Софія Рольник
1904 – 2000
У липні 1931 року у газеті «Гаарець», яка видавалася у підмандатній Палестині, була опублікована замітка про політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Між іншого, закордонна делегація партії ЦС («Сіоністи-соціалісти») у СРСР, яка опублікувала на сторінках газети цей матеріал, писала про арешти сіоністів у Саратові. Одну із заарештованих звали Софія Рольник. Цю дівчину судили вже вдруге. Правду кажучи, автори статті помилялися: Софію Рольник відправили на три роки не у Казахстан, де вона вже бувала, а в найсуворіший край – Східний Сибір.
Загалом героїня сіоністського підпілля Софія Рольник провела в ув'язненні та засланнях 22 роки. На зло кривавому Молоху, вона вижила, щоб ми впізнали її історію, а також історію тих борців за єврейську державу, які .жє побачити її народження.
В'язня Сіона Софія Рольник народилася у Миколаєві у грудні 1904 року у сім'ї Герца Рольника та Гітель (Каті) Сегал. У сім'ї Рольник, крім Софії, були ще сини: старший, Михайло, і молодший – Володимир.
Мати дівчини була за професією викладачкою фортепіано. Батько, Герц Рольник, колись був ешіботником, але потім його захопила ідея Хаскали – єврейського Просвітництва, від якої він згодом також відмежувався, ставши меншовиком та принциповим асимілятором.
Натомість переконаною єврейкою у родині була бабуся, мати батька. Дуже релігійна, ця жінка похилого віку весь вільний час читала Тору у перекладі на ідиш. Бабуся багато говорила про історію євреїв, їхні страждання, зокрема – про погроми, які вона пережила особисто. Саме бабуся серйозно вплинула на ставлення Соні Рольник до свого коріння, а також її погляди на долі єврейського народу.
Софія з дитинства розмовляла з батьками виключно російською, але в тринадцятирічному віці вмовила маму взяти їй викладача івриту. Заняття тривали недовго, але основу мови та базову лексику дівчина встигла освоїти. Її національна підготовка продовжилася вже у компанії найнятої вчительки, яка готувала її до вступу у комерційне училище, де не було процентної норми. Вчителька була патріоткою Ерец-Ісраель, і щосуботи, замість звичайних занять, влаштовувала для своєї підопічної день єврейської історії.
Захоплення національним рухом не пройшло і повз старшого брата дівчинки. У 1920 році він став членом сіоністсько-молодіжного гуртка «Маккабі», який з'явився у Миколаєві за його безпосередньої участі.
Миколаївська організація «Маккабі» була невеликим, не пов'язаним з іншими організаціями, гуртком. Її учасники вивчали єврейську історію, географію Палестини, історію сіонізму. Юнаки та дівчата були принциповими гебраїстами, але вирішили почати з ідишу, яким вони володіли також погано.
Одного разу Мишко підійшов до сестри із змовницьким виглядом і розповів, що миколаївська молодь збирається їхати до Палестини і будувати там країну всіх євреїв. Соні про сіонізм можна було не розповідати, схожі думки її відвідували давно. «Ти добре подумай, бо можуть бути великі ускладнення, можуть бути і арешти, і все інше...» – попередив про можливі труднощі підпільного життя Михайло. Соню це анітрохи не злякало. Не замислюючись, вона погодилася приєднатися до гуртка.
У 1921 році брат Мишко та декілька найактивніших членів миколаївської організації зважилися на алію. Вважаючи себе підготовленими до важкої роботи на благо Ерец-Ісраель, вони таємно перейшли кордон і вирушили у дорогу на Близький Схід. Хоча миколаївський гурток і втратив своїх організаторів, але молодь, яка залишилася не опускала руки. Поготів, що сіоністський рух на півдні України почав набирати обертів. Софія Рольник, яка залишилася за брата, та її товариші почали енергійно вербувати у свої лави прихильників. Невдовзі з Одеси, дізнавшись про їхні успіхи, приїхали знайомитись найбільш підковані товариші. Миколаївцям надійшла пропозиція – влитися до складу організації «Югенд ЦС», яка була молодіжним крилом партії «Цеірей Ціон ціоним-соціалістім».
Сіоністи-соціалісти зобов'язалися допомагати з: інструкторами, літературою і навіть відправкою найдостойніших до Палестини. Учасники гуртка «Маккабі» погодилися: їхні погляди цілком відповідали програмі лівих сіоністів. Якщо вже будувати єврейську державу, то шляхом наполегливої праці на своїй землі та своїми руками! З небувалою завзятістю, маючи за спиною великий рух, Соня Рольник із товаришами розпочали агітувати за «Югенд ЦС» молодь Миколаєва та розташованих неподалік єврейських сільськогосподарських колоній. Окрім лекцій та бесід, хлопці мали нагоду навчати своїх членів необхідним навичкам для життя у Палестині. В Одесі «югендівці» організували городи, слюсарні майстерні і навіть пошивальну майстерню, де вдень і вночі йшла підготовка до алії. У сіоністів було й підпільне видавництво, яке друкувало журнали з інформацією про Ерець-Ісраель та останніми новинами руху.
У 1924 році хлопці вперше вийшли на вулицю – випустили листівки для поширення містами. Щоб заплутати «органам» сліди, молодь ухвалила: за Одесу відповідатимуть мешканці Миколаєва, а за акцію у Миколаєві – одесити.
Перед виїздом до міста на Чорному морі Софії Рольник видали пакети для одеського керівництва – списки адрес, куди можна було надіслати листівки, та надруковану програму партії. Молодь провела в Одесі блискучу агітаційну кампанію. Листівки вдалося розкидати прямо на театральних показах, зборах комуністів, різноманітних офіційних конференціях та під час інших великих скупчень людей. Усе місто дізналося, що комсомол – це не єдина молодіжна організація у СРСР, а єврейські хлопці та дівчата хочуть жити у своїй вільній країні.
Реакція влади не змусила на себе чекати. У вересні 1924 року Одесою та Миколаєвом прокотилися масові арешти. Софію чекістам тоді вирахувати не вдалося, але наступного року все склалося вже не дуже райдужно. Навчаючись у Миколаївському педінституті та працюючи з великим задоволенням з підлітками, Соня Рольник вирішила організувати осередок «Югенд ЦС» у сільськогосподарській колонії Єфінгар.
Виїхавши до колонії, Софія Рольник провела декілька зустрічей, але під час чергових зборів була, як-то кажуть, спіймана на місці злочину. У дівчини чекісти нічого не знайшли, але взяли підписку, щоб Соня з'явиться у Миколаївському обласному відділенні ГПУ. Вийшовши у Миколаєві на вокзалі, дівчина побачила декілька своїх товаришів, які сказали, що їй потрібно негайно їхати до Одеси. Як з’ясувалося, вдома у Рольник уже встигли побувати непрохані гості, і єдиним її порятунком від чекістів була втеча до іншого міста.
В Одесі соратники прийняли її із розпростертими обіймами. Професійних інструкторів ЦС у місті не вистачало, а життя без прописки давало партійному активісту можливість повністю присвятити себе руху. Працювати «нелегали» ніде не могли, тому автоматично переводилися до розряду професійних партійних працівників, які мешкали за рахунок партії. Грошей, правда, Соні не вистачало навіть на мізерний сніданок, а ночувати доводилося на квартирах у членів партії. Найчастіше – при кислих мінах батьків, які розуміли всю небезпеку затіяного їхніми дітьми.
Свято 1 травня 1926 року партія ЦС знову ухвалила відзначити агітацією. За акцію, яка мала пройти в Одеському ботанічному саду, відповідала Софія. Роздавши у довгоочікуваний день листівки юним «трумпельдорівцям» – ще неповнолітнім сіоністам – Рольник пішла у бік Французького бульвару. Раптом на виході з парку до неї підійшли двоє у цивільному. Пред'явивши ордер на арешт та обшук, чекісти одразу ж розпочали нишпорити у Соні по кишенях. План першотравневої ходи і одну листівку, яка залишилася вона встигла викинути, але її підопічних затримали у парку на місці злочину. Їх, як неповнолітніх, невдовзі випустили, а Соню Рольник відвезли до місцевого відділу ОДПУ.
Допитували дівчину ліберально. Очевидно, знаючи від агентури, хто перед ним, слідчий терпляче вислуховував розповіді Софії про її повну невинність. За декілька днів до дівчини на побачення приїхала мати із Миколаєва. Жодних закидів Соня не почула, але отримала зашифроване повідомлення від однопартійців: керівництво офіційно дозволило їй подавати на «заміну».
За сприяння організації «Допомога політичним ув'язненим» та особисто Катерини Пєшкової, дружини Горького, багатьом сіоністам тоді дозволяли змінити посилання на виїзд у підмандатну Палестину. Однак самостійно заарештовані сіоністи-соціалісти заяви на заміну зазвичай не писали, підкоряючись партійній дисципліні. Незважаючи на рішення ЦК партії, Софія Рольник відмовилася. Болюча слабка дівчина, вона боялася, що буде тягарем для Ерец-Ісраель, яка активно будується. З іншого боку, Рольник вважала, що оголювати партійні лави у СРСР було б помилкою. Після декількох хвиль арештів, в Одесі та інших містах, рух виявився обезголовленим. Відбувши термін покарання, Софія Рольник планувала повернутися до підпілля.
Після чотирьох місяців допитів та двох місяців етапу дівчина опинилася в Алма-Аті. За сіоністську діяльність її заслали на три роки. На засланні сіоністи жили дуже бідно, працювати було ніде. Рятувало їх від голодної смерті об'єднання у невеликі комуни, що практикувалося засланцями будь-яких рангів та мастей. Зрідка до них доходили передачі від родичів, ще рідше – посилки від зовсім невідомих осіб із Палестини. Останнє дуже надихало Софію та інших засланців, які розуміли, що шлють їм із сонячного Тель-Авіва посилки їхні друзі та сподвижники. Три рази на тиждень засланці мали реєструватися у ГПУ, не з’явившихся негайно ж починали розшукувати. Не беручи до уваги стеження за «політичними» і паскудством на кшталт постійно затримуваних фінансових передач. Нерідко на засланні були випадки суїциду, зокрема й серед сіоністів.
У 1927 році комуну, в якій жила Софія Рольник, розділили. Сіоністку перевели до Кокшетау на півночі Казахстану. А за півроку до кінця заслання дівчину відправили ще далі – за 90 кілометрів від міста. Виною тому була її принципова позиція та зухвала поведінка у ГПУ. Незадовго до визволення чекісти зазвичай викликали людей на бесіду: перевірити результати «перевиховання» політичних опонентів. Розмова із Сонею не задалася. Хитрий огепеушник спочатку був дуже поштивий: «Ось бачите, я не боюся висловлювати свої погляди, а ви боїтеся». На це Рольник відповіла з викликом: «Знаєте, а за старого режиму ваші товариші з жандармерії не говорили про свої політичні погляди». – «То ми, на вашу думку, жандармерія?» Дівчина у кишеню за словом не полізла: «По відношенню до нас ви граєте ту саму роль». На цьому розмова із чекістом закінчилася. Рано-вранці Соню посадили на сани і у сорокаградусний мороз відвезли ще далі від цивілізації.
Софія Рольник звільнилася з першого посилання у липні 1929 року. В Україні та низці інших регіонів їй жити заборонялося, тому вона вирішила їхати до Саратова, де зібралося багато її товаришів. У місті вона влаштувалася статистиком у гідрометбюро. Швидко усвідомивши, що у Радянському Союзі репресії тільки посилюватимуться, Софія вирішила все ж таки виїхати до Палестини. На диво, папір від Пєшкової прийшов швидко: радянський уряд дозволяв Рольник виїзд. Щоправда, справа з британським сертифікатом на в'їзд тяглася вкрай повільно. А невдовзі цей сертифікат став непотрібним. 24 грудня 1930 року Софія Рольник була заарештована вдруге.
Як виявилося на слідстві, сіоністам – групі із 10 осіб – пригадали постійні зустрічі у Саратові. Їхні політичні бесіди, дебати та доповіді, навіть анекдоти про членів партії кимось ретельно фіксувалися та негайно передавалися до органів. Через чотири місяці важкої відсидки та допитів постановою Особливої наради при Колегії ОГПУ від 20 квітня 1931 року Софію Рольник було засуджено на три роки заслання до Східного Сибіру.
В Єнісейську Софія зустріла багатьох своїх товаришів з руху: одесита Айзіка Елькановича, загиблих згодом у таборі – Мотла Білоцерковського, Гірша Смілянського, Вульфа Львовича, і справжню легенду – «Микиту», члена Центрального комітету ЦС Мишу Вайсбейна, який повернувся під чужим ім'ям із Палестини, але спійманого владою.
Мойсей Вайсбейн мусив відновлювати у СРСР сіоністсько-соціалістичний рух, але, ймовірно, стежили за ним ще з Палестини. Пропрацювати у підпіллі йому судилося недовго. Микита був справжнім лідером і невдовзі після знайомства завоював серце Софії. Сіоністи розписуватися у таких умовах не захотіли, жили громадянським шлюбом, але всі вважали Соню та Микиту подружжям.
Відбувши друге за рахунком заслання, у 1934 році Софія Рольник звільнилася з «чистим» паспортом. Мойсей Вайсбейн спочатку жив із Софією у Херсоні, але потім пара розділилася. Соня прописалася у тітки у Дніпропетровську, де влаштувалася плановиком-бухгалтером до контори аптекоуправління. Мойсей Вайсбейн поїхав до Кременчука, і разом з іншим видним членом ЦС, Яковом Вігдерзоном, розпочав писати нову програму партії ЦС. Група найстійкіших, серед них і Софія Рольник, відходити від сіоністського руху не планували. Вайсбейн, Вігдерзон, Софія Рольник та декілька інших сіоністів розповсюджували нову програму серед перевірених людей, таким чином намагаючись відновити свій рух у Радянському Союзі.
Зробити це сміливцям не вдалося. У 1937 році НКВС заарештував Айзіка Елькановича, Мойсея Вайсбейна (чекісти знали його як Соломона Кофман-Вигодського), багатьох соратників у Твері – майже всіх сіоністів, які колись були з Сонею в єнісейському засланні.
По Софію Рольник прийшли знову 27 лютого 1938 року. Під час обшуку у неї нічого не знайшли: нова програма ЦС була надійно захована під дошками підлоги. Ось тільки допити у 1938 році значно відрізнялися від попередніх. Перший допит Рольник тривав чотири доби без сну, другий – вже дванадцять, причому слідчий постійно вимагав видати йому імена соратників: «Говоріть! Кажіть!» У кабінеті Софія чула страшні крики, але її саму не били, якщо не рахувати одного разу, коли озвірілий слідчий хотів ударити її пресом по голові, але влучив заарештованої по руці, яка за лічені хвилини посиніла. Слідчі постійно змінювалися, але спати Рольник не дозволялося. Якщо Софія заплющувала очі, то миттєво чула окрик: «Не спати!»
«Шили» заарештованим не лише антирадянську агітацію та членство у контрреволюційній організації, а й шпигунство на користь Англії. Софія трималася на допитах стійко, зізнаючись лише у своїх сіоністських переконаннях, але аж ніяк не у підпільній, а тим паче шпигунській діяльності.
У вересні 1939 року Рольник оголосила голодування, оскільки жодного рішення щодо її справи все ще не було. Заарештовану негайно перевели наодинці, страшенно запорошену, з брудним матрацом на підлозі. Слідство явно намагалося зірвати акцію протесту, на що Рольник цілком спокійно заявила: «Я задушуся на власному шарфі або вскрию собі вени нігтями. Чим збожеволіти, так краще померти». У камері поприбиралися і навіть дали Соні нормальний матрац і постіль, щоправда, спробували годувати сіоністку через зонд. За 13 днів до Софії прийшов начальник в'язниці. Побоюючись, що за її смерть доведеться відповідати особисто, «товариш начальник» змінив Рольник режим утримання. Зрештою, у жовтні 1939 року Соні прийшов вирок – п'ять років таборів.
Сидіти сіоністці довелося у Караганді. Рольник спочатку працювала там на фермі, а потім – за придбаною ще в Єнісейську спеціальністю – бухгалтером. Через війну умови у таборі були найважчими. Перехворівши на бруцельоз і малярію, Софія ледве не померла від пелагри. Від неминучої смерті її врятували посилки від дядька, який на початку війни зумів виїхати з Дніпропетровська на схід.
У 1943 році, коли у Рольник закінчувався термін, їй надіслали папірець: «Затримано до особливого розпорядження». Це розпорядження надійшло у вересні 1946 року. Проживши два роки в узбецькій Фергані, в'язня Сіона отримала листа від того самого дядька, який допомагав їй у таборі. Він повернувся з евакуації до Дніпропетровська та пропонував їхати до нього. У Миколаєві жодної рідні у неї не лишалося. Софія Герцівна вже знала на той час про смерть від рук гітлерівців своєї матері та брата Володимира. Тим не менш, у Дніпропетровську прописатися не вдалося, так само як не вийшло оселитися у сім'ї загиблого брата Володимира, у Херсоні. Колишній політв'язні пощастило лише влаштуватися бухгалтером на мостопоїзд, який переїжджав кожні пару місяців на новий будівельний об'єкт.
Так би й працювала сіоністка Софія Рольник, допомагаючи відновлювати зруйновану країну, але одного чудового літнього дня, 9 серпня 1949 року, її викликали в управління будівельного тресту. Йшлося про її переведення на інший об'єкт. Ось тільки у кабінеті у начальника сиділи двоє з протокольними обличчями: «Ви Рольник Софія?» - «Я» - «Ви заарештовані». Дорогою чекісти, які опинилися співробітниками 5-го відділу Дніпропетровського управління МДБ, пояснили, що по всій країні відбуваються повторні арешти політичних, які вже відбули покарання. Цього разу чекістів особливо цікавило листування Рольник із її братом Мишком, який жив в Ізраїлі. З ним вона спілкувалася у тридцяті роки, продовжувала переписуватись і після війни, вийшовши із табору.
Наприкінці листопада 1949 року їй прийшов вирок – довічне посилання на Карагандинську область. Цього разу місцем заслання Софії Герцівни було робоче селище Чурбай-Нура, за 40 кілометрів від самої Караганди. Порівняно з табором місце було терпиме: на посаді заступника головного бухгалтера Софія Рольник отримувала непогану зарплатню, а шахтарське містечко постачалося «першим поясом» – майже як столиця союзної республіки.
У 1954 році, після смерті Сталіна, Софію Рольник звільнили. Свобода повалилася на сіоністку несподівано, і скористатися нею було складно. Квартири у неї не було, а про чоловіка вона нічого не чула з 1938 року. Вона була певна, що з його туберкульозом слідство Микита не пережив. Софія мала рацію: того ж 1938 року Михайло Вайсбейн помер у Києві. Зрештою, Софія Герцівна залишилася у Караганді як вільнонаймана. У 1957 році вона важко захворіла: нагадала про себе спина, яку вона пошкодила після сидіння на табуретці у слідчого.
Пролежавши п'ять місяців у лікарні, Рольник знову поїхала до Дніпропетровська. Цього разу їй вдалося прописатися у місті: все завдяки втручанню знайомого дядька, депутата Верховної Ради СРСР.
У Дніпропетровську з колишніми сіоністами Рольник не спілкувалася. Якось, випадково зустрівши одного з давніх товаришів із дружиною, яка також була молодою у сіоністському русі, вона запросила їх у гості. Знайомий був у засланнях, але дивом уникнув арешту у 1937 році. На зустріч пара не прийшла, знайома потім зізналася, що підтримувати стосунки з Рольник боялася. Не через себе, а через свого чоловіка. Єдиною подругою колишньої в'язниці була анархістка Марія Петрівна, яка сиділа з Рольник у Дніпропетровській в'язниці у 1938 році. Фанатик своєї ідеї, Марія Петрівна палко сперечалася із Сонею, жорстко критикуючи сіонізм, але при цьому залишалася Рольник вірною подругою.
Не менш впевненою людиною залишалася і сама Софія Герцівна Рольник. Налагодивши свій побут через десятиліття арештів та поневірянь, жінка задихалася від радянської брехні. Незважаючи на те, що Сталіна забрали чорти, жодних важливих змін у СРСР Рольник не спостерігала. Невільне суспільство не тільки затикало всім незгодним роти, а й намагалося виставляти себе на світовій арені прикладом для наслідування. Це стосувалося і ставлення до єврейських громадян, позбавлених будь-яких прав. У 1956 році Софія Герцівна прийшла подавати документи на виїзд до Ізраїлю. Чиновник навіть приймати їх відмовився, мовляв, неповний пакет. У1964-му документів уже вистачило, але Рольник знову отримала відмову.
Не сподіваючись побачити сестру, на поїздку до СРСР наважився її брат Мишко, який узяв із собою сина Дана та невістку Заміру. Зустріч із сестрою, яку він не бачив 44 роки, відбулася у порту Одеси і була дуже зворушлива. Група ізраїльтян та Софія Герцівна відвідали також Київ, Ленінград, Москву. Сімейну поїздку затьмарювали лише постійні «хвости» – стеження КДБ. Провівши улюбленого брата та його родину до Ізраїлю, Софія Рольник остаточно вирішила: все одно потраплю до Ереца-Ісраеля!
З роками вона знову, як колись у молодості, почала терзатися питанням: що я, хвора пенсіонерка, дам Ізраїлю? Але зрештою вирішила, що користь могла бути навіть від її власної історії. Не всі в Ізраїлі знали, що сталося з радянськими сіоністами, які серед них були бійці за ідею!
Через три роки після наполегливих вимог випустити її до Ізраїлю, Софія Герцівна отримала дозвіл. Вона вже зібрала валізи, взяла квиток на літак, як раптом по радіо повідомили про початок Шестиденної війни. Прийшовши до ощадкаси, де пенсіонерка мала розбиратися з облігаціями, Рольник дізналася, що її просять зайти до ОВіРу. Залишивши тітці записку – «шукайте мене у КДБ, якщо не повернуся до вечера» – Рольник вирушила до ОВіР. Службовець одразу поцікавився наявністю ізраїльської візи і, отримавши ствердну відповідь, заявив: «Дозвіл анулюється». Через розрив дипломатичних відносин між СРСР та Ізраїлем стару сіоністку відпускати відмовилися. Знову почалися постійні поїздки Софії Герцівни до Москви: до посольства Нідерландів (після розриву дипвідносин саме Нідерланди представляли у СРСР інтереси Ізраїлю), у всілякі інстанції та пишні приймальні.
У 1969 році Софія Рольник вирвала перемогу: їй вдалося репатріюватися в Ерец-Ісраель. У своїй країні вона негайно була визнана в'язнею Сіону: тоді ще були живі люди, які пам'ятають її за підпільним рухом і місцями посилань і ув’язнень. Ізраїльтяни навіть виділили їй спеціальну пенсію, чому Софія Герцівна страшенно здивувалася: у сіоністському русі вона виявилася не через матеріальні блага. Оселившись у Кір'ят-Хаїмі, Софія Рольник тричі на тиждень волонтерила у лікарні Рамбам. І оприлюднила свої спогади. Вони є важливим джерелом відомостей з історії сіоністського руху у СРСР.
В Ізраїлі Софія Рольник дізналася від соратників, що її коханий, Михайло Вайсбейн, член ЦК Сіоністсько-соціалістичної партії, свій арешт прийняв мужньо. Довгі місяці він мовчав на допитах, називаючи себе безпартійним і давно відійшов від антирадянської роботи. Визнакові свідчення в'язень нібито надав 31 березня 1938 – на своєму останньому допиті. Невдовзі після цього хороброго емісара із Палестини не стало. Згідно з документами слідства, 19 квітня 1938 року, Микита помер від туберкульозу легень у київській в'язниці НКВС.
Останні роки свого життя Софія Рольник жила у Нагарії, у будинку для людей похилого віку. У віці 93 роки Софія Герцівна дивувала близьких своїм розумом та пам'яттю: на суперечку цитувала цілі відрізки з «Євгена Онєгіна». Вона раділа кожному дню, проведеному серед своєї сім'ї, свого народу, своєї країни. В'язня Сіону померла 16 січня 2000 року.
21.03.2024
Бібліографія та джерела:
1. Матеріали перевірки у слідчій справі № 7766 за звинуваченням Мар'ясіна М.Г. та ін. // Державний архів Дніпропетровської області, Дніпро, Фонд 6478, опис 2, д.594.
2. Доповідні записки про розкриття сіоністського підпілля та протоколи допитів сіоністів, 8.01–15.07.1938. ‒ ОДА СБУ, Київ, ф.16, д.224(234)
3. Архівно-слідча справа Полтавського обласного управління НКВС УРСР за звинуваченням Аркаве І.Є., Нафтуловича О.М., Кессельмана Ш.Х. та ін. (всього 22 чол.) за ст. 54-10, ч. 1; 54-11, 54-6, Т.1, 1937–1938, 30.12.1937–7.05.1938. ‒ ОДА СБУ, Полтава, д.3388с, т.1
4. Операція органів НКВД УРСР проти сіоністів. 1937–1938 / Ред. кол.: Г. Боряк, В. Васильєв, З. Галілі, С. Голдін, О. Когут, М. Панова, Н. Петров, Р. Підкур; – К.: Видавець В. Захаренко, 2021. – 864 с.
5. Інтерв'ю Софії Рольник // Секція усної документації Науково-дослідного інституту сучасного юдаїзму Авраама Хармана при Єврейському університеті в Єрусалимі, 1975 (інтерв'юер – Міхаель Сегев)
6. Ромен, Дан. Історії халуцим, які були і залишаються: історія коренів (Миша Рольник, Віра Душкіна-Рольник, Софія Рольник), на івриті.
Интервью Софьи Рольник // Секция устной документации Научно-исследовательского института современного иудаизма Авраама Хармана при Еврейском университете в Иерусалиме, 1975 год (интервьюер – Михаэль Сегев)