля.

Відразу після лютневої революції 1917 року Ростов-на-Дону перетворився у один великий мітинг. Козаки, представники всіх народів Кавказу, українці – всі мітингували на площах міста під своїми знаменами. Одного разу, пройшовши через площу, де майорів невідомий прапор, Меєр прийшов додому і спитав у брата: «А у євреїв нема свого прапора?» Ісаак тут же дістав з ящика свого письмового столу біло-блакитне полотнище: «Ось наш стяг!»

Коли почалась Перша світова війна, в місто хлинув нескінченний потік біженців із західних губерній Росії. Життя стало важким, а після смерті Мойсея Браславського, головного годувальника, проблем побільшало.

Але у порівнянні з тим, що почалось в місті відразу після Жовтневої революції 1917 року, всі попередні труднощі здались просто дрібними незручностями.

В Ростові творилась справжнісінька вакханалія, з постійною зміною режимів і калейдоскопом численних армій, що проходили через місто. 2 грудня 1917 року добровольчим частинам отамана Каледіна вдалось повністю вибити з Ростова більшовиків.

Через два місяці, 23 лютого 1918 року, Ростов знову захопила більшовистська «соціалістична армія» прапорщика Рудольфа Сіверса, етнічного німця, якого білі вважали німецьким агентом. Більшовики тримались в Ростові до 3 травня 1918 року.

Великий 14-кімнатний дім Браславських був конфіскований, натомість їм дали малесеньку квартирку. Міняльну лавку комуністи закрили, і мати сімейства від пережитих хвилювань злягла у ліжко. В Ростові почались голодні дні. Одна із сестер змушена була давати уроки гри на фортепіано. Сам Меєр брався за будь-яку роботу, навіть найважчу. Головне було – дістати їжу для хворої матері.

8 травня в Ростов увійшла німецька 20-та запасна дивізія, яка залишалась у місті до грудня 1918 року. Місто вважалось ключовим пунктом для безперебійного забезпечення нафтою і відкривало німецькій армії шлях на Північний Кавказ. Але німців змінила Добровольча армія Денікіна. Денікін, також, євреям нічого хорошого не обіцяв. Приймаючи 8 серпня 1919 року єврейську делегацію, сам Антон Іванович Денікін журився: через вкрай негативне ставлення збоку товаришів по службі довелось відправити в резерв офіцерів-євреїв. З окремими грабунками та несправедливістю стосовно місцевих євреїв довелось миритись, проте більш страшні злочини були попереджені його особистим втручанням.

Буремні події на Дону не лише не зупинили розвиток сіоністського руху, але, навпаки, додали йому силу. До того, що сіонізм – єдиний шлях для єврейського народу, людей підштовхували численні інциденти. Перша кінна армія Будьонного, що увійшла в Ростов-на-Дону 10 січня 1920 року, від денікінців відрізнялась мало. Частини 6-ї кавдивізії під командуванням Семена Тимошенка влаштували в місті масові грабунки та розбій, загинуло кілька десятків євреїв.

Розраховувати доводилось лише на себе. Меєр Браславський і його однолітки, в основному студенти і гімназисти, вступили до загону самооборони, щоб протистояти погромникам, що вбивали та грабували єврейське населення. Але сіоністом Меєр тоді не був: його з головою затягнула романтика «легіону російських розвідників», всеросійської скаутської організації.

Браславський пробув у російських скаутах кілька років, поки на одному загальноміському шикуванні не побачив диво дивне – єврейських скаутів. Очолював організацію ростовець Міша Гутман. Меєр відразу ж загорівся ідеєю вступити в єврейські скаути.

Більшовики до ростовських скаутів, і російських, і єврейських, ставились насторожено, якщо у деяких інших містах скаут-майстрів залучали до організації нової комуністичної альтернативи – піонерії – то в Ростові-на-Дону весною 1923 року у керівництва скаутських організацій були проведені обшуки, вилучені література і листування. Все майно ліквідованих організацій було передано юним піонерам.

Але єврейська молодь зав'язувати із скаутингом не збиралась. Більшість членів розформованої дружини перейшло у створений в 1922 році на підпільному з'їзді в Москві «Ха-шомер ха-цаір». Це була жорстко політизована організація ліво-сіоністського напрямку. Метою ростовських єврейських скаутів стала підготовка єврейської молоді до переселення в Ерец-Ісраель і до кібуцного життя.

Ростовські «шомерівці» регулярно збирались у гаю або на кладовищі для спільного читання книг та журналів, обговорення сіоністської ідеї та політичних новин. Молодь, звичайно, не обмежувалась лише ідеологією: були і спортивні змагання, і хор, і танці. На листопадові та травневі свята молоді сіоністи писали та поширювали листівки.

Браславський приєднався до «Ха-шомер ха-цаір» і скоро став одним із керівників – «богрім» – організації в Ростові. Серед соратників Браславського були ті, кого потім неодноразово заарештовували органи ОДПУ Сара Каданська, Міша Гутман, Арон Брудний, Любов Ягудіна та Дмитро Одеський.

Потрапивши до нового товариства, він прочитав роботи чоловіка з горельєфа у вітальні – Теодора Герцля, дізнався, хто такий Йосиф Трумпельдор, що означає «Ерец-Ісраель» і «кібуш ха-арец» – завоювання своєї країни.

Ісаак Браславський нарешті помітив зміни у настроях молодшого брата, і відтепер тому було дозволено користуватись об'ємною бібліотекою Ісаака та навіть стати його посланцем – скликати на засідання в його кімнаті членів організації «Цеірей ціон». Саме так називали себе ті шумні молоді люди, що регулярно приходили до старшого брата. Ісаак кинув навчання і заробляв гроші, причому виключно фізичною працею, що могла бути в пригоді в Палестині.

Одного разу у Браславських відбулись особливо гарячі та численні збори. Меєр теж був присутній на засіданні, на якому було багато виступів, – це був установчий з'їзд ростовського відділення Сіоністської соціалістичної партії (צ״ס, ЦС).

Члени ЦС організували в місті Єврейський комітет допомоги людям, що голодують, який підтримував зв'язки з «Джойнтом» (великою єврейською благодійною організацією, що базується в Америці та діє по всьому світу).

Уповноважений ростовського «Джойнту» був членом ЦС та успішно працював не лише в Ростові-на-Дону, але й по всьому Кавказу. В комітет довелось включити і представників радянського органу – Євсекції при місцевому відділенні ВКП(б) – вони жодної відповідальної посади не мали, але були «очима та вухами» більшовиків.

Особисто Меєру Браславському Сіоністська соціалістична партія доручила відповідальне завдання – він обійняв посаду секретаря створеного за допомогою партії Єврейського комітету ремісників та кустарів. Пік діяльності комітету прийшовся на 1924-1926 роки. Завдання його було в тому, щоб забезпечити ростовських ремісників та кустарів сировиною і організовувати збут готової продукції. Завдяки партійним зв'язкам комітет неодноразово отримував кредити на придбання сировини та інструментів. Свої люди у споживчій кооперації допомагали зі збутом.

Окрім ростовського відділення Сіоністської соціалістичної партії, Браславські стали і одними з організаторів осередку «Гехалуца» в Ростові. Майже всі його члени паралельно були соціалістами-сіоністами. Рух «Гехалуц» пропагував практичну підготовку єврейської молоді до життя в Палестині.

Меєр Браславський отримав з Москви вказівку від ЦК «Гехалуц» про необхідність активізувати роботу з підготовки до алії на місці. Паралельно своїй роботі в Єврейському комітеті ремісників та кустарів, він очолив у Ростові-на-Дону «міську ахшару» – трудову практику та навчання ремесла молоді для підготовки до від'їзду в Ерец-Ісраель. «Міська ахшара» була майстернею з пошиття взуття, в якій в основному працювали євреї з-поміж біженців. Скоро Браславський організував та очолив на Кавказі «сільськогосподарську ахшару» – там молоді люди звикали до кібуцної діяльності.

«Гехалуц» діяв у Ростові-на-Дону легально. Але, в решті решт, колишні члени лівого крила «Поалей-Ціон» поставили питання руба: або члени ЦС залишають «Гехалуц», або вони повідомлять «куди слід». Довелось проявляти особливу обережність. Секретар «Гехалуца» припинив відвідувати партійні збори.

Напруга на Дону зростала. Пристрасті вирували і в сім'ї Браславських. Ісаак поселився окремо і з рідними спілкувався мало: один з братів був полум'яним більшовиком.