Демократія в Конотоп, як і у всю імперію, що доживала свої останні дні, прийшла ненадовго. З листопада 1917 року до 1921-го Конотоп та весь повіт стали ареною бойових дій українських військ, Червоної армії, денікінців, німців. Влада, що опиралась на ті чи інші армії, мінялась так само часто.

Зміни відбулись і на єврейській вулиці. До кінця Громадянської війни діяльність клуба «Маккабі» в Конотопі, де займався Давид Мондрус, була заборонена. Більшовики, що по діловому взялись насаджувати нові порядки, зібрали всіх дітей у будівлі колишньої гімназії та оголосили, що будь-які скаутські організації служать цілям капіталізму та імперіалізму. Дітям запропонували альтернативу – піонерську організацію. Давид Мондрус з товаришами відрікатись від свого єврейства не збирались, і пропозицію комуністів проігнорували.

В правильності свого рішення підлітки переконались дуже скоро. Всі приватні хедери, серед яких і той, де навчався Давид, були закриті. В умовах підпілля хлопчикам вдалось провчитись на приватних квартирах ще кілька років, але у 1922 році меламедів у Конотопі не залишилось зовсім. Окрім політичних та релігійних утисків, більшовики зразу ж розпочали наступ на «буржуїв», до яких зарахували навіть найдрібніших торгівців та ремісників. Два будинки Бенціона Мондруса були націоналізовані, його комерційне підприємство також наказало довго жити.

В 1923 році ще зовсім юний Давид вирішив – він їде до Палестини. З Конотопа активно йшла масова алія, яку організувала міжнародна сіоністська поселенська організація Гехалуц. Двоюрідний брат кликав Давида їхати з ним до Ерец-Ісраель, причому на від’їзд 15 літнього Давида давали принциповий дозвіл його батьки. Дуже скоро на руках у молодих людей вже були закордонні паспорти дозволами на від’їзд – прописаний був навіть маршрут, пароплавом з Одеси.

Ось тільки в останній момент Давид Мондрус вирішив з від’їздом почекати. Виглядає неймовірно, але перешкодою на шляху до мрії став… сіонізм. У 1923 році в Конотопі почалось пожвавлення єврейського національного руху. З Києва до Конотопу до колишніх членів «Маккабі» приїхав знайомий хлопець, який конфіденційно повідомив, що в СРСР з’явилась сіоністська організація, чия програма їм сподобається. Мова йшла про ліве крило молодіжної сіоністської організації «Ха-шомер Ха-цаїр» («молодий страж»), яка суміщала модну марксистську ідеологію та сіонізм. Структура та статут організації нагадували скаутські, тому конотопська молодь відразу ж вирішила заснувати осередок у себе в місті. Мови про від’їзд з Конотопа вже не було: який сенс від’їжджати поодинці, якщо пізніше до Ерец-Ісраель міг поїхати цілий скаутський легіон!

Давид Мондрус став одним із творців осередку лівого «Ха-шомер Ха-цаїр» у Конотопі, налагодивши зв’язок з лідерами руху в Києві. В Конотопі скаути були не одні, у них навіть з’явився своєрідний конкурент – ще більш лівий Союз молоді «ЦС Югенд-Фербанд».

У 1924 році батько Давида, Бенціон Лейбович, що став звичайним радянським службовцем торгівельного відділу «Держрибсиндикату», переїхав по роботі у Київ. За ним вирушила вся сім’я. У великому місті спокус для молодих людей було багато, але Давид сіоністський рух не покинув. Практично відразу він був уведений в одну з шомерівських ланок – «десятку».

В Києві тоді активно діяли дві шомерівські «плугот» – роти. Одна включала 16-17-літніх, чи «богрім», друга – підлітків молодше. В кожній роті було близько 40 осіб. Під керівництвом у «шомерів» були зовсім юні скаути – «цофім» – керівництво ними доручали комусь із дорослих. Як людині активній та досвідченій, Давиду Мондрусу в дуже швидко доручили керувати одним з таких загонів.

Підпільна сіоністська робота захопила Давида з головою. Як керівник загону «цофім», він регулярно збирав начальників ланок, розучував з ними нові ігри та спортивні вправи, пісні на івриті та російською. Йому постійно доводилось переглядати спеціальні щоденники ланок, вносити свої зауваження та вказівки. Він же збирав загін на спільний огляд.

Старші учасники руху щільно займались ідеологічною та політичною підготовкою. На своїх зборах вони читали доповіді по історії єврейського народу, проводили репетиції драматичних вистав, обговорювали поточні події в Ерец-Ісраель та найближчі завдання сіоністського руху для здійснення головної мети – створення в Палестині єврейської країни. Після обговорення доповідей «шомери» проводили спортивні тренування або займались військовим вишколом. Спільні збори закінчувались співом гімну «Ха-Тіква» і виконанням танцю – «хори».

Влітку єврейські скаути влаштовували походи, сплави по річках та розбивали табори, куди приходили всі київські учасники «Ха-шомер Ха-цаїр», представники руху з інших регіонів України, а іноді – глибоко законспіровані керівники Головного штабу.

Про подібний табір йшла мова у доповідній записці заступника голови ДПУ України Карла Карлсона від 15 вересня 1925 року. Чекіст писав секретарю ЦК КПБ України Кагановичу про те, що 28 травня 1925 року весь київський легіон «Ха-шомер Ха-цаїр» зібрався в Пущі-Водицькому лісі. Збір, який проводив начальник Головного штабу «Ха-шомер Ха-цаїр», киянин Еля Гушанський, був присвячений ювілею організації. На ньому були присутні близько 400 осіб: всі 7 київських загонів «цофім», загін «шомерів» та кандидатів у шомери яких урочисто приймуть на зборах, присутні були також начальники Вінницького і Олевського легіонів.

Радянська влада довго миритись з політичними конкурентами не могла. Серйозно занепокоєне успіхами лівого «ЦС Югенд-Фербанд», ДПУ України санкціонувало масовий арешт його членів. До Югенду належав Лев Мондрус, старший брат Давида, і вночі на 19 квітня 1926 року на їх квартирі по Прорізній вулиці з’явились співробітники ДПУ. Пред’явивши ордер на арешт та обшук, чекісти почали обшукувати приміщення і скоро наштовхнулись на сіоністську літературу, що належала Давиду. У внутрішню тюрму ДПУ поїхав не лише Лев, але і його молодший брат. Потім обидва Мондруса опинились у Київській міській тюрмі на Лук’янівці.

Як такого, що не досяг повноліття, Давида скоро випустили з-під варти. Хоча насправді його документи були з помилкою. У важкі роки погромів батьки часто виправляли дати народження своїх дітей: чим молодше, тим більше шансів вижити. Так вісімнадцятилітній Давид Мондрус став сімнадцятилітнім і зміг залишитись на свободі.

Брат Лев все ще знаходився на Лук’янівці під слідством, а Давид на якийсь час вирішив залягти на дно. З Києва вирішено було відправити його назад у Конотоп, де у Мондрусів залишались родичі – Бенціон та Люба Залмановичі. У Бенціона Рувимовича Залмановича в Конотопі було невелике підприємство з обробки металів. В часи НЕПу влада дозволила колишнім власникам знову зайнятись підприємництвом, хоч і обклали їх немаленькими податками.

В ті часи вважалось, що кожен, хто «проштрафився» перед радянською владою громадянин міг реабілітуватись, став пролетарієм та вступив в профспілку. Давид влаштувався помічником слюсаря на завод Залмановичів, що оселились в квартирі при підприємстві, розміщеному в Конотопі на Низовій площі. Але новоспечений член профспілки металістів з «Ха-шомер Ха-цаїр» зав’язувати зовсім не збирався. Скоро він знову почав шукати вихід на сіоністів.

На своє здивування, юнак швидко побачив, що організований колись ним та його друзями осередок розвалився. Про це ж говорилось і у доповіді секретного відділу ДПУ УРСР по лівому «Ха-шомер Ха-цаїр» за 1926 рік. «Надзвичайна» рапортувала, що в Конотопському окрузі організація себе проявляла слабо. У штаті у чекістів рахувались 2 агенти, які невпинно слідкували за діями шомерівській молоді.

Зрештою, перешкод скаутський лідер не боявся. Зібравши одного вечора друзів дитинства, Мондрус виступив перед ними з промовою про завдання єврейської молоді та необхідності відродити конотопський «Ха-шомер Ха-цаїр». Все ще перебуваючи на зв’язку з активістами руху, що залишились у Києві, Давид сподівався на успіх. Через кілька тижнів друзі дали відповідь: «Можемо посилати на організацію грошові внески, але активно працювати не будемо». Від політичної діяльності товариші Давида відмовились, мотивуючи свою пасивність репресіями з боку органів. На збір грошей жодних повноважень у Мондруса не було, та й без людей кожна нелегальна структура існувати не могла.

Поки Давид намагався відродити конотопський «Ха-шомер Ха-цаїр», за справу взялись агенти Конотопського окружного ДПУ, що знали про його спроби знов зібрати сіоністську молодь. Чекістами були перехоплені і його листи в Київ, у яких помічник слюсаря сварив режим більшовиків на всі лади.

Через рік після першого арешту, 30 квітня 1927 року, до Давида Мондруса знову постукали в двері. На порозі виявився співробітник Конотопського окружного ДПУ Семенов, що зразу ж пред’явив ордер на обшук та арешт. Зібравши понятих, депеушник наказав Давиду дістати з кишень всі речі. Побачивши портмоне, співробітник почав діставати те, що було всередині.

Окрім трьох фотографій, в портмоне був листок з блокнота з адресою та лист, упакований в папір та заклеєний гербовою маркою. «Що це таке? – спитав Семенов, вказуючи на запечатаного листа. – Не пам’ятаю, імовірно, це якісь порошки». Чекіст нічого не сказав Давиду і пішов прямо до його речей. Із кошика з білизною Семенов витягнув газетну вирізку зі статтею під голосним заголовком «Антисемітизм».

Коли обшук був завершений, протокол Давид Мондрус підписувати відмовився. «Громадянин Мондрус, чому ви відмовляєтесь підписувати протокол? – загрозливо рикнув Семенов, на що Давид спокійно відповів. – Запечатаний лист та листок мені не належать і у моєму портмоне їх не було». Здивований чекіст подивився на поняту, Любу Залманович, і звернувся вже до неї: «Ви ж пам’ятаєте, як я діставав ці речі і що мені на це сказав громадянин Мондрус?». Перелякана жінка не сперечалась.

Завершивши обшук, чекіст наказав Мондрусу одягнутись та йти за ним. На бігунцях заарештований був доставлений у Конотопський окружний відділ ДПУ та переданий в руки уповноваженого секретно-оперативного відділу Камського. Всадивши заарештованого навпроти себе, чекіст не обтяжував себе витонченими методиками дізнання. «Громадянин Мондрус, ви входите до складу контреволюційно організації “Гашомер-Гацоїр”? – спитав Камський і уважно поглянув на Давида. – Ні до яких підпільних організацій сіоністського характеру, зокрема, до організації “Гашомер-Гацоїр”, я ніколи не належав і не належу».

Чекіст і бровою не смикнув та перейшов до листа, що знайшли у юнака. В ньому хтось під псевдонімом Адольф адресувався до членів осередку «ЦС Югенд-Фербанд» з питанням про успіхи її роботи. Представник Окружного комітету Югенду, Адольф просив терміново зібрати внески та відправити в центр – це відбувалось навесні 1927 року по всьому Радянському Союзу. Ще одним завданням, що було поставлене активістам, був збір відомостей про арештованих товаришів: їх прізвища, вік, дати та обставини їх арешту. В листі згадувались псевдоніми інших підпільників та прохання виконати всі вказівки не пізніше середини травня. «Це ваш лист? – допитливо подивився на Давида Камський. – Ні. Воно мені не належить, і я не знаю, звідки воно взялось».

Далі від юнака вимагали назвати людей, зображених на фотографіях. Ними виявились три дівчини з Києва: Рая Тираспольська, Рахиль Йофе та якась Таня. Чекіст почав розпитувати чи належали вони до сіоністських організацій, але Давид вдавав, що це просто випадкові знайомі, а чим займались він навіть і не знав. Так і не добившись від Мондруса відповіді, ким були ці молоді особи, Камський недобре процідив крізь зуби: «Ви заявляєте, що до жодних організацій не належите і нікого з сіоністів не знаєте. А що ви мені скажете з приводу свого минулого арешту в Києві?». «Арештований я в Києві літом 1926 року, – Давид підкорегував дату свого арешту, – і сидів близько одного місяця за звинуваченням у приналежності до якоїсь підпільної організації, назви не пам’ятаю». «Громадянин Мондрус, а ви згадуйте і не забудьте розказати про вашого брата», – Конотопський секретно-оперативний відділ очевидно мав непогані відомості про його діяльність. Довелось Давиду розповісти про те, що його брат, Лев Бенціонович, сидів у Києві близько 4 місяців та зміг вибратись на волю тільки після підписки про відмову від членства у сіоністській організації.

Трохи задумавшись, уповноважений ДПУ поцікавився, де перебував Давид за кілька днів до свого арешту: «Ви з Конотопа на досить тривалий час виїжджали до Києва. З якою метою та коли ви їздили?». За словами заарештованого, у Києві він перебував з 12 до 28 квітня, жив там у своїх батьків. Хлопець стверджував, що підхопив малярію і, за порадою лікаря, буцім-то спеціально виїжджав для зміни клімату. «В Києві так сильно відрізняється клімат?» – посміхнувся Камський, простягаючи Давиду протокол для прочитання.

Кидати за грати юнака чекісти не стали, але взяли з нього підписку про невиїзд із Конотопу. Наступні два допити відбулись в кабінеті у Камського 3 і 17 травня 1927 року. Продовжуючи допитуватись у Мондруса, звідки у нього взявся лист члена сіоністської організації, більшовики й надалі не отримували від юнака жодних відомостей.

В решті решт 30 липня 1927 року в квартиру при заводі Залмановича з’явився вже знайомий Давиду депеушник Семенов. З пустими руками чекіст не пішов і цього разу. Під час особистого обшуку у Давида була знайдена шифровка. Записка виглядала низкою цифр, що були розділені між собою крапками та комами.

Давида Бенціоновича посадили в Конотопський дім примусових робіт. Наступного дня йому оголосили звинувачення у скоєнні злочину за статтею 54-4 КК УРСР. В обвинуваченні говорилось, що Мондрус був активним членом контрреволюційної організації – «лівого Гашомер-Гацоір» – який, боровся з чинним радянським ладом.

Юнак не знав, що чекістам вже вдалось розкрити особу автора листа, який знайшли у нього в квітні. Під прізвиськом «Адольф» в підпіллі працював член Київського окружного комітету «ЦР Югенд-Фербанд» Залман Будянський, заарештований 1 травня у Києві. Камському, що тимчасово виконував обов’язки начальника секретно-оперативного відділу було очевидно, що Давид Мондрус виконував роль зв’язкового «Югенд-Фербанд», хоча формально входив до складу іншої організації. Недарма його старший брат був заарештований у справі «ЦС Югенд-Фербанд».

Щиросердного зізнання Мондруса у чекістів не було, але були знайдені у хлопця докази та «негласні» відомості. Київські колеги вже встигли повідомити в Конотоп, що заарештований Мондрус – це ніхто інший як «Хаїм», командир 4-го загону «цофім» та начальник їх київського штабу. Агентура також передавала: приїхавши з Києва в Конотоп, Давид Мондрус не лише не припинив своєї діяльності в «Ха-шомер Ха-цаїр», але й почав відновлювати її осередок на місці, отримуючи допомогу з Києва.

16 серпня 1927 року з Конотопського Дгпра заарештованого «шомера» привезли на черговий допит. «Ви будете зізнаватись у своїй приналежності до лівого “Гашомер-Гацоїр? – взявся за старе Камський, але Мондрус так само не спішив «колотись». – Висунуті проти мене звинувачення не мають жодних підстав. – І підпільне прізвисько “Хаїм” ви ніколи не носили? – Прізвиська “Хаїм” ніколи не носив».

Камський вирішив зайти з другого боку і поклав перед Давидом знайдене у нього шифрування: «Це належить вам? Хто це писав?». Юнак повідомив, що записка була знайдена в Комерційному училищі у своєї знайомої, Каті Лісовець, яка писала її подрузі – Жені Винниковій. «Сутність шифровки я не знаю, – відповідь Давида Камського не влаштувала він почав помітно нервувати. – І хто ж знає?». Давида переконував, що відповідь була у Семена Марченка, який із вказаними дівчатами перебував у Києві на іспиті. Чекісти почали шукати згаданих Давидом людей, але не знайшли, а ще із Київського окрвідділу ДПУ прийшла невтішна звістка: розшифрувати записку спеціалістам не вдалось.

31 серпня 1927 року депеушник Камський порушив клопотання перед Особливою нарадою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративну висилку Давида Мондруса як соціально небезпечного елемента. Це клопотання конотопських чекістів та окружного прокурора 7 жовтня 1927 року на ОНО Колегії ДПУ підтримали. Давида Мондруса вирішили заслати в казахську Кзил-Орду терміном на три роки.

Вийшовши з Конотопського ДГП за кілька днів до святкування десятої річниці Жовтневої революції, Давид Бенціонович, проігнорувавши заборону на виїзд з міста, вирушив на кілька днів до Києва. На місці з'ясувалось, що частина його друзів була заарештована та знаходилась в тюрмі або у засланні, деякі виїхали у Палестину, а інші – переселились у інші місця Радянського Союзу.

Готуючись до висилки у Казахстан, Давид Бенціонович продовжував працювати на заводі у родичів. Раптом, на початку січня 1928 року, його знову викликали до ДПУ. Як виявилось, справи засланих з якихось причин почали переглядати, і 6 січня 1928 року позасудовий орган виніс по ньому інший вирок – від покарання звільнити, дозволивши вільне проживання, дозволивши вільне проживання по СРСР.

Економічна та соціальна ситуація в Конотопі погіршувалась стрімко. Приватні підприємства розорялись під тиском високих податків. Їх власники масово тікали з міста. Дуже швидко у Конотопі були закриті синагоги, а більшовики знову почали шукати в місті сіоністів.

На початку 1929 року Давид Бенціонович виїхав до Києва, де працював на підприємстві, аналогічному дядьковому, та ретельно готувався до вступу в інститут. Восени 1929 року він склав екзамени та був прийнятий в Ленінградський політех. Наукові досліди його захопили не менше, ніж колись сіоністський рух та скаутинг. З 1931 року Мондрус почав друкуватись у журналі «Металург». Його перша стаття була присвячена аналізу навчального процесу в московському інституті «Сталь», що виріс з металургійного факультету Московської гірської академії. Через рік він вже надрукував у журналі широкий огляд високочастотні печі для виплавки сталі, що використовувались у Великобританії.

Після закінчення інституту Мондрус залишився працювати в Ленінграді. Щороку буваючи на канікулах у Києві, він знову зустрівся з Рахиллю Хононівною Гушанською, сестрою свого друга по «Ха-шомер Ха-цаїр» Міші Гушанського. Їх старший брат, легендарний Еля Гушанський, один з лідерів руху в СРСР, був висланий в Палестину, де в 1929 році трагічно загинув під час будівництва гідроелектростанції на ріці Йордан.