top of page

Амусін Йосиф

1910 – 1984

Кожен, хто цікавиться історією Давнього Сходу, знає книги видатного семітолога, засновника радянської кумраністики Йосифа Давидовича Амусіна. Він опублікував близько ста робіт, що присвячені загальним та окремим проблемам кумранознавства, серед них чотири монографії: «Рукописи Мертвого моря» (1960), «Знахідки біля Мертвого моря» (1964), «Тексти Кумрану» (1971) та «Кумранська община» (1983). Роботи Йосифа Амусіна включені до обов’язкового списку літератури для студентів профільних факультетів, їх вивчають до екзаменів історики, класичні філологи, археологи та теологи. Його роботи актуальні до сьогодні, однак автор праць про кумранську громаду ніколи не був у тих місцях та не тримав в руках жодного оригінального артефакту. Ця доля спіткала багатьох радянських науковців – вони були десятиліттями відрізані від світової наукової думки. Але Йосиф Амусін був у ще гіршій ситуації, ніж багато його колег, - він був політично неблагонадійним і засудженим, йому довелось пробиватись у науці манівцями. Проте він все життя шукав Істину, саме вона була рушієм його досліджень, підтримувала та надихала на боротьбу.

Популярність книг цього видатного науковця важко переоцінити. Внучатий племінник Амусіна згадував кумедний випадок, що стався з ним у Ізраїлі. Коли під час екскурсії до Кумрану місцевий екскурсовод почувши його прізвище, жартома попросив потриматись за нього. На щастя.

Йосиф Амусін – ще й той, хто наважився доводити історичність особистості Ісуса Христа, заперечуючи міфологічне трактування, що існувало в СРСР, запропоноване Віппером, Рановичем, Ковальовим та іншими поважними радянськими вченими.

Ми всі знаємо Йосифа Давидовича, як успішного дослідника та педагога. Однак його шлях до загального визнання був вимощений роками ув’язнень, заслань та переслідувань.

Йосиф Давидович Амусін був земляком Марка Шагала – він теж народився у Вітебську, 29 листопада 1910 року. На початку XX століття це місто було оплотом ортодоксального юдаїзму. В його кварталах літературної російської мови майже не знали. Не знав його і Йосиф, син сортувальника хутра Давида Львовича Амусіна та Емми Мойсеївни Шпіц. В сім’ї, крім Йосифа, було ще троє молодших дітей.

Ще в ранньому віці батько віддав свого старшого сина навчатись до хедеру. Всі місцеві хлопчики навчались у чудового меламеда Звєрєва. Завдяки своєму викладачу, Йосиф не тільки вивчив іврит, але й почав читати єврейських класиків.

Амусін згадував, що одним з найсильніших вражень його дитинства була бар-міцва. У 13 років, під час урочистості, присвяченій цій події, він прочитав промову івритом, яку потім пам’ятав все життя. Країна Ізраїлю, її віра та давня мова були супутниками Амусіна, всупереч тому, що з Радянського Союзу він ніколи нікуди не виїжджав.

Батько Йосифа був людиною середнього достатку, а після революції він позбувся взагалі всього. Довелось хлопчику самому ставати на ноги. Шлях у науку був дуже складним. Вивчившись за деякими даними, після хедеру в реальному училищі, що було перетворене радянською владою у «Єдину трудову школу», Йосиф вирішив вчитись далі.

У Вітебську молодому талантові робити було нічого, кращі університети все ще залишались у колишній столиці колишньої Російської імперії. Жартівники тоді любили жартувати: «псковські та вітебські – найбільші пітерські!» Йосиф не був виключенням і у віці 15 років вирушив у Ленінград. Залишившись без підтримки батьків, юнак утримував себе сам, працюючи у місті на Неві то вантажником, то чорноробом, поєднуючи роботу з навчанням у економічному технікумі.

У вільний час, якого було вкрай мало, Амусін біг у єврейську бібліотеку на Стрємянній вулиці. Там у 1920-ті роки збирався весь цвіт єврейської інтелігенції: літератори, історики, громадські діячі. Ці знайомства призвели до того, що юнак приєднався до сіоністсько-соціалістичної організації. Але єврейською молодіжною політикою довелось займатись недовго. Амусін разом зі всіма опинився у кігтях ОДПУ. Органи влаштували широкомасштабну облаву на представників єврейського національного руху.

Особливою радою при Колегії ОДПУ 28 вересня 1928 року учень Ленінградського економічного технікуму Йосиф Амусін був засуджений на три роки заслання. Сімнадцатилітній юнак йшов за статтею 58-4 – «допомога міжнародній буржуазії», яку одепеушники частенько застосовували стосовно сіоністів. Через кілька місяців Амусіну зменшили термін заслання до двох років. Юнак спочатку опинився у селі Ільїно Томського округу, а потім був переведений у село Каргасок Наримського краю. Традиційно у Каргасок засилали найбільш неспокійних засуджених: з такої глушини бігти було практично неможливо. Кого там тільки не було: російські есери, анархісти, представники різноманітних опозиційних лівих організацій – десятки цікавих людей. Йосиф швидко розчинився у строкатій компанії інтелігенції, вперше долучившись до російської культури, а також до соціал-демократичних ідей, що були у середовищі радянських засуджених.

Юнакові у засланні було дуже тяжко. Під час одного із важких етапів він, у закривавлених онучах замість чобіт, потрапив на очі керівничці «Політичного Червоного Хреста» Катерині Пешковій, дружині Максима Горького. В грудні 1929 року, чи то завдяки сприянню «Політдопомоги» з боку Пешкової, чи то з якихось інших причин Амусіна відпустили з Каргаску. У 1932 році йому дозволили оселитись у Казан, де колишній засуджений ледве влаштувався рахівником у одну з організацій міста. Але і там він примудрився потрапити під каток репресій – завдяки своїй незламній принциповості. Коли була оголошена підписка на займ колективізації, Амусін демонстративно відмовився здавати гроші та відкрито висловив своє ставлення до експериментів на селі. Миттєво його звільнили.

Йосифу Давидовичу довелось знову звертатись до Червоного Хреста, тепер вже за сприянням у пошуках роботи. Дивом він зміг закріпитись у Ленінграді, куди на той час переїхали його батьки. Прописка у північній столиці для колишнього засланого була під забороною, але Амусін зміг стати тут на облік у військкоматі та міліції, котра, хоч і псувала йому багато років нерви, але змушена була поступитись.

З 1933 до 1935 року Йосиф Давидович працював на Ленінградському вагово-касовому заводі бухгалтером. Його друзі вже встигли закінчити інститути, а він був змушений займатись справою, яку не любив. Але всі ці роки Амусін багато читав і займався самоосвітою, твердо пообіцявши собі, що обов’язково вступить до Ленінградського держуніверситету. У 1935 році йому це вдалось, але довелось застосувати хитрість: абітурієнт приховав у анкеті свою судимість. В іншому випадку документи можна було навіть не подавати. Вже, коли він став студентом, Йосиф записався на прийом до ректора ЛДУ Лазуркіна і розповів тому про свої «університети» у тюрмі та на засланні. Лазуркін порадив йому відрахуватись, здавши зимову сесію. Згори як раз вирішувалось питання лібералізації вступу до вузів дітей лишенців і засуджених за політичними статтями, ректору про це було відомо. Зрештою, правила дійсно змінились і Амусін зміг поновити навчання.

Колишній засуджений навчався на історичному факультеті ЛДУ з неймовірним завзяттям, займаючись там улюбленим періодом античності. Він перегукувався із давньою історією єврейського народу, котру Амусін чудово знав з юності. І не просто знав, а пам`ятав тексти давніх книг, серед яких П’ятикнижжя Мойсеєве і Талмуд, які він вивчав ще у хедері. Для «античників» першокурсник був справжньою знахідкою. В гуртку античної історії він зробив свою першу доповідь – «Пушкін і Тацит», почав працювати над темою «Гоголь і античність». Але знову спокійне життя завершилось.

У січні 1938 року студент кафедри історії Давньої Греції та Риму Ленінградського Держуніверситету Йосиф Амусін був заарештований співробітниками НКВС. Амусіна і ще кількох інших учасників факультетського античного гуртка взяли через інформацію їх однокашника, на прізвище Гіллельсон. Його арештували за кілька тижнів до цього за звинуваченням у організації ворожого меншовистського осередку в Ленінграді. Чекісти вибивати показання вміли, тому після Амусіна і його товаришів, в тюрмі зрештою опинився і їх керівник, видатний радянський вчений-античник Сергій Іванович Ковальов.

Під час допиту Ковальов свідчив, що в жовтні 1935 року він створив при кабінеті історії античного світу студентський гурток, який буцім-то повинен був стати лише прикриттям для пропаганди антимарксистських поглядів і впливу на студентів. Цілі гуртка звучали зловісно: об’єднання всіх антирадянських сил – меншовиків, правих, троцькістів, – а також шкідницька робота й активні методи боротьби шляхом терору.

Студенти ніби-то лише вдавали, що їм цікаво повстання Бар-Кохби в Іудеї та система давньоримського боргового рабства. Насправді вони готували повстання проти радянської влади!

Своєрідною «вишенькою на торті» було пояснення з боку чекістів, яким чином відбувався підкоп під більшовиків. Мовляв, викладач Георгій Стратановський привів у гурток (у протоколі – «завербував у організацію») групу студентів-античників 2 та 3 курсів істфаку – Амусіна, Гіллельсона, Ботвінніка та інших. Студенти почали практикувати метод академізму, котрий застосовувався «у відриві від актуальних завдань і зосередженні на дослідницьких роботах». У документах слідства чекісти називають це «чисто буржуазним дослідженням», що в перекладі на нормальну мову означає звичайну якісну дослідницьку роботу. Це вважалось злочином.

У звинуваченні, датованому 26 березня 1938 року, говориться, що студент Йосиф Амусін визнав себе винним. Це нібито було підтверджене на очній ставці з його другом – Гіллельсоном.

А ось, як насправді виглядало слідство, зі слів науковця. Оперуповно-важений 9 відділу УДБ УНКВС у Ленінградській області Колодяжний пред'явив Амусіну звинувачення, що він, розмовляючи в коридорі в ЛДУ зі студентом Гіллельсоном, був у липні 1937 року завербований у контрреволюційну меншовистську організацію. Амусін на це відповів, що в липні 1937-го він був на зборах у воєнних таборах. Тоді Колодяжний заявив, що в такому разі, це було у серпні 1937 року. І на це у Йосифа Давидовича було алібі: збори тривали й у серпні. «Тоді в вересні, – незадоволено крикнув Колодяжний. – Та ж у вересні 1937 року я як раз був у Кисловодську». Ні слова не говорячи, Колодяжний почав бити підслідного. В результаті Йосиф Амусін змушений був себе оббрехати і підписати сфальшований протокол.

Йосифу Давидовичу, як раніше засудженому, «трійка» дала найбільший термін – вісім років таборів. Сидіти молодому досліднику довелось в Уссольлазі, де він працював на лісоповалі в компанії затятих кримінальних засуджених. Вони відбирали продуктові передачі і могли зарізати будь-кого. Все життя Йосиф Давидович згадував ті страшні дні, дивуючи знайомих здатністю пити, і не кривитись, чистий спирт, а також глибоким знанням тюремного арго та кримінальних понять. Як згадував пізніше сам Амусін: «Мені самому незрозуміло, як я тільки вцілів».

Після арешту голови НКВС Єжова, ув’язнені почали писати скарги в прокуратуру, викриваючи злочинну діяльність слідчих та відмовляючись від свідчень, де вони визнавали свою провину. Своєю скаргою на ім’я прокурора професор Ковальов визнав, що під постійними погрозами слідчого Колодяжного і в атмосфері терору, що панував тоді в НКВС, він обмовив багато невинних людей. Професор наполягав, що студент Амусін ніякою контрреволюційною діяльністю не займався, а був цілком занурений в науку. Характеристика на Амусіна була якнайкращою: «Амусін – дуже сильний і академічний, і політично, студент, незмінний секретар студентського наукового гуртка. Дуже різнобічний. Його доповіді “Пушкін і Тацит”, “Переклад «Іліади» Гнєдіча” були надруковані в студентському науковому журналі».

Допомогла Амусіну і мати його «спільника», Марка Ботвінніка, адвокат за фахом, котра добилась у генерального прокурора перегляду справи. Безумовно, Йосиф Давидович ні до якого підпілля не належав. Першої зустрічі обличчям до обличчя з радянською владою, виявилось достатньо, щоб усвідомити всю марність боротьби одинаків із системою. Правда, однак, була і в тому, що негативне ставлення до радянської влади у нього ніколи не змінювалось. Органи розуміли, що захопили свого затятого ворога. Сестрі Амусіна чекіст так і сказав, коли повідомляв про звільнення брата: «Ваш брат старий вовк і вийшов він лише тому, що потрапив до цієї молодої компанії». Йосифа Амусіна звільнили з-під варти 29 листопада 1939 року. Він був цілком реабілітований і повернувся до навчання.

Після того, як склав іспити екстерном, Йосиф Давидович у 1940 році перевівся на 4-й курс. В цей час, паралельно з навчанням, Амусін працював секретарем у видатного дослідника суспільних відносин античності та давньогрецької науки Соломона Яковича Лур’є. На факультеті утворилось своєрідне земляцтво білоруських євреїв: окрім професора Лур’є, вихідця з Могильова, там навчалась донька головного мінського рабина Лія Менделівна Глускіна. Її предок, Мінський Гаон – реб Єрухім-Лейб Перельман – був дуже відомим вченим-талмудистом, що славився своїми знаннями серед східно-європейського єврейства. У 1934 році батька Лії Менделівни запросили до Ленінграду на посаду головного рабина міста. У 1939 році Йосиф Давидович повернвся в університет і опинився з Лією Глускіною на одному факультеті. Напередодні війни, у березні 1941 року, Йосиф і Лія одружились.

Після випускного вечора молода сім’я вирушила у селище Антропшино Ленінградської області – там Йосиф Давидович отримав місце у школі. Однак попрацювати педагогом вченому не довелось. З початком Великої Вітчизняної війни колишній політичний в’язень і молодий вчитель пішов на призовний пункт. У Василіострівському районному військовому комісаріаті патріотичний прояв добровольця оцінили, але призвали не у стройову частину: далось взнаки сильно підірване в таборі здоров’я. Зрештою, дуже швидко Амусін потрапив як санінструктор під Гатчину. Там його частина брала участь у кровопролитних боях. Потім був блокадний Ленінград. За роки військової служби історик закінчив два курси медінституту, паралельно зі службою військовим фельдшером у медчастині евакогоспіталю № 1012 по Мєндєлєєвській лінії у Ленінграді. Під час блокади в сім’ї Амусіних сталась трагедія: батько Йосифа, Давид Львович, у ці страшні дні помер у своїй квартирі від голоду.

За ударну працю та службу в блокадному Ленінграді 18 липня 1943 року Йосиф Амусін нагороджений медаллю «За оборону Ленінграду». У 1944 році, в складі військ 3-го Білоруського фронту, Йосиф Давидович вирушив звільняти Європу від коричневої чуми. Війну Йосиф Амусін завершив у званні лейтенанта медичної служби 276-го окремого кулеметно-артилерійського батальйону, що брав участь у звільненні Східної Прусії.

Демобілізувавшись в кінці липня 1945 року, Амусін повернувся у Ленінград і почав працювати в Педагогічному інституті, де читав курс давньої історії. Можливо, на повернення до академічних кіл вплинули його заслуги на фронті. Його зарахували до аспірантури в Інститут сходознавства АН СРСР. Науковим керівником Амусіна став академік Василь Струве. Йосиф Давидович почав роботу над дисертацією, котра спочатку мала назву «Антисемітизм у Давньому Римі», а згодом, на вимогу партійного керівництва, тема була скоригована і стала тепер цілком нейтральною: «Послання імператора Клавдія александрійцям».

У 1949 році в країні Рад почала роздуватись жахлива антисемітська кампанія. Йосиф Давидович вийшов на захист дисертації як раз той момент, коли по всій країні євреїв звільняли з роботи. Як людина високих моральних якостей, Йосиф Амусін виявився одним з небагатьох, хто ризикнув виступити на захист звинуваченого у «безродному космополітизмі» Лур’є. Нічого хорошого від такого кроку в розпал репресій колишньому політзекові чекати не доводилось. Колеги, які спостерігали за цькуванням професора Соломона Лур’є, з тривогою думали про майбутній захист Амусіна. Але Йосифа Давидовича підтримав Дмитро Сергійович Ліхачов, з котрим Амусін познайомився ще в часи свого першого позбавлення волі у 1920-ті роки. Дисертацію Амусін успішно захистив, давши відповідь на всі підступні питання опонента, праправнука Кутузова, спеціаліста по давньогрецькій літературі Івана Толстого. Але, попри успішний захист, Амусін відразу ж вилетів з Ленінградського держуніверситету і Ленінградського державного педагогічного інституту імені А. І. Герцена.

Робота молодому науковцеві знайшлась після довгих ходінь по муках і вдалині від Ленінграда – у місті Ульяновську. Ульяновський педагогічний інститут був провінційним вузом, що готував, швидше не дослідників, а шкільних вчителів. Однак і в колишньому Симбірську Амусіну пощастило знайти своє коло спілкування. До прикладу, з видатним філософом і вченим-ентомологом Любіщевим, що став його приятелем, Амусін познайомився... в черзі за продуктами. Як і належить античнику, Йосиф Давидович проводив час у читанні Тацита в оригіналі. Олександр Любіщев здалеку впізнав однодумця і поспішив відрекомендуватись. Жилось в ті роки Амусіну і його дружині нелегко, але ці роки були ключовими для становлення Йосифа Давидовича як науковця.

У 1954 році в країні стало легше дихатись. Амусін повернувся з сім’єю в Ленінград і знайшов ставку референта у академіка Тюмєнєва в Інституті археології. Коли в 1959 році сходознавець Тюмєнєв помер, Амусін перейшов до відділу Давнього сходу Ленінградського відділення Інституту сходознавства АН СРСР. Всі ці роки він продовжував працювати над біблійною тематикою, за що його постійно критикували пильні партійні ідеологи. Під час роботи у відділі Давнього Сходу, Йосиф Давидович написав велику кількість наукових праць, за сукупність котрих у 1965 році здобув докторський ступінь.

Йосиф Амусін все життя залишався сином свого народу і гордою людиною, що важко переживала будь-яку несправедливість. Коли влада СРСР влаштувала чергову антиізраїльську істерію і вимагала від євреїв, що працювали в Інституті сходознавства АН СРСР, підписати вірнопідданого листа, що засуджує «сіоністських агресорів», Амусін рішуче відмовився.

В ті часи, коли за вивчення івриту людину могли звільнити з роботи або навіть посадити в тюрму Йосиф Давидович міг почати лекцію про кумранську громаду фразою давньоєврейською мовою: «Ата бахартану міколь ха-амім» («Ти вибрав нас між усіма народами»). Публіка, зазвичай була в шоці. Під час лекцій, Амусін дуже захоплювався. Одного разу, цитуючи слова одного з римських прокураторів про юдеїв: «Я знищив це плем’я», Йосиф Давидович додав: «Але їх знищити неможливо», і провів порівняння з Третім рейхом.

Вчений вважав лицемірність радянської влади не менш огидним, ніж апартеїд у ПАР. Був він прискіпливим і до свого народу, голосно обурюючись ставленням до індуських євреїв з групи Бней-Ісраель (маратхі), чиї права ізраїльський Верховний рабинат не погоджувався визнати рівним з правами інших євреїв. Ніколи Амусін не переривав зав’язків з єврейською культурою, брав активну участь у долі фахівця з біблійної літератури Меїра Канторовича, що потрапив у заслання в Казахстан.

Після виходу на пенсію Йосиф Амусін продовжив працювати – тепер вже консультантом. Науковця не стало 12 червня 1984 року. Його ім’я вписане золотими буквами в історію єврейської інтелігенції XX століття, що прожила важке життя, але не відмовилась від своїх моральних обов’язків та досягнули професійних висот.

11.03.2024
Переклад: Лідовська Ольга


Бібліографія та джерела:

1. Скворцов А.М. Разгром "античного кружка" в Ленинграде: (по материалам следственных дел архива ФСБ). Вестник древней истории, Том 77. N. 1 /Январь-Март 2017: Том 77. N. 1 /Январь-Март 2017, С. 210 - 223.

2. Скворцов А.М., Мировщикова А.А. Идеологическая борьба в Ленинградском отделении Института истории АН СССР: дело С.Я. Лурье // Одиссей. Человек в истории. 2017–2018: Святой и общество: конструирование святости в агиографии и культурной памяти. – СПб.: Алетейя, 2019. – С. 438–489.

3. Выписки из следственного дела П-19801, Управление ФСБ России по СПб и ЛО (Т.1-3).

4. Иоффе, Давид. Иосиф Давидович Амусин — человек и учёный (К двадцатилетию со дня смерти) // Заметки по еврейской истории, 20 июня 2004 года . — № 43.

5. Шуламит Шалит. С гордостью носил звание еврея! // Заметки по еврейской истории : журнал. — ноябрь 2010. — Вып. 134, № 10.


Проект благодарит А.М. Скворцова за предоставленные архивные материалы.

bottom of page