top of page

Моше Пінчевський

1 квітня 1894 - 24 березня 1955


Був квітень 1952 року. Старший слідчий МДБ (Міністерства державної безпеки) УРСР капітан Швидкий був не в настрої. Вчергове фігурант кримінальної справи № 149792 Михайло Якович Пінчевський відмовився підписувати матеріали справи. Особливим тлом було ще одне голодування, яким заарештований єврейський письменник вирішив посилити та аргументувати свою позицію.

Моше Пінчевський сидів у внутрішній в'язниці МДБ УРСР у Києві з 22 червня 1951 року. Його, письменника та драматурга, обвинувачували у публікації цілого списку антирадянських творів та в організації націоналістичної роботи.

Пінчевський не лише не погоджувався з висунутими проти нього обвинуваченнями, але й активно використовував свою інтелектуальну перевагу, постійно влаштовуючи співробітникам органів логічні та процесуальні пастки.

Капітан Швидкий такої поведінки від людини, що перебуває у в'язниці, не очікував. До Особливої наради при МДБ СРСР від старшого слідчого з гідною подиву систематичністю поступали кляузи на заарештованого. «Підписувати нічого не буду! Я вас знаю з 1938 року: ви вбивці та антисеміти», — на боці Моше Пінчевського був його багаторічний досвід боротьби із системою.

Вперше цього письменника заарештували під час Великого терору, 4 жовтня 1938 року, за подібні гріховні провини перед більшовиками. Проте звучало тодішнє обвинувачення, що й казати, значно ефектніше. Пінчевського, по-перше, підозрювали у приналежності до націонал-фашистської організації, а по-друге — у шпигунстві. Ідею енкаведешникам підказала сама біографія письменника.

Моше Пінчевський народився 1 квітня 1894 року у бесарабському містечку Теленешти, в напрочуд релігійній родині торговця Янкеля Гірша-Лейзеровича та Сури Гаврилівни Пінчевських. Відомий у Бесарабії знавець Тори Янкель Пінчевський, не слухаючи жодних заперечень, відправив сина навчатися до хедеру. Хлопчика тримали в чорному тілі. У 1912 році Моше продовжив, як і прагнув його батько, духовну освіту: вступив до Одеської єшиви рабина Хаїма Черновіцера.

Іще в дитинстві Моше Пінчевський виявляв надзвичайну літературну обдарованість. Вперше ім'я Пінчевського з'явилось у найстаршій івритомовній газеті «Га-Меліц», що видавалась у Сенкт-Петербурзі Леоном Рабіновичем. У 1911 році хлопчик з Бесарабії дебютував з віршем «Чому не дані мені крила» у часописі для дітей та підлітків «Га-Прахім» («Квіти»), який видавався у Луганську. У 1912 році, вже навчаючись в Одесі, Пінчевський публікувався в альманасі «Моледет» («Батьківщина») свого земляка, журналіста та письменника Сімхи Бен-Ціона.

В Одесі молодому єшиботнику було зовсім не до навчання: його захопила надзвичайна атмосфера єврейських літературних салонів, політичних дебатів та багатомовної преси, що пожвавлювала цю завірюху. Корифеї єврейської літератури, Хаїм-Нахман Бялик та Менделе Мойхер-Сфорим, одеські журналісти та критики остаточно відрадили поету-початківцю пов'язувати своє життя зі сміхою рабина, передрікаючи йому великі літературні успіхи.

Пінчевський-старший, як людина релігійна, не міг змиритись з тим, що його син обрав замість єшиви літературу, та ще й на івриті — святій «лошн койдеш» — мові, не призначеній для такої легковажної справи.

У розпал важкого родинного конфлікту Моше Пінчевський вирішив кинути все і поїхати за кордон. Там, за кордоном, закони були значно ліберальніші, ніж у тюрмі народів з її смугою осілості та наполегливою цензурою. Кордон з Австро-Угорщиною по річці Прут Моше перетнув нелегально, потім крізь Гамбург, з пригодами, потрапив до іспанського порту Віго. Грошей на морську подорож у молодого поета бракувало, тому на кораблі до Аргентини довелося плисти не пасажиром, а матросом.

В Аргентині письменник розпочав з чорної роботи, — кочегаром на будівництві. У вільний час він продовжував писати вірші на івриті, але невдовзі, під впливом журналіста та редактора Піні Каца, що походив з Херсонської губернії, перейшов на рідний їдиш.

Уже в 1913 році молодого поета помітили місцеві видання. Його твори почали друкувати не лише аргентинські газети «Ді ідіше цайтунг» та «Ді пресе», але й багатотиражки, що видавалися у США. Невдовзі для емігранта знайшлася інша робота, котра значно більше пасувала його захопленням: вчителя їдиш та івриту у школах Єврейського колонізаційного товариства у Мендосі та Сан-Хуані. При цьому літературу Пінчевський не покинув, і жив він не лише на зарплатню педагога, що навчав дітей єврейських «гаучо», але й на часто отримувані літературні гонорари.

У 1918 році у Буенос-Айресі вийшла перша книжка Моше Пінчевського — поетична збірка «Цвіт» («Цвітіння») — одна з перших поетичних збірок мовою їдиш в Аргентині. Через рік автор вирішив спробувати свої сили у прозі, і видав там же збірку оповідань «Фарфалн» («Пропало»).

Молодий лірик був затятим мандрівником і разом зі своїм товаришем — поетом та перекладачем Абою Клігером — подорожував Уругваєм, Чілі, Аргентиною. За півроку до повернення додому, до Румунії, Пінчевський переїхав до Бразилії. Там, у Ріо-де-Жанейро, Сан-Пауло та Сантосі, він також дочекався публічного визнання, виступаючи перед єврейською публікою зі своїми творами.

Щодо аргентинського періоду життя Пінчевського блукали різні чутки. Згідно з його власними словами, в Аргентині його неодноразово затримувала за хуліганство місцева поліція, і він витратив астрономічну суму на сплату штрафів. Оспівуючи у своїх віршах кафешантани буенос-айреського бульвару Авеніда-де-Майо, молодий і пристрасний єврейський поет кохав і був коханим, проте був не в змозі надовго пов'язувати себе сімейними узами.

Згідно зі спогадами його співвітчизників, що мешкали у ті ж роки в Аргентині, Пінчевський був одружений не менше ніж тричі. Свою першу дружину він нібито покинув із грудною дитиною, через що близько 50 єврейських колоністів звернулись до газети з листом, що вимагав від молодого ловеласа отямитись.

Не менш ефектне резюме, що прямо вказувало на зв'язки молодого поета з аргентинським кримінальним світом, склав редактор другого тому «Лексикон фун дер їдішер літератур, пресе ун філологіє» («Лексикона єврейської літератури та преси»), виданого у Вільно в 1926 році.

Цілком ймовірно, що плітки про бурхливу молодість Пінчевського були здебільшого лише літературною вигадкою, спричиненою бажанням автора представити себе таким собі єврейським Шарлем Бодлером. Єврейський ковбой-гаучо, завойовник дівочих сердець та небезпечної, далекої Патагонії — що може бути романтичнішим?

Повернувшись завдяки «нансеновському паспорту» наприкінці 1922 року до Румунії, Пінчевський продовжував друкуватись у польських, литовських, румунських виданнях. Не забув він і професію вчителя, працюючи спершу у єврейських школах рідного містечка, у сусідніх Фалештах, а незадовго до від'їзду з Румунії — і в Чернівцях.

Приблизно з 11924 року Пінчевський загорівся ідеєю переїзду до СРСР. У Радянському Союзі, як йому здавалося «звідти», з-за кордону, пишним цвітом квітла єврейська культура: не лише національна за своєю мовою, але й революційна, і, відповідно, дуже сучасна за своїм змістом. Не меншим стимулом стали переслідування з боку румунських спецслужб, котрі отримали інформацію щодо того, що брат письменника, Давид Пінчевський, вважався у Москві видним комуністом. Сігуранца кількаразово викликала Пінчевського на допити, і кожного разу детально розпитувала літератора про його родичів у СРСР та його власну діяльність. Він написав у 1926 році до своєї сестри Поліни у Москву, і невдовзі отримав відповідь: їдь до радянського дипломатичного представництва у Берліні і там проси радянське громадянство.

Щоби виїхати з королівства, були потрібні паспорт та виїзна віза. В цьому письменнику допоміг знайомий єврей — адвокат з Бухаресту, що дістав необхідні папери у чиновника румунського МЗС за хабар у 5000 лій.

Через Чехословаччину Моше Пінчевський приїхав до Берліна. У німецькій столиці письменник прожив три місяці. За цей час він встиг провести до Москви свою молодшу сестру Рахіль і передати з нею свої рукописи до єврейської секції Московської асоціації пролетарських письменників (МАПП). Радянські письменники Хацкіль Добрушин та Арон Кушніров його вірші уважно прочитали і негайно поклопотались у наркома іноземних справ Чичеріна, щоби він видав радянську візу талановитому єврейському поету.

Тоді ж відбулася і зустріч з німецькими охоронцями правопорядку. Коли питання щодо німецької візи було фактично вирішене, Пінчевський не забув поділитись радісною звісткою із заступником директора берлінського гуртожитку для емігрантів — «азилю» — де він мешкав в очікуванні відповіді з Москви. Замдиректора виявився палким антикомуністом і одразу ж почав чіплятись до без п'яти хвилин радянського громадянина. Все закінчилося бійкою і двотижневим терміном ув'язнення для Моше Пінчевського, заарештованого за хуліганство.

У серпні 1926 року, через Ригу та Себеж, Моше Пінчевський приїхав до Москви. У столиці СРСР письменник оселився у сестри і влаштувався касиром-бухгалтером у музичному магазині.

З єврейською пресою справи були кепські. По приїзду йому, поціновувачу іврита, популярно пояснили, що в Радянському Союзі слід писати винятково на їдиш. Тих, хто хотіли друкуватися у московському їдиш-мовному видавництві «Дер Эмес», було хоч греблю гати, а стосунки з головним редактором Моше Литваковим не склалися. «У нас і для “своїх” місця на сторінках не вистачає, а не то що для “чужих”», — так пояснив свою позицію Литваков здивованому Пінчевському, натякаючи на його ”буржуазне“ минуле. Але письменник не впав у відчай і вирішив розпочати співробітництво з дитячим журналом «Піонер».

Невдовзі редакція «Піонера» переїхала до Харкова, де концентрувались основні єврейські видавництва та, на відміну від Москви, у єврейської літератури був власний масовий читач. Пінчевський переїхав до Харкова услід за колегами у 1928 році, — і почав працювати в редакції газети «Дер Штерн» («Зірка»), а також співробітничати з виданням «Дер Кустар» та піонерською газетою «Зай Грейт!» («Будь готов!»).

У 1928 році він вступив до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), а через рік видав окремою книжкою велику поему «Бесарабія», яку вважав своїм кращим твором. У 1930 у нього вийшла ще одна книжка — «Фір поемес» («Чотири поеми»).

Працюючи у радянських видавництвах, Пінчевський, що звик жити на заході, був заздалегідь приречений на конфлікт із системою. І цей конфлікт не змусив довго на себе чекати: у 1929 році письменник рішуче відмовився віддавати до «Дер Штерн» власні статті, підписані іменем «висуванця» взуттєвої фабрики. Редактор газети Міхл Левітан попросив впертого літпрацівника піти, і підкріпив свою вимогу цілковито бридким фейлетоном проти власного співробітника.

Услід за пікіруванням у редакції «Дер Штерн», у 1929 році на єврейській секції Всеукраїнської спілки пролетарських письменників у Харкові обговорювалось питання про «чистоту» Пінчевського.

Згідно зі спогадами письменника, під час двомісячного розслідування призначений ВУСППом «прокурор», письменник Мойсей Хащеватський, погрожував йому розстрілом, а письменник-комуніст Еркіс зв'язався з ДПУ (Дуржавним політичним управлінням), щоби перевірити в органах чутки, що стосувалися нового громадянина. У березні 1931 року Пінчевського, що перебував на межі самогубства, реабілітували — плітки про його роботу на румунську сігуранцу були визнані безпідставними. В цьому допомогли не лише бесарабські комуністи, що свідчили на користь письменника, але й те, що комісія вийшла на людину, що поширювала чутки через особисту неприязнь до письменника.

Відсторонившись від розслідування, письменник міг сконцентруватись на літературній роботі. Цей період став у Моше Пінчевського одним з найбільш плідних. Такі п'єси літератора, як «Гедекте Кортн» («Биті карти», 1930) та «Гіт Дем Фірһанг!» («Завіса!», 1931) ставилися у провідних єврейських театрах країни, а також видавались у перекладі на українську, російську, казахську та чеську мови.

Пінчевського, як автора лібретто дитячого балету «Лелеченя», поставленого із надзвичайним успіхом у Великому театрі в 1935 році, була змушена визнати також і норовлива столична літературна еліта. І це при тому, що основною його робочою мовою був їдиш. З не меншим успіхом у Єврейському дитячому театрі у Києві йшла п'єса Пінчевського «Лелека», та екзотична для радянського глядача пригодницька п'єса «Ельдорадо».

Роки затишшя та активної літературної праці протривали недовго. У 1937 році атмосфера в країні почала стрімко погіршуватись. У своєму листі на ім'я Лазаря Кагановича, датованому 28 березня 1937 року, Пінчевський, що переїхав із сином Маром та дружиною Фрумою-Бройною до Києва, жалівся на переслідування з боку «літературних бонз». Причому йшлося у листі не лише про нього, але про дев'ятеро інших єврейських літераторів, яких не включили у план видань «Укрнацменвидаву» на 1937 рік.

Висловлювати претензії радянській владі, критикуючи її національну політику, не можна було без серйозних наслідків. Тим не менше, в листі до секретаря ЦК ВКП(б) (Центральний Комітет Всесоюзної комуністичної партії більшовиків) Пінчевський не побоявся підняти тему єврейської культури в СРСР: «Мене, національного поета, видають в українському перекладі, на моєю рідною, єврейською мовою видавати не хочуть!» Пінчевський не забув також вказати і на те, що в такому великому місті, як Харків, станом на 1937 рік вже не було ні єврейського театру, ні хоча б однієї газети, що видавалася б мовою їдиш.

3 жовтня 1938 року за Пінчевським прийшли. Обвинувачення були стандартними для тих часів — у шпигунстві та організаційній антирадянській діяльності. Стосовно письменника співробітники НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР) почали розігрувати постановку, свідками якої стали його побратими по літературному цеху, також схоплені чекістами.

Одразу ж після арешту слідство зацікавилось способом життя Моше пінчевського у Південній Америці. на думку цнотливих радянських органів, перша видана збірка поета — «Цвіт» — не лише мала порнографічний характер, але й користувалась популярністю серед різноманітних «подонков общества», з котрими письменник нібито приятелював в Аргентині.

Ще одним приводом для обвинувачень був уже розглянутий письменницькою організацією факт допиту Пінчевського румунським політичним охоронним відділенням — сігуранцою — після його повернення у 1922 році до Румунії. Згадали і візит письменника до німецької Поліцайпрезидії в Берлині напередодні переїзду до СРСР. На все обвинувачення письменник чітко відповідав: «ні» або «все не так».

Київський письменник Ноах Лур'є під час свого допиту 14 жовтня 1938 року обвинувачував Пінчевського в тому, що його «першими кроками у революційній боротьбі» були пиятики та бійки з аргентинськими сутенерами. Такий висновок він зробив винятково на основі аналізу літературних творів автора, оприлюднених у збірці «Фір Поемес» («Чотири поеми») у 1930 році.

Лур'є зазначав, що автор дійсно володів даром ефектно аражувати власні твори для театрів. Однак, на думку свідка, п'єси його були халтурними, а сам «жвавий віршописець» перелаштувався на революційний лад лише після переїзду до Радянського Союзу.

Поет Мотл Гарцман під час допиту приєднався до Ноаха Лур'є в його критиці абстрактної, сповненої «джазбандовськими та формалістичними прикрасами» поезії заарештованого поета.

НКВС, що отримало від заарештованих літераторів лише сумнівну критику літературних творів Пінчевського, викликало на допит палітурника Ківу Бруна, що переїхав до СРСР з Аргентини. Під час допиту Брун вилив на Пінчевського відро помиїв, обвинувачуючи його в усіх смертних гріхах та у вербальній неохайності на додачу. «Минуле Пінчевського не дає йому жодного права бути радянським письменником», — резюмував Брун. Під час очної ставки з Бруном Пінчевський визнав лише власне, по молодості років, захоплення модними ресторанами та невдалий перший шлюб, рішуче заперечуючи усі інші інсинуації.

Як пізніше згадував письменник, слідчі Прохоренко та Карпухін, що працювали над його справою, майже щодня протягом тринадцяти місяців повторювали, як мантру, одну й ту ж фразу: «Хто тебе просив приїжджати до нас? Кому ти потрібен? Ти — шпигун!»

Не отримавши щиросердого зізнання від літератора, що на знак протесту проголосив голодування, а також маючи в своєму розпорядженні лише плітки, а не скільки-небудь підтверджені факти, чекісти вирішили остаточно зосередитись на літературній експертизі. За завданням НКВС УРСР, зібралась комісія у складі письменників Гершла Полянкера, Давида Гофштейна, Софії Левітіної та Елі Шехтмана. Експертам доручили проаналізувати всі основні книги письменника: «Чотири поеми», «Пісні дня», «Наші діти», «Оповідання для дітей», «Життя та смерть Вільяма Свена», «Лелека», «Ельдорадо», «Щасливі ті, хто дожили» та «Від весни до весни».

З точки зору комісії, в автобіографічній «Поемі про себе», написаній у 1929 році, автор лише позірно шкодував про життя в Аргентині, однак у ній звучали також і нотки жалю за дарма витраченою юністю. Письменників обурювало показне самозамилування юнака «із синіми колами попід очима та ножем за паском», що проводив ночі у шинках. Особливо обурливим для радянських письменників було те, що автор «бійку за Маркса, за Плеханова» звалив в одну купу з нічними пиятиками.

З прочитаних комісією дев'яти книжок «позитивними» виявились лише популярні п'єси-казки для маленьких дітей «Лелека» та «Ельдорадо», та збірка віршів 1938 року «Від весни до весни». Все інше проголосили творами, що не мають жодної літературної цінності.

За ілюзорною суворістю експертизи приховувалась завуальована підтримка того, хто сидів у Лук'янівській в'язниці. Висновків щодо антирадянського характеру книжок Пінчевського в акті, підписаному колегами по письменницькому цеху, не було. Свідчення Гарцмана та Лур'є щодо того, що літературна діяльність Пінчевського ідеологічно не витримана, були спростовані.


22 червня 1939 року слідчий НКВД Карпухін вимагав від Моше Пінчевського ознайомитися з матеріалами слідчої справи та підписати відповідний протокол. «Я прошу слідство пред'явити мені мою справу підшитою та пронумерованою», — виклично заявив заарештований письменник, натякаючи на те, що чекісти були цілком здатні на відверту підтасовку паперів та фальсифікації. Слідчий Карпухін однаково спробував направити цілковито розвалену на частини справу на розгляд Особливої Наради НКВС СРСР.

Вказуючи на цілковиту відсутність доказів та визнання заарештованого, помічник воєнного прокурора Київського військового округу Ніколаєв порадив справу стосовно Пінчевського припинити. Однак одразу ж письменника не звільнили. Цьому завадив заступник наркома внутрішніх справ УРСР Амаяк Кобулов, що не бажав відпускати «соціально-небезпечного» Пінчевського та опротестував рішення прокуратури. Проте невдовзі Кобулов поїхав як легальний резидент СРСР до Берлина, а щодо його шефа, наркома внутрішніх справ Української РСР Успенського, одного з головних організаторів репресій, виникла загроза арешту.

Микола Горлинський, що прийшов на місце Кобулова, отримав директиву «притримати коней» з терором, тож він 2 листопада 1939 року підписав постанову про припинення слідчої справи стосовно письменника.

Після звільнення із в'язниці та до початку німецько-радянської війни Пінчевський встиг видати іще дві збірки. НКВС не припиняло наглядати за ним. Агенти фіксували, що, перебуваючи в евакуації в Алма-Аті, Моше Пінчевський неодноразово висловлював думку щодо необхідності створити у Палестині самостійну єврейську державу.

Дехто із представників інтелігенції, повіривши сталінському режиму, що використовував єврейську громаду у власних зовнішньополітичних інтересах, вирішив, що у країні настали нові часи. Серед таких людей був і Моше Пінчевський. У 1943 році на чергових зборах письменник відкрито виступив за визнання в СРСР івриту національною мовою єврейського населення. Такі погляди Пінчевський висловлював і в розмові з єврейськими прозахідними письменниками Ошеровичем та Лацманом, що евакуювались до Казахстану з Литви. 
У Казахстані Пінчевський знову повернувся до релігії. Своїм знайомим він говорив, що планує купити для молитви талес та тфілін, а також про бажання знову святкувати усі єврейські релігійні свята.

У 1944 році Пінчевський повернувся з родиною до Києва, але через два роки переїхав до міста, в якому вчителював у молодості — до Чернівців. Джерело Міністерства держбезпеки доповідав, що письменник не спав ночами, цілковито занехаяв роботу, і лише бігав до осель, де є радіоприймачі: слухати новини про Палестину. 
«Пінчевський таємно мріє про Палестину та потайки пише вірші давньоєврейською мовою», — агент наполягав на тому, що письменник не лише був відвертим єврейським націоналістом, але й бажає виїхати до єврейської держави.

Намагаючись хоч якось відновити єврейську культуру у зруйнованій Україні, Пінчевський у 1946–1948 роках активно подорожував єврейськими містечками Чернівецької області разом з колегами по Спілці письменників. Під час зустрічей популяризував єврейський театр, поширював літературу мовою їдиш, а під час доповідей про єврейську культуру публічно закликав єврейське населення зберігати свою автентичність. Письменник також з ентузіазмом допомагав і єдиній у місті єврейській школі, постійно читаючи там лекції та виступаючи із власними віршами.

У жовтні 1946 року у постанові ЦК КП(б)У (Центрального комітету Комуністичної партії України) щодо репертуарів драматичних та оперних театрів УРСР, надрукованому в газеті «Правда України», пильна радянська цензура вказала на вияви національної обмеженості та збочень буржуазно-націоналістичного характеру у п'єсі Пінчевського «Я живу».

Через п'єсу «Я живу» на письменника накинулись і під час засідання Єврейської секції Спілки письменників СРСР, що відбулося в Москві. Якщо перекладати з радянської новомови на звичайну, то владі не сподобалась констатація письменником факту цілеспрямованого знищення нацистами та їхніми пособниками єврейського населення. Не абстрактних «радянських громадян», а цілком конкретної групи населення. Як червона ганчірка на бика, подіяли на чиновників і надмірна національна орієнтованість п'єси, і її художнє оформлення під час прем’єри.

Попри межову обережність після обвинувачень у націоналізмі з боку Спілки письменників СРСР, письменник не міг не критикувати державну політику, спрямовану проти єврейської культури та інтелігенції. Тим часом в оточенні письменника було кому доповідати: один з його друзів та колег по Чернівцям, що так само, як і Пінчевський, співробітничав з газетою «Ейнікайт», став агентом МДБ. Вистачало і інших людей, — тих, хто погоджувався «стукати» задля порятунку власного життя.


З 1948 року родина Пінчевських жила у столиці України. Від «державних вух» на Пінчевського продовжували поступати сигнали. Невдовзі прізвище Пінчевського вже фігурувало у спеціальному повідомленні «Про реагування інтелігенції м. Києва у зв'язку з розпуском Єврейського антифашистського комітету та арештами єврейських націоналістів», направленому 16 лютого 1949 року міністром держбезпеки УРСР Савченко до ЦК КП(б) України, Радмін (Рада міністрів) Української РСР та МДБ СРСР у Москві.

На питання агента МДБ, який стосунок мають до нього арешти у Москві, Пінчевський відповів: «...Ви багато чого не знаєте. Ніхто зараз нічого не робить, усі залякані. Я тепер боюся розмовляти. Сиджу вдома і не хочу ні з ким зустрічатись».

Побоювання письменника були не марними. Готуючи масові провокації проти єврейської інтелігенції, МДБ вирішило «виявити» групу націоналістів, що проживали у Чернівцях. Центром сіоністського підпілля призначили Черновицький єврейський театр імені Шолом-Алейхема. Поруч з його керівником Мойсеєм Гольдблатом, а також черновицькими письменниками Гершем Блоштейном та Мойсеєм Альтманом, одним із заарештованих повинен був бути Моше Пінчевський, який уже переїхав до Києва. Чекісти спершу завели на Пінчевського агунтурну справу під кодовою назвою «Коло», а потім заарештували письменника і почали посилено під нього «копати».

Згідно з даними МДБ, під час прем'єри п'єси «Я живу» у Києві глядачі побачили на сцені завісу, що представляла собою малюнок єврейського молитовного убрання — талесу — а також напис на івриті «Ам ісраель хай!» («Народ Ізраїлю живий!»). На це обвинувачення Пінчевський вирішив відповісти лаконічно: я автор, а не художній керівник театру — тож питання не до мене.

Для аналізу літературних творів Пінчевського, саме так, як в 1938 році, створили спеціальну комісію у складі старшого наукового співробітника Інституту літератури НАН УРСР Михайла Бернштейна, критика Захара Лібмана та літературознавця Григорія Вервеса.

26 вересня 1950 року Пінчевському видали експертний висновок обсягом у 26 сторінок. Комісія дійшла до висновку, що деякі твори письменника — п'єси «Я живу», «Пам'ятай же, хлочику», «Сулина історія» та деякі сторінки його п'єси «Ти мені не батько» — мали націоналістичний характер. Чудово розуміючи, що найкращою тактикою стане апеляція до робіт класиків марксизму-ленінізму, Пінчевський попросив надати йому кілька книжок, включно з томом «Великої радянської енциклопедії», та статтю «Марксизм та мовознавство» Сталіна, для написання відповіді на висунутий комісією висновок.

Слідчий розсудливо, хоч і цілковито незаконно, у проханні Пінчевському відмовив: «Це виверти ворога, котрий, не бажаючи себе виявити, усіляко вишукує шляхи, щоби ухилитись від відповідальності».

Експертний висновок, на відміну від впорядкованого у 1939 році, був уже не таким травоїдним. Згідно з офіційною довідкою експертизи, один з героїв п'єси «Ти мені не батько», єврей Файєркацеф, звертається до радянського інженера Бергера з провокаційним питанням: «Чим, власне кажучи, Ви євреї?» Бергер відповідає: «Я єврей тим, що мені властиві особисті характерні особливості» — а такі слова, з точки зору коміссії, могли походити лише від Гітлера!

Анітрохи не розгубившись, Пінчевський заявив у кабінеті слідчого, що ці погляди цілковито відповідали теорії нації «батька народів». «Слова, котрі я вклав в уста мого позитивного героя, і котрі ви приписуєте Гітлеру, належать товаришу Сталіну!». І одразу ж вказав першоджерело.

Запала гнітюча тиша. Слідчий капітан Швидкий вибалушив очі; прокурор по спеціальним справам, підполковник юстиції Утіна, зблідла, мов набрала повний рот води... Допит перервали. Але вимога щодо притягнення експерта до відповідальності за знущання над вченням товариша Сталіна зустріла регіт і погрози з боку майора Гузеєва: «Ми Вам дамо додаткову статтю за наклеп на експертів. І тоді побачимо, хто — кого: ви — нас, або ми — вас!»

Однак через тиждень начальник відділу розслідувань МДБ Гузеєв та старший слідчий Швидкий відступились. У своїй письмовій відповіді Пінчевський назвав висновок експертів фальсифікацією, а під час допиту 15 листопада 1951 року і взагалі відмовився співробітничати зі слідством.

Письменник заявив, що, на його думку, слідство не мало жодних доказів його націоналістичної діяльності, окрім фікції під виглядом експертного висновку та чиїхось суб'єктивних суджень, — і, таким чином, було цілковито необ’єктивним.

Швидкий та Гузеєв використали ще один аргумент — висновки цензурного органу, Київського обласного управління у справах літератури та видавництв. Дещо пізніше до довідки Облліта чекісти додали і висновок повторної експертної комісії, яка складалась уже з інших осіб: директора інституту української літератури Білецького, філологів Івана Пільгука, Ісая Заславського, Василя Прожогіна та мовознавця Кирила Целуйко. Нові висновки нічим не відрізнялись від початкових.

Пінчевський знайшов що відповісти і цього разу: «Я переживав надзвичайний сором, коли вислуховував цей пасквіль». Він назвав новий аналіз своїх творів «неписьменним і некваліфікованим набором слів», і знову прямим текстом повідомив слідчим МДБ: «Будь-яку мою відповідь на імітації слідства вважаю зайвою».

Антисемітський характер кримінального переслідування стосовно письменника легко підтверджується тим, що розкритикований водночас з Пінчевським за «національну обмеженість» український письменник Олександр Копиленко не лише спокійно продовжував працювати на волі, але й навіть невдовзі став членом партії.

Ще одне з обвинувачень — зумисне використання у творах івритських слів та виразів — Пінчевський пояснював винятково з точки зору стилю та лінгвістики. «У моїх творах немає надмірних гебраїзмів, — пояснював він слідчому. — ... Вони всі зрозумілі читачеві». Письменник задіяв усі свої педагогічні навички, щоби пояснити емдебешникам, що єврею привітання «барухаба!» значно більш звичне, аніж «вілкоммен!».

Так і не знайшовши до чого причепитись у мовному плані, слідство пред'явило Пінчевському висновки лінгвіста та педагога Хаїма Лойцкера, який мешкав у Чернівцях наприкінці 1940 років. Під час допиту Лойцкер повідомив, що Моше Пінчевський постійно вказував йому на активну асиміляцію єврейського населення. Письменник показання Лойцкера підтвердив, — і пояснив слідчому, що йшлося про добровільний запис євреями своїх дітей до російських та українських шкіл, як до перспективніших, з їх точки зору, для майбутнього життя.

Спіймавши облизня на спробі спіймати письменника на чомусь антирадянському, МДБ вирішило «пришити» Пінчевському аморалку. Стали в пригоді різноманітні плітки та вигадки, частина з яких перекочувала до справи зі старих протоколів допитів 1938 року.

Хтось з заарештованих у справі Єврейського антифашистського комітету стверджував, що в Аргентині Пінчевський був власником кафешантану; інші говорили, що радянський письменник утримував у Буенос-Айресі бордель. Радянський поет та журналіст Веніамін Гутянський, також заарештований, під час допиту 3 листопада 1949 року переповів чутки про те, що Пінчевський мешкав не в Аргентині, а у Мексиці, де торгував живим товаром. Відповідальний секретар Єврейського антифашистського комітету Іцик Фефер під час допиту згадав, що під час перебування Пінчевського у Москві того затримували органи міліції у компанії картярів. На всі ці обвинувачення Пінчевський відповів точно так само, як і на висновки про іде йно-політичний зміст його творів: «На дурню не відповідаю!»

Що характерно, одного з провідних свідків першого рослідування, котрий у 1938 році говорив про письменника жахливі речі, Ківу Бруна, УМДБ Київської області не допитувало. Так само відмовилось допитувати з огляду на «оперативні міркування» товариша Пінчевського, також письменника та переселенця з Аргентини. Схоже на те, що створені для НКВС свідчення чотирнадцятирічної давності у 1952 році звучали вже зовсім непереконливо.

Коли від Пінчевського так і не вдалося домогтися зізнання, слідчий Швидкий перед прокурором Української РСР порушив клопотання про подовження терміну слідства та утримання обвинувачуваного під вартою до 30 січня 1952 року.

Врешті, 5 квітня 1952 року письменника обвинуватили у злочинах згідно з трьома політичними статтями УК УРСР. Як і було заплановано, старший слідчий капітан Швидкий «виявив», що Пінчевський у своїх творах проповідував антирадянські націоналістичні ідеї, а також писав наклепи на радянську дійсність.

Слідство вважало, що протягом трьох повоєнних років Моше Пінчевський провадив підривну діяльність за допомогою Київського кабінету єврейської культури. Йому пригадали також і статті, надруковані у друкованому органі Єврейського антифашистського комітету «Ейнікайт», а також п'єсу «Я живу», котру поставив в Ізраїлі актор Яків Мансдорф.

У тюрьмі Пінчевський захворів грудною жабою (так раніше називали стенокардію) та бронхіальною астмою, — — проте, попри фізичні страждання, він продовжував голодувати, як і після свого першого арешту: на знак протесту. Підписувати протокол про закінчення слідства письменник відмовився.

Слідчу справу № 149792 стосовно Пінчевського у Москві розглядав прокурор у спецсправах — старший радник юстиції Шарутін. Дуже досвічений і акуратний, Шарутін дійшов висновку, що злочинний зв'язок Пінчевського із засудженими керівниками колишнього Єврейського антифашистського комітету слідством не встановлений. У Москві вирішили зняти також і інкриміноване йому обвинувачення щодо приналежності до антирадянської націоналістичної організації.

Разом з тим у справі, що посилювала всесоюзний похід проти сіонізму та єврейського буржуазного націоналізму, не могло бути виправдовувального вироку. Пінчевському лишили обвинувачення по статті 54-10 ч. 2 УК УРСР «Пропаганда чи агітація, що містить заклики до повалення, підриву чи послаблення радянської влади» та рекомендували дати йому 10 років виправно-трудових таборів.

Ну, ні то й ні, — але є Особлива нарада, котра 10 травня 1952 року із задоволенням повторила постанову московського прокурора, і за антирадянську агітацію відправила «сіоніста, космополіта та націоналіста» Пінчевського на 10 років до Степового табору (Степлагу) МВС.

Із Джезказгана Карагандинської області Пінчевський спробував писати на ім'я Берії, але у перегляді справи йому відмовили. Очікувати довелося до 13 лютого 1954 року, коли Колегія суддів у судових справах Верховного суду СРСР постановила звільнити письменника з-під арешту через те, що його злочин не доведений.

Повернувшись до Києва, літератор одразу ж написав заяву до КДБ з проханням повернути йому, окрім документів і нагороди «За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни» всі відібрані у нього чернетки та надруковані твори.

Слідче управління КДБ неохоче погодилось віддати йому частину творів, але збірку віршів «В сім'ї єдиній», а також деякі інші рукописи чекісти вирішили залишити в обліково-архівному відділі КДБ в якості речових доказів.

16 вересня 1954 року, у присіщенні приймальні КДБ, у присутності підполковника Мельникова, капітана Дьякової та старшого лейтенанта Тужіка, Пінчевський прийняти особисті речі відмовився, а заявив присутнім кадебешникам, що прийме лише всі до єдиного рядка конфісковані у нього під час арешту літературні твори. Пінчевський висловив це все розгубленим чекістам, розвернувся та демонстративно пішов, відмовляючись підписувати акт про передачу.

Невдовзі після звільнення, — 24 березня 1955 року — письменника не стало. Йому не вдалося зупинити знищення єврейської культури в радянській Україні. У Чернівцях був зачинений єврейський театр; разгромили і його дітище — єдину у місті єврейську школу. Посмертні збірки вибраних творів Моше Пінчевського — «Лелеченя» та «Дойна» — були видані у 1959 та 1960 роках, вже російською мовою.

Однак про Моше Пінчевського, єврейського націоналіста в кращому сенсі цього слова, поборнику івриту та їдиш, залишилась пам'ять. І хороші книги.

Переклад: Дана Пінчевська


Бібліографія та джерела:

Джерело: https://www.jewishheroes.live/heroes/pinchevskiy

  1. Дело следственной части Министерства госбезопасности УССР по обвинению Пинчевского Михаила Яковлевича в преступлениях по ст. 20-54, ч.1а; 54-10, ч.2; 54-11 Уголовного кодекса (УК) УССР, 1937–1954 , 22.06.1951–5.04.1952. ‒ ЦГАООУ, ф.263, оп.1, д.43109, т.1–10.

  2. Дело 5-го отделения 2-го управления «Материалы оперативной переписки с МГБ СССР и УМГБ областей по линии сионистов и еврейских буржуазных националистов», 23.01‒23.12.1952. ‒ ОГА СБУ, Киев, ф.1, д.259 .

  3. Ф.65, №С-6974, т.15: Агентурное дело «Боевцы», ноябрь 1939 г.. ‒ ОГА СБУ, Киев, ф.65, д.С-6974, т.15 

  4. Копии докладных записок и спецсообщений, 18.03.1946. ‒ ОГА СБУ, Киев, ф.16, д.0560

bottom of page