Семен Маркович Канер народився 18 вересня 1912 року в містечку Смотрич Кам'янець-Подільської області. Уже на порубіжжі XVIII-XIX століть Смотрич вважався суто єврейським містечком. Християни, хоча й становили на папері немалий відсоток населення, жили компактно та лише в передмістях.
У батьків Канера, Менделя та Хаї, було три сини та дві дочки. Родина жила скромно, отримуючи прибуток з невеличкої фарбувальні. Як того вимагала традиція, батьки Семена відвели його ще малим до хедеру. Найкращим учителем для маленьких євреїв у Смотричі тоді вважався ребе Моше, а старших дітей Канерів – Хумешу, Раші та Гемаре – навчав ребе Вофсі. Втім, провчившись кілька місяців у хедері, хлопчик єврейську науку покинув. Суворий меламед нещадно лупцював дітей лінійкою по пальцях – і за провину, і за зайві питання. Семен обрав обійтися без такої дресури.
У роки Громадянської війни влада в Смотричі змінювалася настільки часто, що люди справді лягали спати за однієї влади, а вставали наступного дня вже за іншої. Практично кожна нова влада вважала за обов'язок влаштувати єврейський погром. Семен Маркович все життя згадував, як селянські банди, денікінці, загони червоноармійців смерчем проходили Смотричем, забираючи життя ні в чому не винних людей. Не відставали від інших і петлюрівці, штаб яких розмістився в Кам'янці-Подільському. За розправи над мирним населенням українцям кілька разів довелося розстрілювати своїх же військовослужбовців. Коли 1919 року до містечка ввійшли поляки, вони розважалися тим, що стригли бороди у релігійних євреїв, які потім місяцями не могли з'явитися на людях.
1920 року в Смотричі остаточно встановилася радянська влада. Семен пішов до Смотрицької семирічної єдиної трудової школи, яку успішно закінчив. Після семи класів юнак вступив до технікуму механізації сільського господарства у Новій Ушиці, селищі Хмельницької області. Навчання припало на розпал голоду в Україні. Парубкові нічого не залишалося, як повернутися додому до Смотрича. Семен став допомагати батькові заробляти на життя. Він працював на млині, замінивши сусіда, якого назавжди з дому забрали співробітники ОГПУ.
Попри труднощі, Семен дав собі обітницю будь-що піти вчитися далі. До війни в інститут брали лише після 10-річної школи, тому, коли обстановка в Смотричі трохи покращилася, хлопець вирішив іти на рабфак. Взимку 1934 року Семен подався за наукою до Одеси, але там, як з'ясувалося, потрібна була прописка. Вихід із ситуації був нестандартним: молодик звернувся за жаданим документом до директора місцевого житлово-комунального господарства. Той був готовий піти назустріч, але за свої послуги зажадав від Семена безкоштовно попрацювати у нього в організації рахівником. На рабфак хлопця також відмовилися зарахувати – у його анкеті не вистачало «пролетарського походження». Канер не впав у відчай і влаштувався робітником на ткацьку фабрику. Працівникам фабрик і заводів як представникам класу-гегемона у вступі на рабфак відмовити не могли. Хапаючи все на льоту й маючи природний аналітичний розум, Семен зміг опанувати за рік трирічний курс рабфака. Іспити склав екстерном – і це при тому, що він у цей час важко працював фізично!
Юнак мріяв здобути медичну освіту, але з поданням документів на медичний запізнився. Пропускати ще один рік не хотілося, тож Семен Маркович обрав Одеський кредитно-економічний інститут. З цифрами хлопець дружив і за традицією, що вже склалася, став окрасою свого навчального закладу. У 1940 році випускника відправили за розподілом на посаду економіста до міста Шимкент (Чимкент), розташованого на півдні Казахстану.
У Шимкенті довелося працювати зовсім недовго. Через пів року після початку Великої Вітчизняної війни, 16 листопада 1941 року, Семен Маркович був мобілізований до Червоної Армії. Прямо з військкомату його направили до Гомельського піхотного училища, що поспіхом евакуйували з міста Кірсанів до Каттакургану Самаркандської області Узбецької РСР.
До Узбекистану з України незабаром приїхав батько Семена, Мендель Абрамович, та його сестра з чоловіком. Але з рідними він побачився лише на кілька годин. У липні 1942 року у званні молодшого лейтенанта Семен Маркович відбув із військового училища до Семипалатинська на формування фронтового ешелону.
18 липня 1942 року він потрапив до діючої армії. Свіжоспечений молодший лейтенант прибув на станцію Колодязна за 45 кілометрів від Воронежу. Необстріляним новобранцям повідомили, що захисники Воронежу залишили місто та відступили під ударами переважаючих сил противника.
Втомлених і голодних солдатів розвернули та відправили на південь – до Сталінграду. Ешелони під постійними нальотами німецької авіації пересувалися здебільшого вночі. До точки збору їхали близько місяця, і це були дні перших втрат серед новобранців. Семен Маркович та його товариші поповнили лави 346-го стрілецького полку 63-ї стрілецької дивізії, яка билася в районі так званого Клетського плацдарму. З 23 липня по 23 листопада 1942 року тут ішли кровопролитні бої з 14-м танковим корпусом 6-ї армії Вермахту.
19 листопада 1942 року 63-я стрілецька дивізія під час проведення операції «Уран» прорвала першу оборонну позицію німців і, долаючи їхній опір, просунулась до 2 км углиб оборони противника. Наприкінці 20 листопада в результаті спільних зусиль 293-ї та 63-ї стрілецьких дивізій правий фланг нацистів був охоплений зі сходу та південного сходу.
За сухими рядками офіційних зведень ховається справжня м'ясорубка, в якій довелося брати участь і молодшому лейтенанту Канеру, що став командиром кулеметного взводу. Їхня рота, форсувавши річку Дон, дійшла до станції Серафимовичі та практично з маршу вступила в бій.
22 листопада 1942 року в районі станиці Распопинської, розташованої за 200 кілометрів на північний захід від Сталінграду, Семен Канер був контужений під час бомбардування. Санітари з сусіднього підрозділу знайшли молодшого лейтенанта не відразу. З поля бою його доставили в тил вже в непритомному стані, вважаючи в метушні вбитим. Батькові Семена Канера до Шимкенту полетіла похоронка: син загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі на Староклетському хуторі. Коли молодший лейтенант прийшов до тями, сусіди по палаті приголомшили його неприємною новиною: «Семене, а ми тебе вже поховали!» Молодший лейтенант відразу ж написав батькові про те, що він живий. За щасливим збігом обставин, цей лист прийшов раніше, ніж відправлена перед ним похоронка.
На Південно-Західному фронті Семен Маркович неодноразово зустрічався зі смертю віч-на-віч. Якось уночі в атаку пішла лише рота Канера, що опинилася на самоті на полі бою. Під час атаки з’ясувалося, що на флангах роти нікого немає. З незрозумілих причин ніхто інший із полку в бій не піднявся. Італійці та угорці швидко затиснули радянських солдатів у кліщі та змусили здатися в полон. Альтернативою була лише смерть: солдати стали живими мішенями на полі, що чудово прострілювалося. Червоноармійців роззброїли та погнали під прицілом у бік села, де в силосних ямах уже сиділи інші військовополонені та частина місцевих жителів, що не полишили свої домівки.
Ніхто з товаришів Семена Марковича по службі не проговорився, що їхній командир – єврей. Інакше його б відразу розстріляли. Рано-вранці 63-а стрілецька дивізія пішла в наступ, і противник, залишивши бранців у спокої, спішно ретирувався. Однополчани, що дісталися села, спустили в силосні ями сходи та допомогли бранцям вибратися нагору. Виявилося, що перед наступом усі отримали наказ про перенесення початку атаки на добу, але роті, в якій воював Канер, про це повідомити забули...
Замість подяки героїчним солдатам, які наодинці пішли в наступ, співробітники «Смершу» заарештували командира роти та самого Семена Марковича. «Зрадників» під конвоєм відправили до Рязані, де Канер просидів у тюремному підвалі три тижні. Причепитися було ні до чого, тим більше що полон тривав лише одну ніч, ставши результатом помилки командування. Канера разом із командиром роти звільнили та відправили назад до місця служби.