Був квітень 1952 року. Старший слідчий МДБ (Міністерства державної безпеки) УРСР капітан Швидкий був не в настрої. Вчергове фігурант кримінальної справи № 149792 Михайло Якович Пінчевський відмовився підписувати матеріали справи. Особливим тлом було ще одне голодування, яким заарештований єврейський письменник вирішив посилити та аргументувати свою позицію.

Моше Пінчевський сидів у внутрішній в'язниці МДБ УРСР у Києві з 22 червня 1951 року. Його, письменника та драматурга, обвинувачували у публікації цілого списку антирадянських творів та в організації націоналістичної роботи.

Пінчевський не лише не погоджувався з висунутими проти нього обвинуваченнями, але й активно використовував свою інтелектуальну перевагу, постійно влаштовуючи співробітникам органів логічні та процесуальні пастки.

Капітан Швидкий такої поведінки від людини, що перебуває у в'язниці, не очікував. До Особливої наради при МДБ СРСР від старшого слідчого з гідною подиву систематичністю поступали кляузи на заарештованого. «Підписувати нічого не буду! Я вас знаю з 1938 року: ви вбивці та антисеміти», — на боці Моше Пінчевського був його багаторічний досвід боротьби із системою.

Вперше цього письменника заарештували під час Великого терору, 4 жовтня 1938 року, за подібні гріховні провини перед більшовиками. Проте звучало тодішнє обвинувачення, що й казати, значно ефектніше. Пінчевського, по-перше, підозрювали у приналежності до націонал-фашистської організації, а по-друге — у шпигунстві. Ідею енкаведешникам підказала сама біографія письменника.

Моше Пінчевський народився 1 квітня 1894 року у бесарабському містечку Теленешти, в напрочуд релігійній родині торговця Янкеля Гірша-Лейзеровича та Сури Гаврилівни Пінчевських. Відомий у Бесарабії знавець Тори Янкель Пінчевський, не слухаючи жодних заперечень, відправив сина навчатися до хедеру. Хлопчика тримали в чорному тілі. У 1912 році Моше продовжив, як і прагнув його батько, духовну освіту: вступив до Одеської єшиви рабина Хаїма Черновіцера.

Іще в дитинстві Моше Пінчевський виявляв надзвичайну літературну обдарованість. Вперше ім'я Пінчевського з'явилось у найстаршій івритомовній газеті «Га-Меліц», що видавалась у Сенкт-Петербурзі Леоном Рабіновичем. У 1911 році хлопчик з Бесарабії дебютував з віршем «Чому не дані мені крила» у часописі для дітей та підлітків «Га-Прахім» («Квіти»), який видавався у Луганську. У 1912 році, вже навчаючись в Одесі, Пінчевський публікувався в альманасі «Моледет» («Батьківщина») свого земляка, журналіста та письменника Сімхи Бен-Ціона.

В Одесі молодому єшиботнику було зовсім не до навчання: його захопила надзвичайна атмосфера єврейських літературних салонів, політичних дебатів та багатомовної преси, що пожвавлювала цю завірюху. Корифеї єврейської літератури, Хаїм-Нахман Бялик та Менделе Мойхер-Сфорим, одеські журналісти та критики остаточно відрадили поету-початківцю пов'язувати своє життя зі сміхою рабина, передрікаючи йому великі літературні успіхи.

Пінчевський-старший, як людина релігійна, не міг змиритись з тим, що його син обрав замість єшиви літературу, та ще й на івриті — святій «лошн койдеш» — мові, не призначеній для такої легковажної справи.

У розпал важкого родинного конфлікту Моше Пінчевський вирішив кинути все і поїхати за кордон. Там, за кордоном, закони були значно ліберальніші, ніж у тюрмі народів з її смугою осілості та наполегливою цензурою. Кордон з Австро-Угорщиною по річці Прут Моше перетнув нелегально, потім крізь Гамбург, з пригодами, потрапив до іспанського порту Віго. Грошей на морську подорож у молодого поета бракувало, тому на кораблі до Аргентини довелося плисти не пасажиром, а матросом.

В Аргентині письменник розпочав з чорної роботи, — кочегаром на будівництві. У вільний час він продовжував писати вірші на івриті, але невдовзі, під впливом журналіста та редактора Піні Каца, що походив з Херсонської губернії, перейшов на рідний їдиш.

Уже в 1913 році молодого поета помітили місцеві видання. Його твори почали друкувати не лише аргентинські газети «Ді ідіше цайтунг» та «Ді пресе», але й багатотиражки, що видавалися у США. Невдовзі для емігранта знайшлася інша робота, котра значно більше пасувала його захопленням: вчителя їдиш та івриту у школах Єврейського колонізаційного товариства у Мендосі та Сан-Хуані. При цьому літературу Пінчевський не покинув, і жив він не лише на зарплатню педагога, що навчав дітей єврейських «гаучо», але й на часто отримувані літературні гонорари.

У 1918 році у Буенос-Айресі вийшла перша книжка Моше Пінчевського — поетична збірка «Цвіт» («Цвітіння») — одна з перших поетичних збірок мовою їдиш в Аргентині. Через рік автор вирішив спробувати свої сили у прозі, і видав там же збірку оповідань «Фарфалн» («Пропало»).

Молодий лірик був затятим мандрівником і разом зі своїм товаришем — поетом та перекладачем Абою Клігером — подорожував Уругваєм, Чілі, Аргентиною. За півроку до повернення додому, до Румунії, Пінчевський переїхав до Бразилії. Там, у Ріо-де-Жанейро, Сан-Пауло та Сантосі, він також дочекався публічного визнання, виступаючи перед єврейською публікою зі своїми творами.

Щодо аргентинського періоду життя Пінчевського блукали різні чутки. Згідно з його власними словами, в Аргентині його неодноразово затримувала за хуліганство місцева поліція, і він витратив астрономічну суму на сплату штрафів. Оспівуючи у своїх віршах кафешантани буенос-айреського бульвару Авеніда-де-Майо, молодий і пристрасний єврейський поет кохав і був коханим, проте був не в змозі надовго пов'язувати себе сімейними узами.

Згідно зі спогадами його співвітчизників, що мешкали у ті ж роки в Аргентині, Пінчевський був одружений не менше ніж тричі. Свою першу дружину він нібито покинув із грудною дитиною, через що близько 50 єврейських колоністів звернулись до газети з листом, що вимагав від молодого ловеласа отямитись.

Не менш ефектне резюме, що прямо вказувало на зв'язки молодого поета з аргентинським кримінальним світом, склав редактор другого тому «Лексикон фун дер їдішер літератур, пресе ун філологіє» («Лексикона єврейської літератури та преси»), виданого у Вільно в 1926 році.

Цілком ймовірно, що плітки про бурхливу молодість Пінчевського були здебільшого лише літературною вигадкою, спричиненою бажанням автора представити себе таким собі єврейським Шарлем Бодлером. Єврейський ковбой-гаучо, завойовник дівочих сердець та небезпечної, далекої Патагонії — що може бути романтичнішим?

Повернувшись завдяки «нансеновському паспорту» наприкінці 1922 року до Румунії, Пінчевський продовжував друкуватись у польських, литовських, румунських виданнях. Не забув він і професію вчителя, працюючи спершу у єврейських школах рідного містечка, у сусідніх Фалештах, а незадовго до від'їзду з Румунії — і в Чернівцях.

Приблизно з 11924 року Пінчевський загорівся ідеєю переїзду до СРСР. У Радянському Союзі, як йому здавалося «звідти», з-за кордону, пишним цвітом квітла єврейська культура: не лише національна за своєю мовою, але й революційна, і, відповідно, дуже сучасна за своїм змістом. Не меншим стимулом стали переслідування з боку румунських спецслужб, котрі отримали інформацію щодо того, що брат письменника, Давид Пінчевський, вважався у Москві видним комуністом. Сігуранца кількаразово викликала Пінчевського на допити, і кожного разу детально розпитувала літератора про його родичів у СРСР та його власну діяльність. Він написав у 1926 році до своєї сестри Поліни у Москву, і невдовзі отримав відповідь: їдь до радянського дипломатичного представництва у Берліні і там проси радянське громадянство.

Щоби виїхати з королівства, були потрібні паспорт та виїзна віза. В цьому письменнику допоміг знайомий єврей — адвокат з Бухаресту, що дістав необхідні папери у чиновника румунського МЗС за хабар у 5000 лій.

Через Чехословаччину Моше Пінчевський приїхав до Берліна. У німецькій столиці письменник прожив три місяці. За цей час він встиг провести до Москви свою молодшу сестру Рахіль і передати з нею свої рукописи до єврейської секції Московської асоціації пролетарських письменників (МАПП). Радянські письменники Хацкіль Добрушин та Арон Кушніров його вірші уважно прочитали і негайно поклопотались у наркома іноземних справ Чичеріна, щоби він видав радянську візу талановитому єврейському поету.

Тоді ж відбулася і зустріч з німецькими охоронцями правопорядку. Коли питання щодо німецької візи було фактично вирішене, Пінчевський не забув поділитись радісною звісткою із заступником директора берлінського гуртожитку для емігрантів — «азилю» — де він мешкав в очікуванні відповіді з Москви. Замдиректора виявився палким антикомуністом і одразу ж почав чіплятись до без п'яти хвилин радянського громадянина. Все закінчилося бійкою і двотижневим терміном ув'язнення для Моше Пінчевського, заарештованого за хуліганство.

У серпні 1926 року, через Ригу та Себеж, Моше Пінчевський приїхав до Москви. У столиці СРСР письменник оселився у сестри і влаштувався касиром-бухгалтером у музичному магазині.

З єврейською пресою справи були кепські. По приїзду йому, поціновувачу іврита, популярно пояснили, що в Радянському Союзі слід писати винятково на їдиш. Тих, хто хотіли друкуватися у московському їдиш-мовному видавництві «Дер Эмес», було хоч греблю гати, а стосунки з головним редактором Моше Литваковим не склалися. «У нас і для “своїх” місця на сторінках не вистачає, а не то що для “чужих”», — так пояснив свою позицію Литваков здивованому Пінчевському, натякаючи на його ”буржуазне“ минуле. Але письменник не впав у відчай і вирішив розпочати співробітництво з дитячим журналом «Піонер».

Невдовзі редакція «Піонера» переїхала до Харкова, де концентрувались основні єврейські видавництва та, на відміну від Москви, у єврейської літератури був власний масовий читач. Пінчевський переїхав до Харкова услід за колегами у 1928 році, — і почав працювати в редакції газети «Дер Штерн» («Зірка»), а також співробітничати з виданням «Дер Кустар» та піонерською газетою «Зай Грейт!» («Будь готов!»).

У 1928 році він вступив до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), а через рік видав окремою книжкою велику поему «Бесарабія», яку вважав своїм кращим твором. У 1930 у нього вийшла ще одна книжка — «Фір поемес» («Чотири поеми»).

Працюючи у радянських видавництвах, Пінчевський, що звик жити на заході, був заздалегідь приречений на конфлікт із системою. І цей конфлікт не змусив довго на себе чекати: у 1929 році письменник рішуче відмовився віддавати до «Дер Штерн» власні статті, підписані іменем «висуванця» взуттєвої фабрики. Редактор газети Міхл Левітан попросив впертого літпрацівника піти, і підкріпив свою вимогу цілковито бридким фейлетоном проти власного співробітника.

Услід за пікіруванням у редакції «Дер Штерн», у 1929 році на єврейській секції Всеукраїнської спілки пролетарських письменників у Харкові обговорювалось питання про «чистоту» Пінчевського.

Згідно зі спогадами письменника, під час двомісячного розслідування призначений ВУСППом «прокурор», письменник Мойсей Хащеватський, погрожував йому розстрілом, а письменник-комуніст Еркіс зв'язався з ДПУ (Дуржавним політичним управлінням), щоби перевірити в органах чутки, що стосувалися нового громадянина. У березні 1931 року Пінчевського, що перебував на межі самогубства, реабілітували — плітки про його роботу на румунську сігуранцу були визнані безпідставними. В цьому допомогли не лише бесарабські комуністи, що свідчили на користь письменника, але й те, що комісія вийшла на людину, що поширювала чутки через особисту неприязнь до письменника.

Відсторонившись від розслідування, письменник міг сконцентруватись на літературній роботі. Цей період став у Моше Пінчевського одним з найбільш плідних. Такі п'єси літератора, як «Гедекте Кортн» («Биті карти», 1930) та «Гіт Дем Фірһанг!» («Завіса!», 1931) ставилися у провідних єврейських театрах країни, а також видавались у перекладі на українську, російську, казахську та чеську мови.

Пінчевського, як автора лібретто дитячого балету «Лелеченя», поставленого із надзвичайним успіхом у Великому театрі в 1935 році, була змушена визнати також і норовлива столична літературна еліта. І це при тому, що основною його робочою мовою був їдиш. З не меншим успіхом у Єврейському дитячому театрі у Києві йшла п'єса Пінчевського «Лелека», та екзотична для радянського глядача пригодницька п'єса «Ельдорадо».

Роки затишшя та активної літературної праці протривали недовго. У 1937 році атмосфера в країні почала стрімко погіршуватись. У своєму листі на ім'я Лазаря Кагановича, датованому 28 березня 1937 року, Пінчевський, що переїхав із сином Маром та дружиною Фрумою-Бройною до Києва, жалівся на переслідування з боку «літературних бонз». Причому йшлося у листі не лише про нього, але про дев'ятеро інших єврейських літераторів, яких не включили у план видань «Укрнацменвидаву» на 1937 рік.

Висловлювати претензії радянській владі, критикуючи її національну політику, не можна було без серйозних наслідків. Тим не менше, в листі до секретаря ЦК ВКП(б) (Центральний Комітет Всесоюзної комуністичної партії більшовиків) Пінчевський не побоявся підняти тему єврейської культури в СРСР: «Мене, національного поета, видають в українському перекладі, на моєю рідною, єврейською мовою видавати не хочуть!» Пінчевський не забув також вказати і на те, що в такому великому місті, як Харків, станом на 1937 рік вже не було ні єврейського театру, ні хоча б однієї газети, що видавалася б мовою їдиш.

3 жовтня 1938 року за Пінчевським прийшли. Обвинувачення були стандартними для тих часів — у шпигунстві та організаційній антирадянській діяльності. Стосовно письменника співробітники НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР) почали розігрувати постановку, свідками якої стали його побратими по літературному цеху, також схоплені чекістами.

Одразу ж після арешту слідство зацікавилось способом життя Моше пінчевського у Південній Америці. на думку цнотливих радянських органів, перша видана збірка поета — «Цвіт» — не лише мала порнографічний характер, але й користувалась популярністю серед різноманітних «подонков общества», з котрими письменник нібито приятелював в Аргентині.

Ще одним приводом для обвинувачень був уже розглянутий письменницькою організацією факт допиту Пінчевського румунським політичним охоронним відділенням — сігуранцою — після його повернення у 1922 році до Румунії. Згадали і візит письменника до німецької Поліцайпрезидії в Берлині напередодні переїзду до СРСР. На все обвинувачення письменник чітко відповідав: «ні» або «все не так».

Київський письменник Ноах Лур'є під час свого допиту 14 жовтня 1938 року обвинувачував Пінчевського в тому, що його «першими кроками у революційній боротьбі» були пиятики та бійки з аргентинськими сутенерами. Такий висновок він зробив винятково на основі аналізу літературних творів автора, оприлюднених у збірці «Фір Поемес» («Чотири поеми») у 1930 році.

Лур'є зазначав, що автор дійсно володів даром ефектно аражувати власні твори для театрів. Однак, на думку свідка, п'єси його були халтурними, а сам «жвавий віршописець» перелаштувався на революційний лад лише після переїзду до Радянського Союзу.

Поет Мотл Гарцман під час допиту приєднався до Ноаха Лур'є в його критиці абстрактної, сповненої «джазбандовськими та формалістичними прикрасами» поезії заарештованого поета.

НКВС, що отримало від заарештованих літераторів лише сумнівну критику літературних творів Пінчевського, викликало на допит палітурника Ківу Бруна, що переїхав до СРСР з Аргентини. Під час допиту Брун вилив на Пінчевського відро помиїв, обвинувачуючи його в усіх смертних гріхах та у вербальній неохайності на додачу. «Минуле Пінчевського не дає йому жодного права бути радянським письменником», — резюмував Брун. Під час очної ставки з Бруном Пінчевський визнав лише власне, по молодості років, захоплення модними ресторанами та невдалий перший шлюб, рішуче заперечуючи усі інші інсинуації.

Як пізніше згадував письменник, слідчі Прохоренко та Карпухін, що працювали над його справою, майже щодня протягом тринадцяти місяців повторювали, як мантру, одну й ту ж фразу: «Хто тебе просив приїжджати до нас? Кому ти потрібен? Ти — шпигун!»

Не отримавши щиросердого зізнання від літератора, що на знак протесту проголосив голодування, а також маючи в своєму розпорядженні лише плітки, а не скільки-небудь підтверджені факти, чекісти вирішили остаточно зосередитись на літературній експертизі. За завданням НКВС УРСР, зібралась комісія у складі письменників Гершла Полянкера, Давида Гофштейна, Софії Левітіної та Елі Шехтмана. Експертам доручили проаналізувати всі основні книги письменника: «Чотири поеми», «Пісні дня», «Наші діти», «Оповідання для дітей», «Життя та смерть Вільяма Свена», «Лелека», «Ельдорадо», «Щасливі ті, хто дожили» та «Від весни до весни».

З точки зору комісії, в автобіографічній «Поемі про себе», написаній у 1929 році, автор лише позірно шкодував про життя в Аргентині, однак у ній звучали також і нотки жалю за дарма витраченою юністю. Письменників обурювало показне самозамилування юнака «із синіми колами попід очима та ножем за паском», що проводив ночі у шинках. Особливо обурливим для радянських письменників було те, що автор «бійку за Маркса, за Плеханова» звалив в одну купу з нічними пиятиками.

З прочитаних комісією дев'яти книжок «позитивними» виявились лише популярні п'єси-казки для маленьких дітей «Лелека» та «Ельдорадо», та збірка віршів 1938 року «Від весни до весни». Все інше проголосили творами, що не мають жодної літературної цінності.

За ілюзорною суворістю експертизи приховувалась завуальована підтримка того, хто сидів у Лук'янівській в'язниці. Висновків щодо антирадянського характеру книжок Пінчевського в акті, підписаному колегами по письменницькому цеху, не було. Свідчення Гарцмана та Лур'є щодо того, що літературна діяльність Пінчевського ідеологічно не витримана, були спростовані.